Штефан Славич - Федькович Юрій

Попід паркан калина понадвисала.

Я став під парканом, мов шельвах, а Штефан перелетів у садок — сказано: до своєї милої. Тут і обнялись.

— Серце, серденько!

— Раю мій, покою!

Тільки й бесіди в їх було.

— Ох, Штефаночку, ти милий мій, а не покинеш ти мене? — прощебетала вона нарешті, склонивши голівку свою, мов рожеву квіточку, на Штефанові груди.

— Зоре моя ясна, світе мій рожевий, як ти можеш мене оце питати? Не питай, душко, не рви мого серця, бо я ще хочу жити, я ще хочу з тобою нажитися!

Вона зомліла.

— Бери, вийми,— каже,— мою душу!.. Козаче мій, місяцю мій, соколе мій!

Знов обнялися, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом.

Стало далі зоріти.

— Штефаночку мій, голубе, а як ти підеш відси,— мене поховають! Не годна я без тебе жити.

І знов, як чічка, йому до серденька.

— Сонце моє, маю мій,— став він гудіти, як голубчик.— Або ж то з Турди сюда далеко! Я можу бути в тебе щотиждень.

— Щотиждень, щотиждень! — стала вона плакати,— а я й години без тебе не можу бути!

— Що ж маю робити, ясочко моя принебесная, коли я вже такий нещасливий на сьому світі.

А сам заплакав, як мала дитина.

З хати щось рипнуло... Поцілувались — розлетілись. Тільки того й щастя було...

Штефан дома не лягав уже спати і мене не пускав: говорить, щебече.

— Та бо чому ти сьогодня якийсь такий неговіркий, Юрійку? — в одно мене питає.

А я говорю з ним, як звичайно.

— Юрійку, братчику, який же я щасливий! — ти не знаєш; говори-бо, Юрійку!

— Таже я говорю, братчику; чого з мене хочеш?

— Хочу, щоб ти поділився зо мною моїм щастєм. Я, братчику, такого щастя ще й не зазнав на світі!

"Гай, гай! — думаю собі.— Чи ж довго триває тото наше щастє? От що побачиш його, а тут крикнуть: "Марш!" — уже й по щастю, уже й по долі".

Так я собі тогді думав, а це й справді так було. Штефан дожидає вечора, як бога, аж тут приходить післанець від капрала:

— Збирайтеся якнайборше, мусимо вертати до компанії,— розказ прийшов.

Вернули.

В Турді — як у Турді. Камрати привітали нас щиро, сердечне — сказано: камрати. Капітан сварив-сварив на капрала, чому так припізнився, та й повіявся у цукорню, де собі горівочки здорово все потягав, а ми знов своє діло пазили, аби, як тот казав, світ не без нас. Лиш Штефан мій дуже засумував — таки так засумував, що я вже побоювався, аби не пішов до шпиталю.

— Братику,— кажу я йому не раз,— товаришу мій милий! Розбивай свою тугу, розважай своє серденько, розважай, камрате мій дорогий!

— Та коби-то я міг,— промовить, бувало, а сам ляже на ліжко — тужить. Я вже його не відходжу ні на крок; йому розказую дещо, співаю, жартую, ба далі й сварюся,— нічо не помагало: чахне та й чахне, а все мовчить. Не раз йому вже й капралом доїдаю — мовчить.

Але пішов я в один раз на варту аж до цісарської бані, а Штефана лишив дома.

— Не журися ж мені, Штефанку,— кажу я йому, ідучи,— бо, бігме, битиму, як прийду.

Він мов і не чує. Се діялось в неділю.

Цісарська баня стояла на горі; докола гори та сади, та виногради раєм процвітали. Сонечко збиралось на нічліг, а я сів собі надворі під вахцимброю та радуюся світу божому. Аж тут прибігають два жовніри в чаках та таки просто на вахцимбру:

— Фрайтер, а не був тут Славич?

— Або що?

— Таже здезертирував.

— Брешете! (не до вас кажучи) — крикнув я, мов опарений, вбігаючи і собі на вахцимбру.

— Бреши ти з усіма псами! — гримнули на мене тоті два жовніри, а фрайтер питає:

— А чому ж ви його тут шукаєте?

— Бо ми ще гадали, фрайтер,— стали вони казати,— що він у Федьковича буде.

