Лист до друга - Вражливий Василь

Я лише вчора навмисне мовчав про це. Я моєму товаришеві вже батько вислав справжнє йоркширське порося. Да, да...

Потім ти вийшов і пішов на гору.

Крім сім'ї інженера, на другому поверсі жила кондукторша, її чоловік помер ще задовго до нашого приїзду. У неї було двоє дітей, що з них одно вперше сказало "татко", коли побачило, дешеву дубову труну, а в ній свого батька. Кондукторша цілими днями бігала клопотати про пенсію, яку їй, кінець-кінцем, призначили. Жила вона в одній світлиці з трьома поверхами ікон у кутку та ще мала кухню. Я бачив цю кімнату, коли мене посилала m-me Торгакова за сіллю. Стіни були вибілені і в двох місцях оздоблені листівками різдвяними та великодніми з жовтими курчатами, що вилуплювалися з яйця, та з зимовими дідами-морозами. Над вікном висів краєвид Київо-Печерської лаври з богородицею на небі. Біля дверей стояло чисте ліжко, застелене ковдрою з сатиром і німфою. На ліжку ніхто не спав, воно стояло в світлиці для краси.

— Іди сюди! — покликав ти мене згори. Коли я підійшов, ти поклав палець на вуста, а потім посварився.

З цього дня почали ми жити в кондукторші. Спали ми на підлозі в світлиці. Я й досі не знаю, яке сказав ти чарівне слово цій довірливій жінці. Я знав, що ти чарівник. Ти виходив пів на десяту на посаду, а приходив рівно пів на п'яту. Цікаво, де-ж ти ходив сім годин? Мені сумно було одному, я з нудоти перечитав засмальцовані "житія святих", єдину книжку, що була в кондукторші. Зосю забрав батько на дачу, приїхати вона мала лише через тиждень. Ми з нею попрощалися ніжно, заразом сказавши, що один одного кохаємо. Кожний день приносив сумну звістку. Прокляті гроші давно вже зникли. Мій шлунок незадоволено бурчав що-ранку. Лише коли повертався з гулянки ти, Ромо, я непомітно, взявши сала та пшона, виносив казанок на пустир, що був за нашим двором. Твої спритні руки діставали десь картоплі і ми варили куліш. На паливо йшли задні стінки сараю та сусідські паркани. Та незабаром вийшло все пшоно. Два дні я не їв нічого, а на третій день непомітно взяв з кошика т-те Торга-кової хліба, коли вона повернулася з базару. Яле я не крав, я думав при першій нагоді повернути їй вдесятеро більше. Хліб — а його було чимало — ми з'їли за раз.

— Ну, як далі?—спитав я, коли знову захотілося їсти.

Ти, POMO, проспівав уривок із шаблонної непристойної пісні. Мене це образило. Я розсердився.

— Ти моє все проїв! Гроші ти подівав десь мої! Я тебе привіз сюди. Де ж твоя совість?!

Ти мовчав. Я встав. З тобою більше не хотілося говорити. Вирішив їхати додому. Навіщо мені інститут, коли я здохну з голоду? Я ясно уявляв нашу хату.

Тепер вечоріє, напевно, привезли останній віз снопів і вивершили скирду. Сестра простеляє рядно за хатою. Сідають вечеряти.

Я йшов вулицею, де смердів дим перегорілого вугілля з паровозів, що сновигали на станції, мені вчувався смачний запах борщу, що переслідував і гонив до вокзалу. "Може, кого побачу знайомого та позичу на квиток,— думалось мені. Обшукав увесь вокзал і, кінець-кінцем, сів біля баку з окропом. Мене цікавили люди, що брали на чай воду. Вони зовсім не були подібні до тих чоловіків та жінок, що я бачив у місті. До гранту протягалися чорні брудні маленькі й великі руки, що тримали жерстянки з консервів; деякі прироблювали ручки до коробків — я знав, що то хазяїну-ваті селяни. Коли в них хтось сторонній прохав жерстянку вони давали, але вороже стежили, щоб не пропало їхнє добро. Я не помилявся, що до баку підходять усі, які покотом валялись у залі третьої класи, та моїх земляків тут не було.

