Імандра - Шиян Анатолій

Густавсон іде в другу кімнату.

— Нащо ти будиш сина? Хай спить! Не займай його і сам ляж, відпочинь. Прийде Пекка — я розбуджу тебе. Я не спатиму. Вже пізній час. Ляж, Еркі!

— Енсо, не заважай мені.— І знову Густавсон ходить по кімнаті, мружить повіки, і від того під очима в нього лягають тоненькі й густі зморшки.

Пекка мусить прийти й розповісти йому про збори. Мусить, бо винен два пуди борошна, мішок картоплі і п'ятдесят карбованців грішми.

Великий у Пекки борг — повинен розказати про все. А може, прийде Лінго? Він хоч і сп'янів, а теж обіцявся піти на збори. Цілу ніч отак ходитиме Густавсон, а діждеться когось із них.

Енсо тихенько вийшла у другу кімнату, сіла край вікна.

Надворі біла ніч. Крізь шибки видно гірські шпилі, забарвлені відсвітами сонця. Цілу ніч його червоне сяйво холодним відбитком горітиме на кронах лісу, на верхів'ях гір.

Скоро буде ранок.

Скоро сонце почне підійматися з обрію, настане новий, такий тривожний, неспокійний день. Крадучись по гірських схилах і чагарниках з низькорослої берези, в напрямі Густавсонової садиби швидко йшла людина.

Еркі пильно стежив за нею. На добру звістку надій було мало. Та замість Пекки прийшов до свого хазяїна рибалка Лінго.

— Завтра переписуватимуть ваше майно. І Пекка з ними, хазяїне, і він проти вас говорив... за колектив. Усі рибалки за колектив, хазяїне!

— І ти?

— Що ж я? У мене великий борг. У мене дружина... Самі знаєте... Треба два рейси вам відробляти.

— Один рейс, та й усе. Я чоловік добрий... Я почекаю... Лінго помітив у хазяїнових очах тривогу й розгубленість.

— А ти, Лінго, не чув, коли вони за мною прийдуть? Не говорили, ні?

— Не чув, хазяїне, про це не говорили.

— Я тобі ось іще червінця дам. Я знаю, в тебе дружина хвора, то зайва копійка пригодиться. Порядній людині даю. Бери, відробляти не будеш, і в рейс не треба їхати, скасовую твій борг. Ніхто, бач, не прийшов до мене, а ти один... Ти не забув господаря свого, а я хіба звір? Чи мені людей не жаль, а чи серце в мене з каменю? Ховай гроші! Енсо! — гукнув він дружину.— Дай нам вина. Не горілки, а вина, справжнього, вистояного.

Ніколи й нікого з рибалок так не частував Еркі Густавсон.

— Пий, Лінго, пий іще. Я добрим людям завжди відповідаю добром. У рейс поїдеш, то вже найкраще тобі заплачу, а ти дивись там, слухай, про що говоритимуть,— мені потім розкажеш. На тебе покладаюсь. Ти не забув... Ти цінуєш, а всі... всі відвернулися... Для всіх я ворогом став, га? Ну який я ворог їм? Завжди давав підробітки. Завжди виручав з біди. В кого дитина хвора, в кого яке горе — ішли, просили, і я допомагав... А зараз проти мене?

— Тепер тільки бачу, хазяїне, пе знали ми вас... Золоте серце, добре серце у вас... Ну чого ж плакати, хазяїне?

П'яний Лінго, наче товариша, обіймав Еркі Густавсона, а той скаржився:

— Не було Сандера — тихо, мирно й хороше було в кюле, а повернувся він, і отаке пішло — каламуть одна. Ти, Лінго, бачиш, який я... з дорогою душею радий рибалкам допомогти. Винні там мені... хай пропадає. У мене є й без того, аби мирно, аби знов у згоді жити. Ти, Лінго, пий! Ех, Лінго, багато було в мене рибалок. А тепер нікого нема, хто б міг за хазяїна заступитись.

— А я? Я... Лінго...

Нахилився до нього Еркі Густавсон, зашепотів таємниче:

— Я б тобі багато червінців дав. А хіба важка справа... На полювання ходить, простежив у лісі...

— Це щоб я Сандера...— Лінга поставив на стіл недопиту склянку з вином, підвівся на ноги.

