Лист до друга - Вражливий Василь

Хазяйці очі заблищали, скотилася одна сльоза, впала

на кофточку, за нею друга, третя, десята... Я одвернувся, бо не можу дивитися на сльози.

— Я — негідник. Признаюся перед вами. Я брехав, я не служу. Проклинайте мене, я рву на собі волосся. Ти бив себе руками в груди.

Двері відчинилися. Смуга сонячного світла раптом пронизала денні сутінки кухні. У дверях стояла m-me Торгакова.

— Що це у вас таке? — Колишня хазяйка глянула на теперішню хазяйку.— Це цей халамидник Рома... і терпить світ таких людей. Хіба вам очі повилазили? — звернулась вона спочатку до тебе, а потім до мене.— Кого ви оббираєте, кого ви об'їдаєте?

— M-me Торгакова, ви за свої слова одвічатимете. Ви мовчіть, я про вас знаю чимало. Це цей чудак може думати, що ви свої кофти носите на базар. Я знаю ваші ґешефти. Ви берете під заклад за копійки те, що коштує карбованці. Людей ви оббираєте, а не ми. У вас у середині плити куб самогонний стоїть!

— Спасителю наш, ізбави нас від такої напасти,— m-me Торгакова побожно перехристилася, тихо покинула кімнату й обережно зачинила за собою двері.

Не плачте, Маріє Микитовно! Не плачте! Всі ми, я, він і ви, нещасні, ні в кого у нас немає за душею копійки. Не сердьтеся на нас. Ми, як станмо людьми, дамо вам багато-багато грошей.—Ти ці слова сказав, як дитина, щиро, з вірою. Кондукторша навіть підвела голову. — Я поки-що давайте жити комуною. Я завтра візьму книжки й понесу на базар.

— Де вони? — спитала кондукторша.

Ти, Ромо, підійшов до моїх підручників і ласкаво, як козак любимого коня, похлопав по книжках рукою.

— Це ж мої, — крикнув я.

— Хіба неоднаково, —що значить мої, твої?

Я засоромився й нічого не сказав, коли мої підручники другого дня ти, мій друже, взяв під пахву, хоч вони мені дуже були потрібні. Та й що я міг сказати? Ти, Ромо, володів надзвичайним даром переконувати людей. Книжки ти, звичайно, тоді продав, але, де гроші ділись? їх кондукторша не одержала. Вона плакала цілих три дни підряд. Мене той плач так знервував, що я, ні з того, ні з сього, сердився три дні на Зосю. Кондукторша хотіла нас виселити. Вона прохала, вклонялася. Яле куди ми б ділися? Я взяв свою нову куцину, згадавши про m-me Торгакову. Вона якраз доїла козу, коли я до неї зайшов.

— Купіть у мене куцину!

М-ме Торгакова недовірливо повернула голову. Вона" напевно, боялася, щоб я її не підвів. Круглі очі зацікавились, але дивилися сторожно, вивіряючи. Потім вона встала, витерла об фартука руки, мовчки взяла мою куцину й пішла в суміжну сонячну кімнату. Обдивлялася довго.

— На селі, може б, хто й купив, а тут навряд...— про себе пробурмотіла m-me Торгакова.

— Не треба мені її.

Я взяв куцину й хотів виходити.

— Куди ви? Стрівайте? Вам же грошей треба, — далі вона красномовно мені доводила, що на світі дуже багато нещасних людей, але й добрі є. Наскільки я зрозумів, вона себе зараховувала до останніх. Вона, мовляв, жаліє мене, вона знає, як скрутно жити студентам.

— Два карбованці візьмете?

Два карбованці. Може, мені почулось. З пересердя я вирвав куцину.

— Не можна ж так гарячитися,—порадила м-ме Торгакова. Нарешті, ми зійшлися. Я вирвав із рук перекупки зелений папірець.