А він, бувало, усігди, як я де на варті, то зараз по бефе— лі прибіжить до мене, принесе горівки трохи, закуски якої, побалакає та й піде собі коло цапістраху домів.

— Як я уже тоту варту збув — не хочу вам казати. Облю— зували нас нарешті. Приходжу до касарні — дивлюся: Ште— фанова зброя висить та сіяє; я аж заплакав.

— Чому не обідаєш? — питає Цигрис.

— Лиши! Потому.

— Брате Федьковичу!

— Чую.

— Велика печаль на тебе.

— Ні,— кажу.

Цигрис сів коло мене та хотів щось говорити, аж тут чуємо по ганках крик: "Славич, Славич!"

Вибіг надвір — аж тут ведуть його два жандари з накрученими багнетами, а з ними йде рудий той парубок, що його Штефан тогді оборонив від смерті. Я до Штефана:

— Братику мій, рідний мій, а тобі що оце сталося?

— Іди собі, йди собі,— каже,— та мені легше буде!

Я пішов. Шаблю на себе — та до капрала!

— Пане капрал, батечку, пустіть, сизий!

— Іди,— кажуть пан капрал,— лиш не барися.

А самі так зажурилися, аж таки їх нема,— але нічо нікому не кажуть.

Я побіг, Цигрис за мною — і в капрала навіть не мельдувався!

Жандарм віддали Штефана до гарешту та й вернули до своєї касарні, я за ними вслід. Один з них був від нас, з Шипота, звався Онуфрій Салагор. Кілько-то він в нас на храму нагулявся!

— Онуфрійку, братчику,— став я його благати,— уповіж мені, соколику, що тото отеє такого подіялося!

Він, сердешний, аж по полах руками вдарився.

— От дурний розум,— каже,— та й годі! Штефан хотів побачити свою дівчину та й побіг туда: гадав, що завчасу домів вернеться. Але рудий пес, скоро се вздрів, з кількома такими, як він сам, упали на його потай, зв’язали та й до нас дали знати, що мають дезертира. Нам ніщо було робити: мусили його сюда вести; таже ти, братчику, сам здоров знаєш, яка наша служба жандарська.

Так жандар розказував, а самому аж сльози в очах крутяться.

Я аж осторопів.

— Що тут своїй голові діяти? — кажу.

— А має Штефан гроші? —питає Онуфрій.

— Та гроші є,— кажу я,— але що по тім?

— Ну, коли є,— каже жандар,— то добре. Возьми ж 24 леви срібні та заплати боржій рудому, аби ні в кого нічо більше не допомагався: лиш так хіба би міг скапати шток— гаузу, інак ні. Та й то ще від капітана залежить.

— Біжу я шукати того рудого анцихриста,— кажу,— а ти, Цигрис, лети, брате, якнайборше до нашого пана обер— лейтмана, упадь до колін, най просять у пана капітана.

Цигрис полетів як стріла, а я знов — парубка шукати. Відшукав у однім шинку: сидить, клятий, коло стола, перед ним оковита, а на колінах, не до вас кажучи, гайта якась, обідрана, боса.

— Добрий день!

— Добре здоров’я!

— Осьде маєш гроші за твого дезертира.

— А кілько?

— 24 срібних.

— Добре.

— Добре,— кажу,— але аби мені капітан ні за мак-зерно не знав.

— Гм,— став рудий міркуватися,— а я таки до капітана піду.

— Ба не підеш, собако! — а сам аж палаю.

— Хіба б ти мені за моє чоловіцтво що заплатив, аби не пішов?

— А кілько ж би тобі за твоє чоловіцтво дати?— питаю я, а тут аж дрижу вхопити шаблю та затопити, як у пса. "Але що ж,— гадаю,— я тим нічо не полагоджу; тут треба камрата рятувати".

— А даси 10 срібних? — питає рудий.

Я йому й кинув їх на стіл.

— Що там? Що тото? Як тото? — стали венгерські парубки допитувати, що там були.

Я їм розповів. Господи, як ухоп’ять мого рудого, як по— тащать його аж за міст, за Аранюш! А самі стали на мос— ті вартою, аби, може, рудого не покортіло діправди до капітана піти, бо такому ворогові не тяжко. Два дні тримали вам легіні варту! Та й скажіть, чи нема добрих людей на світі? Є, але не всі.

Лишив я легінів на мості, а сам пішов домів.

— А що ж, Цигрис-брате, як зорудав?

— Добре.