Ноги отерпли. Довелося погуляти перед вокзалом. У місті миготіли ліхтарі, освітлюючи коло дрібних порошинок. Вечір втихомирив стук і грюк, згуки стали тендітніші й лякливіші. Я стежив, як під'їжджали автомобілі, візники, як з екіпажів вставали люди, ситі, з грошима..— Як я їх тоді ненавидів! Я помітив одну жінку, товсту таку, що коли вона озивалась до візника, то чулось, як белькотів у середині жир. Яка вона огидлива була!

Перед вокзалом обезлюдніло. Вона вийняла з гаманця цілий червінець. Візник їй давав здачу. Гаманець був, напевно, туго набитий, бо п'ятьорка впала на брук, її зовсім жінка не помітила; коли вона одвернулася, а візник од'їхав, я мерщій підняв гроші. Я тримтів, неймовірний холод огорнув мене. "Нарешті, я ще трохи поживу. Нарешті, я доїду додому!".

"Невже я злодій?".

Я закам'янів і безтямно дивився на жінку, що, задумавшись, раптом стала. Вона одчинила гаманець. Хоч-би не помітила, що в неї не стало грошей. Але вона просто дивилася на себе в свічадо: попудрила ніс, поправила волосся... потім пішла повільно, важко дихаючи.

Моя рука стискувала чужий папірець.

"Невже я злодій?".

"Ні! Я не злодій". Я наздогнав жінку на східцях.

— Це ваші гроші,— ви загубили!

Ткнув їй папірець у руки й хутенько втік. Коли жінка зайшла у вокзал, я вголос скрикнув:

— От дурень!—Я знав, що в'язальниці у нас, на селі, за два тижні заробляють такі гроші.

— Мартене,— почув біля себе голос. Я відразу догадався, що це Зося. Тільки вона одна так ошляхетила моє ім'я й вимовляла його з французьким пронносом.

Я щиро їй зрадів: хотілось обійняти дівчину. Вона врятує мене від голодної смерти. Я простяг руки, але Зося сердито хитнула головою.

— Почекай. Прийдемо до дому.

Я йшов осторонь, немов випадковий знайомий. Але мій голод дався в-знаки: коли довелося переходити вузенький місток, що повис над залізницею, мені за-

крутилася голова. Я схопився за поручні й знесилено сів Перед очима пропливали в неймовірному русі сині колеса.

— Що з тобою! — в голосі Зосі прозгучала тривога. Я мовчав. Мені кинулися на-віч мої бліді, мертві

руки. В грудях стала порожнеча, що її давила з усіх боків вага.

— Мартене, Мартене, що з тобою?

— Підведи мене.

Зося взяла мене своїми пухкими руками й поставила.

Я навмисне примружив очі. Коли розплющив я їх, колеса зникли, я бачив перед собою перелякану Зосю, а далі, в світлі ліхтарів, вагони біля депо.

— Люба моя! Мене за цей час спіткало нешастя,— кволим голосом сказав я. У мене вирізано гроші й украдено пальто. Я три дні не мав і рисочки в роті.

-— F багато грошей?

— Карбованців сто.

Зося, вже не соромлячися, взяла мене під руку. Ми безпечно дійшли до дому. Ромо, те, що тоді я їв, напевно, тільки снилося тобі. Дле ж я не забув про тебе. Я прийшов до дому, коли холодне ранкове небо чекало сонця. Я розбудив тебе. Ти, мій друже, СОННИЙ поїв пиріжки і, обмилившись, намазав один шматок хліба гірчицею замість масла. Вранці ти прокинувся здивований, що тобі їсти не хочеться; не довіряючи собі, ти помацав свій живіт. Бувають чудеса на світі! Кондукторша через кілька день сказала, що я поправився, а ти, Ромо, дивувався, де я, провінціял, як ти називав мене, пропадаю кожної ночі. Твої підозріння були такі великі, що ти став шпигуном. Треба було лише мені вийти ввечері, як ти, нахиливши вперед голову, слідкував за мною, нюхаючи повітря своїм великим носом.

