Імандра - Шиян Анатолій

Чорні армади гір лягли, закриваючи обрії заходу. День у день на вершинах снуються холодні тумани. Ні деревця гам, ні чагарника, ні трави... Лише мох вкриває оте віковічне, ніким не займане каміння. І вже нижче шумлять зеленими кронами ялинові ліси, а ще нижче, в долині, скільки оком сягнеш, розлилося широке та глибоке озеро Імандра. І, здається, нема йому кінця-краю.

До цього озера в який ось уже раз приходить Тоймі, довго і пильно вдивляється в обрій, чи не маячать на воді білі вітрила йоли !.

Там десь батько і брат Юго. Попливли в рейс, і невідомо, що з ними сталося. Тому очі в дівчини засмучені, тому душа її горить тривогою, передчуттям недоброї звістки...

Минає час, а Тоймі все стоїть, усе зорить у далечінь.

Спадає біла ніч, біла й холодна. До обрію схиляється сонце і немовби застигає на годину чи дві, потім знову почне підводитись угору. І від променів його рожевітимуть гірські тумани, народжуватиметься день новий, і не змінить його ніч, бо ночі зараз у цім краю прозорі, мов ранок.

Не діждавшись батька, Тоймі пішла до кюле 2, що причаїлося поблизу озера. Тихе воно й безлюдне.

Рублені хати з маленькими вікнами немило вражають око своєю чорнотою, і тільки один будинок багатія Еркі Густавсона вирізняється з-поміж інших хат.

У Густавсоновому будинку — великі вікна, а на вікнах тюлеві фіранки й квіти. Подвір'я своє обгородив Густавсон колючим дротом.

До нього звертаються місцеві рибалки, бо у Густавсона — йола й рибальська снасть.

Не відмовляє рибалкам хазяїн,— адже він живе й багатіє з їхньої праці.

...Зайшла Тоймі до хати.

Поглядом, сповненим тривоги й відчаю, зустріла її мати Лемпі.

— Нема?

— Нема...

Мати дивиться крізь шибки на Імандру, дивиться мовчки й довго. Важкі думи не дають старій Лемпі спокійно спати вже кілька ночей.

* Йола — рибальське судно. Кюле — село.

Ніколи так довго не залишалися на озері рибалки. Буря, що пронеслася над Імандрою, ятрить серце, і болить воно від туги за чоловіком і сином, що попливли в рейс виловлювати з глибоких вод озера дорогу й смачну рибу кумжу, харіус, миньйок...

За Югом, за молодшим сином, особливо сильною була туга старої карелки.

На полику спить старший син Сандер, спить міцно, підклавши під голову мускулясті руки.

Ішов Сандер до Червоної Армії в старому піджаці, на якому позасихав риб'ячий жир та луска, у драних чоботях, неписьменний.

Минало коротке літо, пролітала дощова осінь, наступала зимова пора, коли три місяці не сходить за горою сонце.

Все ніч і ніч. Та, бува, з крижаного океану налетять потужні вітри. Що тоді робиться надворі! І вихрить, і кружить мов навіжена біла заметіль, очі засліплює, з ніг валяє, навертає гори снігу. Ось у таку негоду сиділа якось Лемпі в хаті сама, позирала на вікна, а думки її летіли бистріше вітру до Москви. Там у Червоній Армії служить її старший син.

Сиділа Лемпі біля грубки, соснові дрова підкладала, коли хтось рипнув дверима. Увійшов до хати засніжений рибалка.

— Здрастуй, Лемпі!

— Здрастуй, Пекко! — Жінка поставила йому стільчик.— Сідай, грійся.

— їздив на пошту. Привіз тобі листа.— 3 хутряної шапки дістав синенького конверта.

— Неписьменна я. Прочитай мені, Пекко.

— Можна.— І він розірвав конверт, витяг фотокартку.— Герой! — сказав Пекка, оглядаючи ставну постать червоно-армійця.

— Сандер мій...

