Лист до друга - Вражливий Василь

ЛИСТ ДО ДРУГА

Мій друже, PОМО! ЧИ пам'ятаєш ти, як ми з тобою зустрілися на селі? Я мав їхати вчитися. Ти сказав моєму батькові, що залізницею зараз не проїдеш. Була возовиця. Батько запряг єдину конячку, посадовив на передок брата, а мати зав'язала у вузлик і пшона і соли; крім всього іншого, навіть дала маленький казанок. Виїхавши за ворота, я довго ще чув, як голосила мати. Ми запалили. Запалив і брат, що йому скуб за це батько вуха. За возом біг маленький пес, висунувши блискучий малиновий язик. Я до того часу ще не був у великому місті. Ти мені оповідав про Харків, твої слова підпалювали мій мозок, що на тримтливому вогні фантазії малював надзвичайні мрії. Ти своїми оповіданнями, часто цікавими, скорочував подорож. Дороги ми не знали, через те блудили і їхали аж три дні.

На піскуватій непривабливій рівнині я вперше побачив місто, закутане димовим, легеньким, синюватим серпанком. Уперше мені затримтіло серце, захопився дух. Що ж буде далі? Ти лише посміхався. Я поцілував брата, дав йому махорки на дорогу, а сам з тобою, з торбинками за плечима, рушив уперед. Ти згодом дав нести мені свою корзинку, щоб тобі вільніше було оповідати. З мене котився піт, але я мовчав і слухав. Коли ми дійшли до міста і тобі зустрілася якась невеличка крамничка, ти взяв мої п'ять карбованців, щоб у мене не витягли їх злодії, Але їх незабаром, здається, ви-тягли в тебе, встиг ти купити коробку гарних цигарок та плитку шоколаду, об яку я ледве не поламав зубів.

Було ще рано, принаймні, для міста. Мені з цього трохи дивно було, бо в нас встають, коли ще сонце не сходить, а тут, як ми проходили базар, то й там не було людей.

Підійшли ми до невисокого червоненького будинку. Дві години сиділи, чекаючи, поки прокинуться твої знайомі. Ти встав із клунку, де лежав мій хліб, коли побачив, як якась жінка вийшла із фіртки відчиняти віконниці.

— М-те Торгакова! Це ж ви? Здравствуйте!.. POMO, POMO! ЯК на тебе подивилась m-me Торгакова.

Я б злякався на твоєму місці. Але ти здивовано скрикнув:

— Хіба не впізнаєте? Шановна, дорога, m-me Торгакова!

— Пізнаю. Чого вам треба? У мене й без вас три роти.

— ñx, m-me,—ти тоді, Ромо, захитав головою,—ви ж дивіться.—Ти показав великим пальцем на мене. Далі ти говорив пошепки, нахиляючися до вуха своєї знайомої. Я помітив, що вона почервоніла, посміхнулась. А зрадник вітер доніс на своїх крилах до мене кілька слів. Ти брехав, Ромо, кажучи, що я привіз із собою багато грошей і що в мого батька є свинячий завод.

— Здравствуйте. Як вас звуть,— звернулась до мене m-me Торгакова,— Мартин? Ну, нічого, заходьте до хати.

Зайшли. M-me Торгакова повела нас через брудну смердючу кухню в якусь кімнату, не кімнату, сарай, не сарай, де не було жодного вікна, а єдині двері були забиті паличками, на яких сушилися ковдри з шматками бавовни та ганчірки; внизу дверей були маленькі дверці Увечері того ж дня я довідався, що тими дверцями входила коза з козенятами. Вони так жалібно й ніжно мекали! Я поклав свої речі в куток, ти свою корзинку примостив десь у справжній кімнаті. Цілий день було нудно сидіти, і я пішов гуляти. Спинявся біля кожної вітрини, з жахом дивився на автомобілі, що налітали немов-би-то зовсім на мене, з острахом оглядав гарно одягнених людей, які й мали тільки роботи, як я вирі шив, що гуляти чи, правдивіш, бігати цілий день. Зід хаючи, я провадив терпким поглядом кожну жінку.