Яле не пощастило тобі вловити мене. Бо розумна Зося одчиняла вікно, що якраз біля нього стояв худорлявий бересток. Я лазив по дереві, як малпа. Зосі подобалася така таємничість. Можливо, що це нагадувало сцену якогось роману, а, можливо, що її чутливі вушка вчували під вікном серенаду. Я для неї був лицар.

Наше кохання принаджувало її. Я гадаю, що тут велику вагу мало те, що ми завжди говорили пошепки і ходили навшпиньках.

Кохання — пошесне! В нашому невеличкому будинку й тебе й кондукторшу напали бактерії кохання. Ти, Ромо, одного разу ледве не опинився в районі. Ми гуляли вдвох по вулиці. Біля нас проходило багато жінок. Твої прудкі очі оглядали кожну, нарешті, вони зайнялися хтивим смілим вогником. Ти побачив якусь надзвичайно товсту, низьку жінку. На мій смак, вона зовсім була невродлива. Яле ти сказав патетично:

— Як ви мені подобаєтесь!

Жінка напевно не розуміла української мови, а може просто не звернула уваги. Тоді ти крикнув по-російському й по-французькому:

— Як я вас люблю!

Це вийшло дуже по-хлоп'ячому й смішно. Ромо! Людей немає героїв—це ти довів. Жінка з розпачем крикнула:

— Міліціонере!

Ти з ляком хутенько побіг і зник у великому будинку. Я довго чекав тебе. Нарешті, ти висунув свій ніс із дверей під'їзду.

— її нема?

Ти легко зідхнув.

Дома нас чекала новина. Кондукторші наговорила гп-гле Торгакова всякої нісенітниці. Вона довела наївній жінці, що ми нічого не маємо. Ти легко переконав кондукторшу, що ми — люди статечні й порядні, наговорив їй багато компліментів, а на m-me Торгакову висипав лайки з свого рогу достатку, як перекупка на базарі. Кондукторша всьому повірила. Перед сном вона чепурилася перед свічадом.

— Я, Ромо, І дітей вирядила на село до баби, хай вони там поправляються!

Я захріп, заплющив очі, але не спав. У кухні заскрипіло ліжко: кондукторша кілька разів перевернулася.

—— Ви, Ромо, не спите? Мені щось не спиться, —обізвалася кондукторша.—Нудно.

— Та теж не спиться,—відповів ти.

Я почув, що ти сів на постелі й подивився на мене.

— Ти спиш?

З мого носу вилітав ще глибший свист. Ти, Ромо, встав і дійшов до дверей. Я голосно чхнув, теж устав, протираючи очі.

— Снилося мені, Ромо, немов би я падав, падав, страшно так було... Все нижче й нижче...

— Краще було б, якби ти зовсім упав та й не встав, — сердито перебив ти мене, лягаючи біля мене.

Іноді живеться на світі білому весело. Я вже не сумував, мій шлунок був спокійний: я почав готувати Зосю. Вона часто переривала мої лекції, вигукуючи славу моєму розуму. Все було прекрасно.

Але поволі наближалося п'ятнадцяте число. Це число, ти це добре знаєш, трагічне: воно непаристе й гірше, ніж чортів тузінь, бо службовці саме тоді одержують платню, а статечні кватиранти платять за помешкання. Для нашої хазяйки це число було надійне, як веселка для християн. Вона з охотою оповідала, що саме має купити на ті гроші, що ми заплатимо. Коли вона мріяла, її обличчя набирало молитовного вигляду. Ти, Ромо, прийшов веселий з посади. Ти, потираючи руки, ввійшов у кімнату і, між іншим, спитав у кондукторші:

— ñ що б ви сказали, Маріє Микитовно, якби в нас не було грошей заплатити?..

— Господи,— очі Марії Микитовни звернулися до ікони,—це ви пустуєтеї

— Ні, немає грошей.

— ñ коли ж будуть?

— Бог його знає,— побожно промовив ти.