У кімнаті кондукторші застав тебе, Ромо, з хазяйкою Вона прохала, щоб ми залишили її світлицю. Я знав, що кондукторша боялася йти до міліції. Ти ж, Ромо, всіх у цьому невеличкому червоненькому будинку налякав, тебе боялася навіть інженерова собачка. М-те Торгакова переказала кондукторші, що ти працюєш сищиком. Та й ти, Ромо, сам не раз натякав на щось страшне, велике, чого, мабуть, і сам боявся. У розмовах, де згадувалося ім'я якоїсь великої особи, ти авторитетно казав, що недавно з тією особою довго говорив про контр-революцію. Ти тоді, Ромо, сердито дивився чи на кондукторшу, чи на т-те Торгакову. Ці жінки в такий момент, напевно, почували себе великими контр-революціонерами. Я кілька разів помічав, як, зніяковівши, жувала губи м-ме Торгакова. А ти іноді, коли насмілювалася т-те Торгакова заперечити, підносив палець на рівень вуха, й сварився.

— Ви не забувайте, шановна м-ме Торгакова, що ваш небіжчик чоловік, хоч унтер, але офіцер!—Це завжди пригноблювало унтер-офіцершу, хоч істоту її наповнювало радість, що вона шляхетна, що її чоловік був офіцер.

— Маріє Микитовно!—сказав я, ввійшови в кімнату.— Нате—ось вам гроші.

Кондукторша взяла й знову заплакала.

— Що ви мені в насмішку даєте, чи що?—крізь сльози питала вона.

— Дурень! Дав би мені і сліз би не було!—сказав тоді ти, Ромо.

У кімнаті стало сумно. Я лише тепер помітив, що на ліжку вже не було ковдри з німфою і сатиром-В кутках висіло чорне павутиння. Підлога давно не вимивалася. Кондукторша більше вже не прибирала своєї світлиці. День за днем посуд, одяг ішов на низ до т-те Торгакової. Грамофон із блакитним рупором німо перейшов до перекупки. На моїх очах відбулася руїна господарства маленького, бідненького, але збираного роками.

Ромо, Ромо! Цьому винуваті ми. Може, якби ми не піддурили хазяйки, вона взяла б якогось кватиранта із грішми.

Мені здавалося, що тебе мучить сумління. Ти став задумливий, тихий, перестав патетично говорити. А одного ранку, прокинувшись, я не побачив тебе біля мене. Ти не ночував вдома. Я резнивий: одягшись на скору руку, я побіг до Зосі. Вона вийшла мені назустріч з сонно-тьмяними очима, в легенькому халаті. На повненьких ногах без панчіх, взутих лише в невеличкі, оторочені хутром, черевички, гралося цікаве сонце, що заглядало крізь занавіску; воно золотило ледве помітні біляві волоски на рожевій шкірі. Зося, помітивши, що я дуже пильно дивлюся на ноги, соромливо сіла на крісло, опустивши поділ, ало одночасно ширше відкрила груди. Вона щойно встала з постелі, почувши мій стук.

— Чого ти прийшов?

— Ти сама?

— Сама.

Справді, який я дурень. Я тепер лише згадав, який ти, Ромо, некрасивий, та, крім того ж, Зося не знайомилася з тобою.

Я сказав Зосі, що прийшов займатися. Якраз випав день перших лекцій в інституті. Зося умилася, вдяглася, потім ми з нею поснідали.

— Завтра приїдуть мої батьки. Будь розумний, то й далі буде добре,— порадила Зося.— Гляди, не смій закохуватися, а то твої блискучі очі викажуть. Я я не хочу обіжати папу й маму. Вони думають, що я ще маленька дівчина: недавно лише одучила папу садовити мене на коліна.

Вона засміялася й сіла мені на коліна. Я боявся опізнитися на лекції. Швиденько позанімався й вийшов на вулицю.

Місто мене вже не так ображало. Може, я звик до нього, а, може, воно подобрішало, стало гостинніше. Принаймні, люди дивилися звичайно і я йшов по вулиці міста так твердо, як і на селі. В інституті мені повезло: через одного знайомого мені пощастило взяти роботу, що мала одібрати цілий тиждень, ті сім днів і ночей, які тепер були вільні, бо мали приїхати Зосіні батьки.