— Що ж казали пан обер-лейтман?

— А що ж би казали? Ухопили шаблю та й побігли до пана капітана.

— Дай, боже, аби вони мені ще єноралом були!

— Ой, бо і варта,— каже Цигрис,— такого пана не найдеться.

Другої днини прийшов Штефан до рапорту. Капітан так кричить так лютує,— крий, милий боже! Аж прискакує.

— А ти мені будеш у вирій літати, паничу? Чекай, научу я вже тебе! Пане обер-лейтман,— сегодне по полудню 20 буків йому!

Пан обер-лейтман лиш поклонилися, бо не сміли нічо більше і казати. Доста й так добре обійшлося. Завели сердешного Штефана знов до гарешту.

А я зараз по обіді як піду, як уп’юся! "Що,— гадаю я собі,— волію і я буки брати, як маю дивитися на кару свого товариша".

Ще на брамі переймив мене капрал Кример — а се, знаєте, був від "наше вірех".

— Стій, ніроке! — крикнув.— А ти п’яне, га? Свиня ти, дай боже!

— З свині чую, пане капрал, послушне.

— Гвалт, патроль, супротинація! — кричить Кример.— Злодій, опришок, беріть його. Каже мені, що я свиня!

Вибігає пан капрал Крук.

— Ади, Крук, ади! — каже Кример.— Бери його зараз собі до арешту.

Пан капрал так і осердилися!

— Та я його до арешту дам,— кажуть,— але ти не називай мої люди свиньми, ти — хаптелею вонячий, ти — цибулянику!

Більше нічо йому пан капрал не казали, але взяли мене та й завели на вахцимру. А тогді були пан капрал українець на варті, таки з нашого цугу.

— Дивися, українче-брате,— стали пан капрал наказувати,— най виспиться, але не мельдуй нікому нічо: я хочу, аби тото тихо було.

Спав я геть допізна вночі, коли пробуджуюся — а мене хтось укриває плащем та гріє студені мої рукі. Глипну — се ІІІтефан. А варта спала около стола, мов п’яна,— чи то я ще був п’яний та мені здавалося, що цілий світ п’яний.

— Юрійку, серце, брате,— голубить Штефан,— що тобі є?

— Добре,— кажу; поплентав ще щось: звісно — п’яний, та й обернувся на другий бік.

Нерано вже я витверезився. Пішов додому. "Аж тепер,— гадаю собі,— буду я матися від пана капрала..." Ні словечка не згадували. Ох, чоловік се був, чоловік! Дай боже, аби ніколи на лихе місце не ступив!..

Се діялося у вівторок, а на другу неділю трафило нас обох з Штефаном на варту коло одного магазину. Вечір був ясний, та тихий, та теплий — сказано: серед літа. А місяць-підповень дивився з неба, призирався, як тото на світі красно. Соловії десь таки і розливались!

Я сидів собі подалік під муром невеселий. Якісь сумні гадки мені все набивалися; гадав, що минуся. Аж тут приходить Штефан; сів, тихонько пригорнувся до мене — а сам такий, такий блідий.

— Юрійку, Юрійку мій, братчику!

— Що ж я тобі пораджу, друже мій нещасливий?

Вій заплакав.

— Заспівай мені,— каже,— тої, як летіла зазулечка понад море в гай.

Я трохи розгадав та й співаю:

Ой летіла зазулечка

понад море в гай

Та й пустила синє пірце

у тихий Дунай.

Пливи, пливи, синє пірце,

долів за водов,

А я собі, молоденький,

човном за тобов.

Приплинемо, синє пірце,

на жовтий пісок,

А там собі заспіваєм

усіх співанок.

Ой маю я срібний перстень —

пущу по горі;

Ой маю я три сестриці

в чужій стороні.

Ой маю я три сестриці,

а четвертий брат,

Скажу ж я їх закликати

в яблінковий сад.

Всі яблінки солоденькі,

лиш одна винна...

Сестрички ся посходили,

а брата — нема.

Мій товариш так слізьми й умивається,— лебідь на воді.

— Тихо,— кажу,— братчику, тихо,— а сам виймив ширинку та й подаю йому, аби утерся.

— Ся ширинка,— каже,— ще з дому?

— З дому, братчику; або що?

— Нічо, я лиш так питаю...

— Ablosung!3 — крикнув фрайтер від варти.

Штефан схопився, стис мене за руку та й пішов на свою пошту.