Штефан Славич - Федькович Юрій

Нехай каже, хто що хоче — я все своєї: нема й нема кращого світа понад гуцульські гори! Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли. О, панство моє миле! Як у кого коли серденько заболить, най лиш іде до нас, а коли тут не подужає, то вже нема йому ліку у господа милосердного. Більше не знаю вам що казати, от хіба тілько, що як діправди приїде хто коли в наш окіл Путилівський, най же не минає й нашу хатку: стоїть вона коло Сторонецької церкви, мала й невидна, але бог святий великий,— а ми хліб свій (та божий) перед ніким ще не ховали і не будемо ховати, хіба би бог милосердний допустив, щоб його таки не мали.

Церква наша стоїть серед села на високім березі; тут бринить ріка Путилівка по білому камінню, чиста-чиста, як сльоза, а як пустишся нею, то минеш три селі, мов три раї, а на четвертім уздриш на березі страшний великий камінь, мов монастир який заклятий або замок який, що до половини засунувся в землю. І хто зна, чи се справді не є який заклятий замок, бо щоночі, бачите, скоро місяць уповні-сидить він (щез би!) у одній дірі або на прискалку де, та так вам сумно та жалісливо на скрипоньці пригравав, що подорожній, аби не знати що, то мусить стати і заплакати. У нас тому назвали тот камінь Бісків (бо ніби біс там грає), а по нему назвали й цілий верх проти каменя Бісковом.

Верхом Бісковом стоїть не один хутір, а все під побоєм, бо там газди усе багаті, усе багаті, а вже ні один так, як тот Петро Славич, що своїй худобі та сороківцям ліку не знав. Слуг тримав собі більше як двадцять; а стара Петриха, бувало, присягається, що хіба лиш в ордан водиці п’є, бо вона, знаєте, в скоромну днину лиш молоко, а в пісний день лиш мід солоденький попивала, а коли хотіла вина, то пішла у земник та й наточила собі, якого хотіла, бо стояло воно в неї бочками — і угорське, і волоське, і усіляке, а меди аж позацвітали були. В таких розкошах тривали собі наші старі.

Доньок не дав їм бог був, а сина мали лиш одним одного, як одну душу, але за тото й хороший собі був, прехороший! — чорнявий, кучерявий, а зростом хоть так невеличкий, але складний, мов якого князя син. Люди, бувало, на його дивляться, як на який образ, а дівчата дуріють: в церкві святій на образи ані глипнуть, але все за Штефанком стрижуть; а коли дяк заспівав "Господи, помилуй!", то вони собі нищечком: "Милий, бігме, милий!" А Штефанові й на гадку ніколи не приходило, який-то він хороший,— такий він собі був, бачите, звичайненький: сказано — чиста ще душа у господа милосердного.

Але чи дівчата вже забагато нагрішили були, чи таки бог уже так дав,— прийшла рекрутація, Штефана остригли та й займили до Чернівців; більше вже його ніхто дома не видів. Про плачі та голоси старині його не хочу вам навіть і розказувати,— от хіба тілько уповім, що цілі наші гори одним голосом заплакали, як учули, що Штефан Славич пропав,— навіть і малі діти плакали, не то що. А що вже стара мати напобивалася, то аж годі розписати! Кілько, бувало, увійде у кліть та гляне на Штефанові убори, тілько, бувало, й заголосить,— припаде, обцілує кожду штучку, зросить кривавими своїми слізоньками: неначе віщувала, що вже свого синка не побачить ніколи. По цілій ночі висидить, бувало, у кліті, плачучи та убрання обзираючи. Але ж бо й убори були в того Штефана, убори! Боже, воля твоя! — все шовк, все кармазин та золото! А за зброю його ясну й не споминаю нічо, бо аж зависть мене бере. Зброя його та убори могли ретельно яких пару тисяч срібних коштувати, коли не більше,— та кому ж їх і мати, як не Штефанові Славичеві, одинчукові такого великого багатиря, як був його батько! Або, може, не так?