— Сядь, Лінго, сядь! Ну який же ти нерозумний! Та хіба ж я сказав тобі щось лихе? Я крові не люблю. Я боюся навіть дивитися, як оленів ріжуть. Наче я душогуб який.

Зрозумів Еркі Густавсон, що дав маху, що Лінго може розповісти де не треба, і за наслідки змови боявся.

— Куди збираєшся, сідай! — обійняв він рибалку.— Енсо, принеси ще вина. Сьогодні в мене свято. З сьогоднішнього дня я з рибалками — як брат рідний. Бачу, далі так жити не можна. Інші часи настали. То хіба ж мені залишатися таким, як раніше? Не хочу я, щоб проти мене рибалки ремствували. Я хочу в згоді з ними жити, щоб і мені було добре, і їм. Принеси, Енсо, вина, а ти, Лінго, сідай, ще вип'ємо... І в колектив підемо разом. У мене йола і снасті рибальські! У мене крамарі в місті, знайомства великі, разом будемо багатіти.

— Що ж це ти? Не хочеш чарки вина з хазяїном випити?

— Ні, Густавсоне, коли ти мене проти Сандера на таке діло намовляєш... Не вип'ю!

— От голова! Ти ще казна-що про мене наговориш. Хіба ж я тебе намовляв проти Сандера? Що ти, Ліпго? Ну, він там видумує якийсь колектив — і хай собі. Нащо мені його життя? Його життя — як вода в Імандрі або камінь отой. Лежить, і хай лежить. А ти мені такі слова! Недобре, Лінго.

— Піду...

— Ідеш? Ну йди, іди! Бач, я до тебе — як брат. І червінця дав, і боргу відробляти не треба, а ти отаке говоритимеш десь, наче мені й справді хтось заважає.

Лінго мовчки поклав на стіл червінця, вийшов з хати, а Гус-тавсон довго дививсь, як рибалка натикався на каміння, падав, підводився і, спотикаючись, ішов далі.

— Голову б розбив собі, сучий син, дурно вина стільки випив!

І знову залишився сам. Знову ходив по кімнаті. Тепер іще більше думок, болючих і неспокійних, хвилювало його.

Не вгамувати того болю нічим. Даремно Густавсон пив вино. Заспокоїтися він уже не міг.

Невже заберуть усе, і він, колишній господар, буде тільки дивитися, як рибалки попливуть у рейс, але жодна рибина з йоли не потрапить до його сховища?

Та й сховище заберуть... усе заберуть. Вранці вони прийдуть... Так сказав Лінго. Що ж, хай приходять!

Не спав Густавсон. Коротенькими кроками міряв велику, простору кімнату, пропахлу вином і сосновою деревиною.

Вже ранок надворі, а Еркі Густавсон все ще не лягає спати, все ходить, все думає:

"Заберуть йолу, заберуть оленів. Треба сказати пастухові, щоб загнав оленяче стадо далеко в тундру". Боїться Густавсон із багатія зробитися старцем. А своєї йоли він не віддасть колективові.

Цілу ніч думав, аж голова болить. Очі в Густавсона зробилися блискучі, сухі; обличчя зблідло, холодний піт укрив невисоке чоло, посічене зморшками.

Намочив водою рушника, міцно перев'язав ним голову, почув схвильовану Енсо:

— Прийшли... Вони вже на подвір'ї. Густавсон сів на ослінчик, тихо сказав:

— Бачу... Я зараз вийду до них...

Надворі стояли Пекка, Сандер Кенралі, його батько та інші рибалки, У Сандера в руках книга й олівець.

Вийшов з хати Еркі Густавсон, а за ним з'явилися дружина і мовчазний син Даглес.

Зупинився Густавсон проти Пекки і, гостро дивлячись йому в очі, сказав:

— Я так і знав, що ти прийдеш...

— Не помилився, хазяїне. Додержав свого слова: як бачиш, прийшов.

Нічого більше не сказав йому господар.

— Громадянине Густавсон! — звернувся до нього Сандер.— Ви не сплатили індивідуального оподаткування.

— Не сплатив і сплачувати не буду! Що ви мені зробите? Майно переписувати? Моє майно? Хто дав право?

— Радянська влада і рибальський колектив,— відповів спокійно Сандер і, глянувши на товаришів, так само спокійно запитав:

— Почнемо?

