Грайливий Вольфі (дитинство Вольфі Моцарта) - Роздобудько Ірен

— подумав Вольфі. — Невже

Королева гадає, що може зробити це краще за Нані?!" Але нема ради — довелося погодитись.

Узялися.

Та от біда — руки Королеви ніяк не встигали за руками Вольфі! До того ж вона припустилася купи помилок!

Вольфі несила було це чути. Він зупинився і мовчки переставив Королеві пальці на клавіатурі.

Король почервонів од гніву.

Придворні обурено загомоніли.

Тато приречено вхопився за голову.

Нані заховалася за його спину.

Хіба ж можна так поводитися з коронованою особою?!

— Дитина має рацію, — заспокоїла всіх Королева. — Я зробила чимало помилок. Перепрошую, пане Моцарте!

Вольфґанґ поважно кивнув головою.

ЯК ВОЛЬФІ ПОЧУВ ЯНГОЛІВ

Подорожі тривали. З Англії тато вирішив податися до Голландії.

І тут Вольфі спіткала справжня біда.

Хлопчик тяжко захворів.

Жоден з лікарів не міг сказати, що це за недуга! Одні твердили, що у Вольфі — запалення легенів. Інші вважали — тиф.

А Вольфі танув, немов маленька свічка.

— Ваш син занадто виснажений! — одностайно стверджували лікарі. — Йому треба добре відпочити, а не виступати з концертами по всьому світові!

— Але ж Вольфі так любить виступати! — намагався пояснити їм тато. — Він не може жити без музики!

Лікарі не йняли віри та стурбовано хитали головами.

У Вольфі піднялася висока температура. Він марив. І майже весь час лежав непритомний.

А коли приходив до тями, згадував рідне місто, свій затишний будинок, матусю та стару служницю Терезу...

"Либонь, Вольфі й справді стужився за рідними краями..."— подумав тато.

Він повсякчас молився Богові і благав, аби син одужав. Проте Вольфі ставало щораз гірше...

— Ти не повинен померти! — якось у відчаї вигукнув тато.

— Але ж на небі, серед янголів, так затишно, — прошепотів Вольфі. — Вони співають мені гарних мелодій... Я їх чую... Я хочу залишитися з ними...

— Синку, коли ти видужаєш — напишеш ще кращі! Адже крім тебе їх не складе ніхто!

— Навіть янголи? — пожвавішав Вольфі.

— Авжеж! — переконливо сказав тато.

— Тоді треба обов'язково видужати! — вирішив Вольфі. — Адже я ще ніколи не змагався з янголами!

Минув тиждень, і маленький музикант почав оклигувати.

А тато припинив мандри і повіз дітей додому, в рідний Зальцбург.

Власне, це було правильне рішення.

Про Амадея Вольфґанґа Моцарта вже й так знав увесь світ!

ЯК ВОЛЬФІ СТАВ АКАДЕМІКОМ

І... ПОБІГ ГУЛЯТИ

Одного весняного дня у двері будинку Моцартів постукав листоноша.

— У мене лист до пана Моцарта, — сказав він і передав татові пакета з великою круглою печаткою.

Тато уважно подивився на аркуш.

— Цей лист не для мене. Його написали тобі, синку, — сказав він Вольфґанґові.

— Звідки він? Що там написано? — запитав Вольфі.

Йому ніколи було читати — якраз писав нову симфонію.

Тато урочисто розгорнув листа і вголос прочитав повідомлення про те, що Вольфі надано почесне звання Академіка Булонської музичної академії.

— Ну ось, синку, — зрадів тато, — я тебе вітаю. Тепер ти став Академіком!

Вольфі припинив гру.

І подивився за вікно.

Надворі буяла весна.

Він так любив її звуки: співи пташок, перегук квіткарок, цокіт копит, церковний передзвін...

Закінчення сонати відразу ж склалося в його голові.

Вольфі встав із-за клавесина і солодко потягнувся.

— Ну ось, тату, тепер, коли я став Академіком, — з усмішкою сказав він, — можна й погуляти!

Він одягнув свій улюблений бузковий камзол і вийшов на подвір'я.

Світило сонце.

В його променях виблискували бані Зальцбурзького собору...

Мама, тато і Нані разом виглянули в вікно. Вони бачили, як хлопчик повільно йде вузькою вуличкою рідного міста.

— Ну ось він і виріс... — зітхнув тато.

— І все ж, — додала мама, — він ще зовсім хлопчик...

— Звісно, хлопчик, — сказала Нані, котру в родині тепер називали повним іменем — Нанерль або Анна Марія, адже маленька Нані виросла і стала гожою дівчиною. — Але, тату, це так дивно, що наш Вольфі став Академіком!

— Що ж тут дивного, — заперечив Моцарт-старший, — він ішов до цього від самого народження. Згадай, як він, ще зовсім малюк, підповзав до клавесина!

— Але ж і я грала разом з ним! — трохи ображено вимовила Нанерль.

— Так, — відповів тато, — проте мрії здійснюються тільки в тих, хто йде до своєї мети від самого дитинства.

Звісно, Вольфі не чув цієї розмови. Він просто йшов вулицею і думав про те, що йому дуже кортить підстрибнути. Та тепер, певно, не можна бешкетувати, адже він шанована людина — Академік!

— Вольфі, біжімо з нами! — загукали до нього сусідські діти.

І Вольфі відразу забув про листа. Він весело підскочив і... побіг укупі з усіма.

Дедалі швидше і швидше!

Аж вітер засвистів у вухах...

Історія людини в історії людства

Вольфґанґ Амадей Моцарт (1756-1791)— австрійський композитор, клавесиніст— віртуоз, скрипаль, органіст, диригент, імпровізатор. Мав феноменальний музикальний слух і пам'ять.

Перші свої твори написав у п'ятирічному віці. Якийсь час перебував на службі у архієпископа в Зальцбурзі як концертмейстер, з 1779 року — як органіст. Потім призначений на посаду "імператорського і королівського камерного музиканта".

Став одним із засновників класичного стилю в музиці, розвивав сонатну форму та сонатно-симфонічний цикл. Одним із найважливіших напрямків його творчості був музичний театр.

Автор численних симфоній та опер — "Весілля Фігаро", "Викрадення з сералю", "Чарівна флейта", "Дон Жуан".

Найвідоміший та найзагадковіший твір композитора — "Реквієм".