Уже недалеко від дому я став біля одного свічада що було просто коло тротуару. Справді, який я гидкий! Мої чоботи були великі, й проклята онуча витикалася із халяви. Моя куртка, перешита з батькової чумарки, кидалася на-віч своїми різнокольоровими латками, як ковдра, зшита з лоскутів. На моїй голові був широкий бриль, яким я так гордував у себе на селі. Я сам його сплів на-весні.

Із сумом я залишив свічадо.

Коли я прийшов додому, ти, Ромо, мене вилаяв, бо ласі кози прогризли торбу й над'їли хліб. Потім ти став ласкавіший і попрохав у мене останні три карбованці, сказавши, що ти мені їх віддаси, поступивши на посаду; а посад першого ж дня, за твоїми словами, запропонували тобі чи не цілий десяток і лише черга була за тобою, треба було часу, щоб подумати, яку краще взяти.

Того ж вечора вилаяла мене й хазяйка. Я, якщо ти пригадуєш, лягаючи спати, побачив під стелею сіно. Я думав, що гостинна m-me Торгакова це спеціяльно для нашої постелі там повісила. Не довго думаючи.

я сіно зірвав і постелив. Було приємно лежати. Я за снув. Розбудив мене гомін. Наді мною стояла хазяйка, од серця їй аж живіт сіпався, а трохи позад неї стояв ти, Ромо,— в тебе сіпалися беззгучно від сміху губи. Не сміялася тільки коза з своїми дітками, вона чудно висмикувала сіно з-під мене й інколи задоволено мекала. Сіно це, як мені з'ясувала хазяйка, вона купила на базарі, купила недавно і заготувала на зиму. Як цього кози не знали?

Другого дня мені вранці хазяйка дала дві цеберки наносити з басейну повну діжку води. Я почував себе так бадьоро, що побіг до басейну й майже бігом приніс цеберки, пле ця моя поквапливість розгнівала ха" зяйку! Річ у тому, що я її застав біля моєї торби. Звичайно, я не сказав нічого. Лише, коли вона пішла на базар, я найголовніше з харчу поховав у сараї між дровами. Несучи останні дві цеберки, я нагнав білявеньку повненьку дівчину. Вона була в білих черевичках, в тендітних білих панчохах, що красили так ноги. В двір ми ввійшли разом.

— ñ ви хіба в нас живете?—спитала вона.

— Тут,—почервонівши промовив я.

Дівчина призирливо оглянула мене з ніг до голови. На обличчі вона спинила довгенько свій погляд, і я помітив, як призирливість зникла; вона навіть посміхнулася:

— Учитись прїхали?

Я кивнув головою. Вона пішла, а я дивився вслід. Потім ми випадково зустрічалися, вона щось питала у мене, а я щось відповідав, ñ одного разу, як ти, Ромо, стомлений від шукання посади, заснув, я взув твої ботинки, почистив їх, надів твою блузу, зав'язав твою краватку, зачісав своє чорне густе волосся й вийшов на двір через козячі дверця.

На щастя, в твоїй кешені були дрібні гроші з моєї троячки. Білява повненька дівчина чекала мене біля фіртки. Ми пішли в сад, де росло лише три сухотних осики. У саду було багато людей, вони ходили по-двоє і в темних закутках цілувалися. Моя знайома була цікава людина! Як ми проходили біля буфету, вона з при" ємним сміхом питалася, чи мені подобаються пирожні. Ромо на другий день ти здивувався, що твоя кешеня за ніч спорожніла. Ти лаявся, а мені весело було. Зося (так звали ту дівчину) тієї ж ночі пестила моє волосся, цілувала мої губи, подовгу дивилася в очі. Вона, мовчазна й жадібна, притискувала мою голову до своїх грудей. Сиділи ми тоді, мабуть, над кімнатою, де ти безтурботно спав з милими козенятами. Батьки Зосі жили влітку на дачі, за містом, сестра старша поїхала до тьоті. У трьох кімнатах з килимами, з калачиками на вікнах, із старенькою, але чепурненькою, меблею, ми були вдвох. Моє піднесення зробило мене розумним, веселим, сміливим. Я, до нестями регочучися, притискував м'який стрункий стан дівчини. POMO! ñ який світ у кімнаті був гарний. Тоді я догадався, що елексиру ніякого не треба шукати, елексир—повітря. Воно живило мене, його я набирав повні груди.

