Жаринка з хатнього вогнища (дитинство Блеза Паскаля) - Роздобудько Ірен

Це сталося за тої пори, коли не було комп'ютера, телевізора, телефона. їх просто ще ніхто не вигадав. Але ж комусь треба було бути першим!

Жив один хлопчик, котрий вигадав пра-пра-прадідуся того сучасного комп'ютера, на якому ти граєш в ігри чи дивишся мультики.

Звали його — Блез Паскаль. Народився він у Франції, у маленькому містечку Клермонті понад 380 років тому, коли ніхто й не підозрював про нинішні чудеса техніки.

Проте за тої пори жили Королівські мушкетери, гвардійці Кардинала, Прекрасні дами, Лісові розбійники, відчайдушні Пірати та інші шукачі пригод.

А до чого ж тут комп'ютер, запитаєш ти.

Отже, почнемо все до ладу...

* * *

...Одного весняного ранку на балкон будинку, в якому мешкав Голова Палати Зборів — тобто суддя — на ім'я Етьєн Паскаль, вийшла служниця у білосніжному фартушку. В руках вона тримала ночви з теплою водою. Служниця оглянула вузьку вуличку, яка була вимощена круглим камінням. Чи ніхто не йде під балконом? А потім тричі голосно вигукнула:

— Стережись води! Стережись води! Стережись води! — і вихлюпнула воду з ночов просто на вулицю.

"Хлюп!" — сказала вода і розтеклася тротуаром. А потім струмками збігла в довгу вузьку канаву обабіч дороги.

Отак робили всі мешканці Клермонта: виливали воду й викидали сміття просто собі під ноги!

Так у ті часи робили майже всі...

Служниця повернулася до кімнати. І заходилася допомагати своїй господині — мадам Антуанетті Паскаль — сповивати малюка. Хлопчик недавно народився.

Батько Етьєн і матуся Антуанетта назвали його Блезом.

* * *

Спочатку — майже цілий рік — хлопчик був спокійний та веселий. Батьки раділи, що він міцно спить, добре їсть, росте та всміхається вві сні.

А от коли Блезу виповнився рік, сталося ось що...

...Біля будинку, де мешкала родина, часто зупинялася баба, яка скидалася на відьму. До речі, в ті часи люди дуже боялися відьом і навіть полювали на них! Але мати Блеза була жінкою розумною, веселою і не вірила в забобони. Вона залюбки виносила тій бабусі їжу, давала гроші і приязно з нею розмовляла.

Подруги матусі Антуанетти часто попереджали її:

— Це недобра баба. Чаклунка!

Якось вранці матуся Антуанетта винесла маленького Блеза на прогулянку.

— Ой, який гарний хлопчик! — вигукнула баба. — Дай-но я подивлюся на нього!

Матуся Антуанетта відкинула завісу, і стара глянула на дитину своїми темними очима. Малюк злякався і заплакав.

Відтоді в хаті Паскалів запанував безлад.

Маленький Блез нікому не давав спокою.

Раніше він дуже любив купатися у великих ночвах. Але зараз, побачивши воду, починав голосно кричати і дряпатися, мов кошеня.

Ці крики довели малюка до того, що він змарнів і занедужав.

Батьки почали хвилюватися за його життя.

* * *

— Вашого малюка зурочила та відьма! — казали подруги матусі Антуанетти. — Ми ж тебе попереджали! Навіщо ти була такою доброю до неї?!

Друзі татуся Етьєна стверджували те саме.

Батькам нічого не залишалося робити, як покликати цю бабу до себе в дім. І розпитати, чи правду кажуть люди.

Стара зайшла до кабінету. Вона була перелякана.

— Чи правда, що ти — відьма і зачаклувала мого сина? — запитав у неї татусь Етьєн.

— Це кажуть заздрісні люди! — почала виправдовуватися стара. — Адже ваша дружина завжди дає мені гроші й харчі!