Зо Штефаном жили ми собі, як браття рідні! Чи я, бувало, до них піду, чи він, бувало, до нас прибіжить: попосидимо, поговоримо, подражнимося, а часом і погуляємо собі, знаєте, бо сусідські парубки, бувало, скоро учують, що Штефан у нас,— ого! — вже й вони тут: і музику десь видруть, і горівки принесуть, і такі гульки справлять не раз, що брат, бувало, аж гнівається:

— Та цур же вам, навісні! — сварить, бувало.— Чи у вас, хло’, щоднини м’ясниці?

Але де ж там! Вони як вам стануть, бувало, коло брата, як стануть, то брат уже мовчить та лиш сміється, а з досади часом і собі піде тропака або утне метелиці! — аж помости гнуться.

А дівки, бувало, скоро лиш учули, що Штефан у нас,— ого! — заразіськи найдуть собі діло до сестри — до одної або до другої. Сій треба заполочі, та просить шовку, третій ігла уломилася (боже мня прости!), четверта прийшла узорець собі нашивати, п’ятій треба чирчику, доста того — кожда в требі, а лиш, знаєте, так, щоби собі погуляти та з Штефаном зачіпатися. Висидять, бувало, по півднини, та все одна від одної: "Ох, лишенько мені! А мати що скаже, що я так забарилася?" А друга собі: "Неволе моя солона, та стара мене дома вб’є!" А третя за нею: "Я, сестричко, вже таки й не йду домів, бо тітка десь з тачівкою вже жде!" Так усі, бувало, та з того смутку гуляють собі кілька ніч з нами, аж неня, бувало, вже сердяться:

— Та-бо то, дівчата, ішли би вже домів!

— Паніматочко, утко! — стане одна від другої зрікатися,— та я відколи вже кличу Федора (ніби брата), щоб ішли, та коли ж бо годі його узяти, а я сама не піду уночі.

Таке вони вам нені, бувало, запіють, та й роби їм що хоч. А ми собі як гуляємо, так і гуляємо.

Та-бо не довго того нашого гуляння й було. Штефана остригли як навесні, а мене восени, але я його вже в Чернівцях не застав, бо зараз, скоро його взяли, так і займили, сердешного, в Ардял до регементу, а я ще служив більше як півроку при вербецирці, доки і мене туда займили. Не діждав би я був ні тот Ардял видіти, ні тоті цісарські дорожечки бити!

Нас провадив один обер-лейтман, молодий, білявий. Господи, що мені добре з ним було! Щоднини, щоднини, бувало, платить мені або горівки, або снідання, або дасть доброго турецького тютюну в люльку. Скоро лиш рушимо зо станції, він зараз і кричить:

— А де мій гуцулячок, де?

— Гир,1 пане обер-лейтман!

— А чому "гир", чому не "гір"? — питає, бувало.

— Або тото не однаково, пане обер-лейтман, чи так, чи так гаркати?

Він у сміх.

— Ану, заспівай,— каже.

— Сегодня, бігме, не можу, пане обер-лейтман!

— А то чому би не міг?

— Захрип, пане обер-лейтман.

Він знов у сміх; а відтак кричить на свого профатина:

— Міхал! А дай-но там, серце, мому гуцулові що поснідати... Ну, а тепер співай або гроші вертай!

— А я відки гроші маю, пане обер-лейтман? Доки ще стояли на Рошоші по кватирах, то все перепадало по копійчині від дівчат, коби здоровенькі, а тепер і те урвалося. Не всігди в середу Петра.

— Та ти, пташку, і тепер не гинеш з голоду,— стали декотрі з ряду обзиватися.

— А не гину! А ви коби знали, що я ще сьогодня навіть і не курив.

Пан обер-лейтман наш зараз і виймають капшук з тютюном та й дають мені повну жменю.

— Ну, а тепер же співай!