Як потім виявилося, Зося мала на другий рік теж вступати до інституту. Через кілька днів приїхав її батько—вусатий інженер, він не міг фрази сказати без "дескать". Я його відразу зрозумів — він захотів, щоб, я готував його доньку. Мене запросили на гору, до інженера. Зося підійшла й таємниче сказала:

— Це все я.

Важко стукаючи підборами, крутячи однією рукою вуса, ввійшов батько. Він почав спочатку екзаменувати мене. Іспит я витримав, від задоволення інженер витер свою лисину хусткою. Потім почали торгуватися. Я виторговував снідання й обід, ñ хіба цього мало?

Але заняття мали початися через два тижні, бо батько хотів, щоб доня погуляла. Він попрощався зо мною, не подаючи руки. Говорили ми з ним у кухні, він, напевно, був іншої думки про мене, ніж доня; і, мабуть, боявся, щоб я своїми чобітьми не зіпсував килимів.

пле до занять, за ці два тижні, хазяйка, m-me Торгакова, зовсім іншими очима стала на нас дивитися. По-первах, вона до мого прізвища додавала "господін", а коли сердилася—"товариш", потім вона ці знаки пошани забула. Вона навіть стала в'їдлива, обридлива, нагадуючи про порося, що ніби то мав прислати мій батько із свинячого заводу, А одного разу обізвала при тобі, Ромо, мене злодієм за те, що я взяв окраєць хліба. А що ж я мав діяти? Мені хотілося їсти. Не міг же я прохати милостині в Зосі. Соромно. Розмовлючи зо мною, m-me Торгакова заплакала. Мені шкода її стало, перед тим я бачив, як вона несла на базар кофту. Ти, Ромо, від жалю теж її втішав, ти говорив, що озолотиш усіх, коли, нарешті, тобі дадуть стільки утримання, скільки ти захочеш.

M-me Торгакова почервоніла.

— Дурите ви мене,—вона була харків'янка, через те додала,—ракли.

— На віщо лаятися? — сказав ти, мій друже, образившися.— Чого ж ви хочете? У твого батька є свинячий завод?

Це питалося в мене. Звичайно, є, хіба б я став брехати! Але хазяйка призирливо захитала головою.

Вона свої наміри здійснювала чудесно. Раніше я щодня прибирав нашу кімнату, вичищаючи "все" лопатою.

Яле після цієї розмови лопата зникла, а кози, яких раніше на ніч прив'язувалося, гуляли всю ніч по нас і по нашій постелі. Я дуже розсердився, прокинувшися серед ночі: біленькі й гарні козенята, жували мені сорочку, а стара коза, шукаючи хліба чи чогось іншого, розкидала книжки.

На другу, на третю ніч ми не могли спати. Сон боявся заходити в кімнату, де жили рогаті істоти.

Ти, Ромо, сердитий встав уранці. Ти цілу ніч не спав. Тобі очі позеленіли, на бороді, що давно вже не голилася, почіплявся пушок, що невідомо відкіля взявся, бо ми спали не на подушках. Ти довго думав. Я кілька разів озивався до тебе, але ти не відповідав. Потім ти вдарив себе по чолі, і тобі в очах відбилося сонце. Ти несказав мені нічого; мовчки, але бадьорий і радісний, ти пішов до m-me Торгакової. Через стіну я чув:

— З усіма святими, m-me Торгакова!

M-me Торгакова щось нерозбірливо пробурчала.

— Нарешті, ми звільнимо вашу кватирю. Сьогодні перший день моєї служби інтересам держави.