Татусь Етьєн дуже засмутився. Якби ця баба справді виявилася чаклункою, то вона змогла 6 зняти чари з маленького сина!

У відчаї він сказав:

— Якщо ти не зізнаєшся у своєму злочині, то мені доведеться відвести тебе до суду!

Стара перелякалася ще дужче. І раптом... упала на коліна. Вона розповіла, що багато років тому зверталася до Етьєна Паскаля з проханням захистити її в суді (виявилося, що ця бабуся була неабиякою злочинницею!).

— Тоді ви відмовили мені, — розповідала стара, — і я вирішила помститися. Люди сказали, що понад усе на

світі ви любите свого сина. От я і вирішила зачаклувати його на справжню смерть! А тепер я побачила, яка добра у вас дружина і який гарний син, й мені дуже прикро, що так вийшло...

Татусь Паскаль засмутився ще дужче.

— Невже тепер нічого не можна вдіяти і мій малюк — помре?!! Ох ти ж, стара відьмо! Що ж ти накоїла?! Як це можна виправити?

І стара чаклунка сказала, що виправити закляття можна тільки перенісши його на якусь іншу людину.

— Та ти що, бабо, геть з глузду з'їхала? — закричав татусь Етьєн. — Хіба ж я можу занапастити іншу людину, навіть ціною життя власного сина? Вигадай щось інше!

* * *

І тоді чаклунка підказала йому інший рецепт. Ось він:

— Нехай дитина, якій немає семи років, збере до сходу сонця дев'ять різних рослин. Принеси мені ці рослини, і я зроблю чарівний компрес. Його треба покласти дитині на животик, і вона одразу видужає! Але запам'ятай найважливіше, — суворим голосом додала вона. — Коли ви покладете цей компрес, малюк до півночі буде здаватися... мертвим!!!

Татусь Етьєн негайно попросив доньку свого друга — шестирічну дівчинку — зібрати необхідні рослини.

Вранці він відніс їх чаклунці, й вона зробила чарівне зілля.

А матуся Антуанетта поклала компрес на животик малюка...

Блез одразу принишк, заплющив очі і... перестав дихати.

— Дитина померла! — заплакала матуся Антуанетта.

Батько теж розхвилювався, але все ж таки сказав:

— Давай дочекаємось півночі... А там побачимо...

Цілий день у будинку Паскалів було тривожно. Малюк лежав тихо-тихо і не виявляв жодних ознак життя.

Батьки стояли над ним і молилися.

Аж ось настала ніч... А коли на небі зійшов великий круглий місяць, маленький Блез раптом солодко позіхнув. Його ручки й ніжки потепліли, очиці відкрилися, і він заплямкав губами — ніби просив поїсти.

І хлопчика відразу нагодували.

За кілька днів він геть одужав і більше не хворів.

* * *

Коли Блезові було вісім років, батько вирішив перевезти родину до столиці Франції — Парижа.

Хлопчику відразу сподобалось у цьому місті.

Великі будинки, палаци, багато церков! Надто ж полюбляв Блез розглядати чудернацькі кам'яні фігури на даху найвеличнішої церкви міста — Нотр-Дам. Або як її ще називали — Собор Паризької Богоматері.

А ще він із захопленням спостерігав, як за ґратами королівського палацу фехтують мушкетери.

Мабуть, він теж мріяв стати мушкетером, як і всі хлопці його віку.

Адже ці відважні вояки виглядали дуже мальовничо: капелюхи з гронами страусиного пір'я, широкі плащі, шпаги на гаптованих золотом і сріблом поворозках!

Але тато казав, що насправді життя мушкетерів не таке вже й солодке. Адже вони — військові. І мають виконувати всі накази Короля. А королі полюбляють воювати...

— Краще займатися науками і бути розумним, — зауважував тато. — Адже тоді ніякі королі не будуть тобою командувати!

Тато дуже любив сина. Йому не хотілося віддавати хлопчика в далеку монастирську школу, де він міг занедужати або стати неуком-бешкетником. Він вирішив сам навчати сина.