Радісний я йшов з лекції до дому. У моїх ухах співало місто пісню, ні не пісню, а гімн радости й щастя. Я сам дивувався, відкіля взявся такий настрій. Зустрічним я ні з того, ні з сього говорив: "пробачте", підіймав папірець і з галантним поклоном повертав назад, одній бабусі запропонував донести даремно до дому важкий кошик, але вона образилась і мала мене за підозрілу особу, як говорив це її сердитий погляд.

Прийшовши додому, я оповідав анекдоти кондукторши Навіть вона сміялася.

— ЧИ не достали ви грошей, що такі веселі?— спитала вона.— На жаль, грошей я не добув. /Ллє, що гроші, коли в мене є ось робота.

Кондукторша махнула рукою.

— Що мені з вашої роботи? Знаєте що? мені трапляється кватирант. Може ви десь у якого товариша зможете жити...

— Я Рома?

— Його нема вже другий день.

Де ж дівся ти, Ромо? Я думав, що ти опинився під автомобілем. Я взяв у Зосі газету, моє серце боліло, я не дихав, коли почав читати "нещасні випадки". Яле про Рому, мого друга, там не згадувалось. Я з того часу стежив за газетами, нарешті, вирішив, що ти пропав "без вісти".

На другий день після розмови з кондукторшою, мені один товариш запропонував жити з ним і разом учити лекції. Я слізно попрощався з хазяйкою, вийшов з осиротілої світлиці, що була брудна й неприваблива, забравши невеличке своє майно. На щастя мій товариш жив недалеко. Я займався із Зосею й далі. Вона мене познайомила із своєю мамашею, що була в однаковій мірі й дурна, і горда, і товста. Мамаша мала кілька підборідь, що круглими м'якими складками нависали одне над одним. Вона чванилася з того, що її чоловік інженер,— коли я приходив, наказувала мені витирати ноги, в кімнаті не палити й не кричати, коли я захоплювався, з'ясовуючи біном Ньютона. Вона не залишала своєї доні зо мною на самоті. Вона, мабуть, добре пам'ятала свою молодість. Ллє стара, знана істина, що молодість не вертається, інжінірша не хотіла, щоб її донька роз'ятрювала ніжні, пекучі рани. Вона спочатку уважно слухала, потім куняла, голова її нахилялася, настільки, наскільки дозволяли численні підборіддя. У такі моменти ми з Зосею цілувалися. Найгірше для мене був обід. Я розучився їсти виделкою та ножем і сидів напружений до тримтіння. Я стежив, як хто бере м'ясо, як хто тримає виделку. Напевно, через мою напруженість я проливав борщ на скатертину Інжінірша вважала обід за таїнство, ні словом не обзивалась, але після обіду вона одводила мене в безлюдний куток і читала цілу лекцію з настольної книги "Як поводитись у вищому світі?". Сама вона строго додержувалася звичаїв, дарма, що релігійна була, проте, не христилася по обіді, бо це вважалося за кепський тон. Погано мені жилося, я почував себе не вільно, боявся за свої рухи, не можна навіть було тепло глянути на Зосю. Бідна дівчина, вона теж нудьгувала. Вона лаяла свою мамашу за очі.

У суботу я зв'явився до інженера оновлений: я купив собі одяг та новенькі ботинки на гроші, що я одержав за роботу. Замість похвалити, інжінірша сказала:

— їсти нічого, а теж...

— Що теж?—Скрикнула Зося.—Ти ніколи незадо-волена. Ти недовірлива. Ти от сидиш тут, як печериця. Тобі, може, завидно, що мені двадцять років.

Зосю я непомітно сіпав за рукава, але це не допомагало—вона .розійшлася". Мамаша спокійно встала, взяла своє мереживо, лише на дверях спинилась обізвати свою доню дуркою. Серце своє зігнала вона на служниці, з кухні чувся крик інженерші та плач дівчини.