Я зараз заведу якої там, що він любить,— а дуже він наші співанки любив! Дві чи три навіть собі написав, так йому були уподобалися.

От так зайшли ми поволі й до Турди, де моя компанія стояла.

Невелике містечко було собі, ся Турда, але гарне та веселеньке, мов у віночку. На горбу стояла церківця з трьома верхами, улиці скрізь широкі та чисті, доми біленькі та цеглою криті, люди приємні та ввічливі, дівчата, як намальовані, а доокола міста зеленіли гори-виногради.

Недалеко міста вийшов против нас один товстий, черлений капітан з офіцерами, ніби тото нас зустрічати, а сам такий якийсь неласкавий, надутий,— по чому би й капітан називався? Пообзирав нас, пообзирав, напалив нашого пана обер-лейтмана та й потікся у місто, а нас казав роздати по компаніях. Дев’ять нас відобрав один молоденький фельфебер та й повів до своєї компанії, звісно, до нашої, а тут віддав нас капралам, що вже умисне того чекали. Я ще з двома прийшов до третього цугу, до одного чорнявого капрала, що його Круком звали. Чемний се був козак, дуже чемний! Дай, боже, де він тепер обертається, щоби йому щасливо велося на кождім поступі, бо се не капрал був нам, але батько рідний, а може, й батько рідний не дбав би так за своїми дітьми, як він за нами; він, бувало, сам кару прийме, а чоловіка до біди не приведе. А був він з Галичини родом, либонь, чи не з Шупарки коло Заліщик.

— А ти звідки? — став мене випитуватися, пообзиравши нас на усі боки.

— Яз Сторонця, пане капрал, з Буковини, коли знаєте.

— З Сторонця? Де тото той Сторонець, що я його не знаю?

— Ледве й знатимете, пане капрал, бо се дуже далеко — на Гуцулах.

— А як ти називаєшся? — став далі допитувати.

— Так і так, кажу я йому.

— Якесь непросте ім’я,— чи не попович?

— Є з нашого роду багато й попами, пане капрал, але я не туда; я собі так, простий, одної вдовиці син.

— Нічо тото, синку, нічо,— став він мене попід бороду гладити,— справуйся лиш добре, то добре тобі буде.

— Не журися, небоже,— стали жовніри, що там були в хаті, один від одного вмовляти.— Наш пан капрал — батько рідний, вони тобі кривди певно що не зроблять.

Мені аж сльози стали в очах від такого ласкавого слова моїх товаришів.

— Браття,— став я казати,— будьте й ви на мене ласкаві; я вас буду слухати і поважати по старшині, лиш навчайте мене на добре та наводіть на розум. Я сирота, не обижайте мене, товариші мої милі!

Усі зараз приступили та й стали мене цілувати; аж тут прибігає з міста — хто? Штефан! Господи, як мене вздрів — як не скочить, як не впаде мені поза шию, як не сплаче:

— Брате, братику мій як рідний, де ж ми оце побачилися!..

Аж пан капрал Крук самі заплакали та таки всі, що там були тогді!

— Годі-бо, годі! — стали пан капрал, нарешті, казати — Бо ще й мене засмутите.

— Пане капрал, щиросте наша! — промовив Штефан, утихомирившися трохи.— Як же мені не плакати? Само серце плаче, згадавши літа наші молоденькі та гаразди наші давні!

Пан капрал ніби не чують.

— А хто,— кажуть,— буде з Федьковичем за товариша?

— Пане капрал,— став Штефан голубити,— якби ви його не дали до мене, то я би на вас не наплакався.

— Про мене,— кажуть пан капрал та й вийшли надвір: а Штефан ухопив мене поза шию та й потяг за собою — а сам такий утішний, господи!

— Брате, братчику мій коханий,— голубить,— доки будемо в компанії, то все будемо вкупі!

Так Штефан, а я дякую богові милосердному, що таку щиру душечку мені навернув.

Але ж бо й є, щире серце се на світі було.