У листі син писав, що восени демобілізується, повернеться в село і тоді по-новому заживе їхня сім'я. Він тепер знає, що треба робити в кюле. Не могла стара Лемпі всидіти вдома. Хай надворі хуртовина, хай скажений вітер засліплює очі, але вона піде до сусідки Майю похвалитися листом, покаже їй фотографію.

— Спасибі тобі, Пекко. Велику радість ти приніс мені.

— А старий же де?

— У сільраді. Якась нарада в рибалок. Там і чоловік, там і Юго.

Вийшов з хати Пекка. Вийшла з хати і Лемпі. Обдало їх одразу холодним вітром.

Загрузаючи в сніг, Лемпі пішла до сусідки. Пекка звернув у провулок, і його дебела постать швидко зникла з очей.

Три доби лютувала хуртовина, а на четвертий день ясні зорі засяяли в небі. Здіймалося над океаном північне сяйво, і одсвіти його лягали на білі й холодні сніги.

...Біля хатини стояла Лемпі, дивилася на південь. Там Москва. Звідти мусить приїхати її старший син. І ось настав довгожданий день. Ще сонце не підвелося з-за гори, ще довгі тіні від крутих схилів лежали на озері Імандра, коли переступив поріг рідної хати Сандер.

— Мамо!

Обернулася на той голос, впізнала, кинулась йому назустріч, схвильована, зворушена вкрай.

— Сину... Сину мій!..

Поцілувавшись з матір'ю, він обвів очима рідну хату, спитав:

— А де ж батько, де Юго, де Тоймі? Чому їх немає вдома?

— Попливли в рейс. А Тоймі в наймах.— І помітила мати, як нахмурились синові брови.

— І досі в Густавсона роблять?

— А де ж їм робити, сину? У Густавсона.

Нічого більше не сказав Сандер. Скинув шинель, повісив на кілочку будьонівку, сів край столу.

— Ти, сину, мабуть, зголоднів? Я зараз тобі рибки насмажу та побіжу до Густавсонихи Енсо — може, дасть мені на відробіток м'яса. Вони вчора зарізали оленя, і, я знаю, для тебе не відмовлять.

— Риба є, то й добре, а до Енсо, мамо, не ходіть.

— Чому, сину? Вона так мене розпитує завжди про тебе. А як показала я їй карточку твою, то вона мені й каже: "Ой Лемпі, та невже ти гадаєш, що твій син захоче знову жити в убогій хатині? Він залишиться десь там, у великому місті. Не жди його, не повернеться він до кюле". Образила мене багачка, і я їй більше не говорила про тебе нічого.

Сандер уважно вислухав матір, а потім сказав:

— Я-то житиму в кюле, а побачимо, де житимуть Густавсо-ни.— І він підвівся.

— Куди це ти, сину?

— До озера. Піду умиюся.— Взяв білого рушника, мило, вийшов з хати.

Через кілька днів у селі відбулися збори. І на тих зборах Сандера обрали головою сільради.

З того дня й почалося для матері неспокійне життя.

Сандер хоче утворити рибальський колектив. Проти Густавсона пішов. Боялася стара Лемпі за молоде синове життя. Адже не одна сусідка їй говорила:

— Щаслива ти, Лемпі, розумного маєш сина...

Матері це радість! І раділа Лемпі, але не знали сусідки, що серце її сповнене і любов'ю, й тривогою за Сандера.

Не забуде Лемпі гострого погляду Густавсона. Якусь довідку з сільради хотів узяти, а Сандер йому відмовив. Зустрілася Лемпі з сільським багатієм, зупинив її.

— Я не перший день і тебе, й твого чоловіка знаю, але Сандер твій не поважає мене. Зовсім не поважає. І надаремне.

Нічого Лемпі йому не відповіла, але відчула в словах глуху, приховану погрозу. Розповіла про це Саидерові, а він сміється.

— Господар, кажете, з йоли прожене? Нічого, мамо. Хай ось прибудуть з рейсу рибалки! Ми йолу і господарство його заберемо до колективу.— Та й пішов кудись з дому. А надвечір того ж таки дня повернулася додому Тоймі з вузликом своїх речей. Глянула на неї мати — зрозуміла все.