І почав розповідати Блезу про різні незвичайні явища природи. Наприклад, про те, чому під час грози на небі з'являється блискавка.

З чого складається порох.

Чому вдень світить сонце, а вночі — місяць.

Як влаштований годинник.

Куди взимку відлітають пташки.

Але найважливішими з усіх наук татусь Паскаль вважав знання іноземних мов та граматику.

— Якщо ти знаєш багато мов і пишеш без помилок, — казав він Блезові, — то зможеш вільно спілкуватися з усім світом! Адже крім нашої, французької мови, існують ще й німецька, англійська, італійська. А найскладніша мова, якою говорять науковці, — латина. Латиною написані наймудріші книги на світі. А тому будемо вчити саме її!

Але маленькому Блезу кортіло робити свої власні відкриття.

І одне він таки зробив!

* * *

Це сталося під час... обіду. Служниця принесла Блезові тарілку з супом із цибулі — французи й зараз полюбляють цю страву. Блез узяв ложку і випадково вдарив нею по краю фаянсової тарілки:

-Дзень!!!

"Дзень-дзень-дзень..." — покотилася луна великою обідньою залою.

Блез прислухався. І ще раз ударив по тарілці.

Вона знову дзенькнула.

І знову залою пішла луна.

— Чому звук не стишується одразу? — запитав Блез.

— Не бався, а їж! — відказав батько.

Та Блез і не думав бавитися!

Після обіду він узяв до рук ложку і... почав робити інші досліди. Стукав нею по різних предметах і дослухався — скільки триватиме відлуння від дерев'яних меблів, скляних пляшок чи металевого дзвоника, що висів на дверях будинку.

Дерево відгукувалося коротко і глухо: "Кхе!". Це дуже нагадувало кахикання їхнього старого садівника.

"Дзиу-у-у — дзи-и-и!"— дзвеніло скло. І Блез морщив носика, бо саме таким тоненьким голосом нянька кликала його митися перед сном.

Але хлопчик зауважив, що скляні речі відлунюють довше, ніж дерево.

А от невгамовний металевий дзвоник на дверях взагалі співав довго на всі голоси!

Походивши таким чином по всьому будинку, маленький Блез прийшов до висновку, що різні предмети по-різному зберігають звук! А часом і зовсім його не мають. Наприклад, подушка, по якій Блез теж вдарив ложкою — зовсім не звучить! А чому?

На той час Блез уже навчився писати. Він сів за стіл і... написав трактат (так називалися у ті часи наукові праці) про те, як предмети зберігають відлуння.

Це була його перша наукова праця.

(До речі, ти можеш і сам повторити ці досліди й на власні вуха почути різницю між тим, як довго бринить метал, скло чи дерево.)

* * *

...Одного пізнього вечора Блез сидів у дубовому кріслі, занурившись у нього так глибоко, що його геть не було видно. Він любив отак ховатися в батьковому кабінеті й слухати, про що той говорить зі своїми гостями. Крісло було таке велике — мов будинок чи корабель, а Блез такий малий — наче мурашка. Ніхто його навіть не помічав.

Якби помітили, то негайно відправили б спати!

Батько і гості весь час про щось говорили і навіть сперечалися.

Та Блезові було незрозуміло, про що йдеться.

Всі батькові гості були дуже розумними людьми.

— Шановний пане Пайоре, — казав батько, звертаючись до одного з присутніх, — яка може бути пропорція між фігурами, які не схожі одна на одну? Як виміряти коло прямою лінією?

— О шановний друже, — велемовно починав пан Пайор. — Для того існує тридцять друга теорема Евкліда!

"Що це все означає? — міркував маленький Блез. — А може, тато говорить тою невідомою мовою, яку змушує вчити мене? Тою... я к її... латиною?.."

-Тато, а хто такий Евклід? — не витримав Блез.

— А ти що тут робиш? — розгнівався тато.