— Не дам, не пущу! — закричала Енсо, кинулася до Сандера виривати книгу.— Хазяїне, чого ж ти дивишся? Чого мовчиш?

Розлючена, підбігла потім до Пекки.

— Ти, голодранець!.. Ти прийшов нас грабувати? — кричала Енсо.— Ти поверни спочатку борг моєму хазяїнові. А ти, Лео... ти теж прийшов? Я твоїй дружині подарувала піми, коли вона хворіла на цингу.

— І за ті піми я заплатив рибою вдесятеро дорожче. Не дешево даруєте ви, Енсо, свої речі, не дешево.

— Та що ж це таке, Еркі? Візьми рушницю, вижени їх з двору.

— Той час уже минув, Енсо, і ніколи не повернеться. Не вижене твій хазяїн нас з двору,— озвався старий Кенралі.— А тобі, Густавсоне, доведеться скоритися. Іншої ради для тебе нема. Ми всім селом записалися до колективу.

— А хіба я проти колективу? Хіба не можна було б працювати нам разом? У мене рибальське судно й снасті.

— То вже не твоє судно і не твої снасті,— сказав Кенралі.— Артіль рибалок тепер ними володітиме. Пиши, Сандере... "Дерев'яний будинок..."

Енсо притихла. Енсо не розуміла нічого. Господар її мовчить, немовби це вже не його добро, а справді їхнє.

— Еркі... Що ж ти дозволяєш їм, чуєш? — і зазирала в його примружені очі, ждала, що хазяїн захистить своє майно, не дасть на поталу рибалкам.

Пішли до хліва, а слідом за ними Даглес. За спиною в Даг-лесових руках — гранітний камінь.

Він чекав нагоди, щоб ближче підійти до Сандера і сильним ударом звалити його з ніг.

— Пиши: "Оленів..."

— Хазяїне! — гукнув старий Кенралі.— Скажи, велике в тебе стадо?

— Стій! — закричав Пекка, піймавши Даглесову руку. Камінь упав додолу, а рибалка з усього розмаху вдарив Даглеса в обличчя. Потім знову налетіли один на одного і обоє впали на землю.

— Ряту-у-у-уйте! Сина мого вбивають! — закричала Енсо. Побіг до хати Густавсон, а рибалки заходилися розчіплювати

цупкі Даглесові руки, що люто вчепилися в горло Пекки.

Вибіг з рушницею Еркі Густавсон. Зблід увесь, тремтить...

— Геть з двору! Геть, а то стрілятиму, як собак,— і пальці його дрижали біля зведеного курка. Може б, і забив Пекку Густавсон, та відчув, як його спини торкнулося холодне дуло нагана.

— Це ми передбачали,— сказав Сандер.— Покинь рушницю! Старий Кенралі підійшов до Густавсоиа і забрав з його рук

зброю.

— Заспокоїшся — поверну назад. А тепер будемо продовжувати. Скажи, хазяїне, скільки маєш оленів...

— Не скажу!

На крик Енсо збіглися з сусідніх хат жінки й діти. Енсо лаяла рибалок, загрожувала поїхати до столиці і там знайти на них управу.

Довідавшись, у чому справа, жінки шкодували, що Пекка мало провчив Даглеса. Давно пора віддубасити його, бо залицяється він не тільки до дівчат, а зачіпає й молодиць, коли чоловіки їхні попливуть у рейс.

Все переписали на подвір'ї Густавсоновому і, виходячи з двору, попередили хазяїна:

— Що записано в книгу, те вже не твоє. А коли щось продаси або знищиш — під суд віддамо!

Засміявся Еркі Густавсон злим, одчайдушним сміхом, і то була його остання відповідь рибалкам. А коли увійшов до хати, то вже тут дав волю своєму обуренню.

— Ти, Енсо, квартирантка тепер. Ти не до своєї, а до колективної, до їхньої хати зайшла. І олені вже не твої, і йола, і снасті рибальські — все їхнє, все у нас заберуть.

Еркі Густавсона душив нервовий, нестримний сміх, а Енсо здивовано дивилася на нього й боялася, чи, бува, не збожеволів її чоловік.

Ховалося сонце за Хібінські гори, спадав над Імандрою білий північний вечір.