— Прогнав?

Тоймі, нічого не відповівши, сіла біля вікна, дивилась у далечінь озера, а в очах у неї було повно сліз. Тихо підійшла до неї мати.

— Не горюй, Тоймі, не плач. На твої руки робота знайдеться. Пізно повернувся Сандер додому, ліг і одразу заснув. Та не

могла заснути стара Лемпі. Вона підходила до маленького вікна, дивилась на озеро. "Що це там? Невже вітрило?" Лемпі вдивлялася пильніше.

— Йолу... йолу на Імандрі видно. Прокинулась Тоймі, встав Сандер.

— Ходім, сину, допоможеш батькові рибу зносити.

Син, глянувши у вікно, мовчки почав одягатись. Мати й дочка вибігли з хати.

По дорозі до них приєдналася Майю. Вона, як і Лемпі, теж ждала сина і останні ночі спала неспокійно.

— Наша йола,— говорила вона, розглядаючи з-під долоні судно.— Наша! Переболіло моє серце за сином.

— Ходімо швидше.

Біле вітрило було ще далеко, і добру годину треба чекати, поки йола пристане до берега, та матері ладні цілий день сидіти отут, аби нарешті побачити своїх дітей.

— Велика буря була. В таку бурю пропав у мене старший син,— говорила Майю і не спускала очей з рибальського судна.

Згодом прийшов Сандер.

Він теж дивився на білі вітрила. І дивно, вони нагадали йому дитячі літа з вічними злиднями. Ніколи не їв Сандер уволю хліба, а наступала зима — шнурочком міряла мати позичений окраєць і, роздаючи дітям, приказувала:

— Знову тато до Густавсона ходив. Це ж відробляти за цей хліб треба весною. Потрошечку кусайте.

Надходила весна, і батько вирушав у рейс.

Не раз приходив до озера Сандер виглядати йолу. Просиджував годинами. Часом здійметься над обрієм біла хмаринка, така схожа на вітрило, і Сандерові хочеться танцювати з радощів.

— Тато пливе, тато...

Та хмаринка підіймалась вище, і потухала хлоп'яча радість. Ховалося сонце за горою. Змучений повертався Сандер додому.

— Не видно, сину, йоли? — запитувала в нього мати.

— Нема,— відповість було зажурено. І тоді мати обійме його, приголубить.

— Нічого, повернуться. Лягай, сину, спати.

Ляже Сандер, і сниться йому, що разом із батьком він теж пливе у рейс.

Вітер гонить вітрило. В сітях б'ється впіймана риба, багато-багато риби...

Якось попросив він батька взяти його, Сандера, з собою, і не забути довіку хлопчикові, як тато з сумом відповів:

— Сину мій, ще будеш ти плавати, та й не один раз. Каторжна робота. Лихий у нас хазяїн!

Птицями пролетіли роки. Підростав Сандер, сили набирався. І справді, не один раз плавав він у рейс на Густавсоновій йолі. І що ж? Гусгавсон живе, а рибалки животіють. От і в них у хаті. Робить батько, робить брат Юго, сестра Тоймі, а із злиднів і не вибивались. І не виб'ються, доки робитимуть на Густавсона.

Це зрозумів Сандер у Червоній Армії, де багато чого побачив і багато чого навчився.

Сандер любить свій північний суворий і багатий край з його численними озерами та бурхливими річками, з його величною красою хвойних і березових лісів, багатих на звіра й перелітну дичину; любить Сандер гори з високими шпилями, де вічно біліє сніг і майже завжди снуються холодні тумани...

Та немає для нього милішого в світі за тихе і рідне кюле, де пройшло дитинство, де живуть його друзі й товариші.

Мріє Сандер, і крилата мрія вимальовує в його уяві ось на цьому березі нові світлі будинки, в яких сяятиме електричне світло. "Ліс є, майстри є. Організуємось у колектив. Буде в нас школа, і клуб, і кіно. По-новому заживемо.