Грайливий Вольфі (дитинство Вольфі Моцарта) - Роздобудько Ірен

Він любив гарно вдягатися.

А ще перед концертом тато причепив йому до паска маленьку позолочену шпагу! Сестричка Нані була в пишній сукні і в такій самій перуці. Щоправда, в цю перуку мама вплела дівчинці кілька свіжих рожевих троянд.

Брат і сестра почувалися, як дорослі.

...На концерт зібралися всі поважні люди Зальцбурга.

Тато підняв Вольфі на руки і посадив за клавесин. Публіка заплескала в долоні. Вольфґанґ та Нані почали грати.

Несподівано на сцену вибігла маленька руда кицька. Звідки вона взялася?! Хлопчик умить припинив гру.

— Киць-киць-киць! — покликав її Вольфі. Кошеня перелякано зупинилося посеред сцени.

Вольфі зіскочив зі свого стільця й погнався за ним! Схопив, притис до грудей, став бавитися на очах у закляклої публіки.

Роздратований тато підбіг до сина і забрав кицьку. Він страшенно боявся, що поважні гості розсердяться. Адже тато був простим музикантом у капелі пана Архієпископа.

— Ти мусиш грати! — суворо зауважив він. — Дивись, скільки людей прийшло тебе послухати!

— Розумієш, тату, — відказав Вольфі, — клавесин ніде не подінеться, а кицька може втекти!

В залі залунали оплески та сміх. А розчулений Архієпископ витирав сльози з очей.

— Пане Моцарте, — сказав він після концерту, — я вважаю, що вам слід побувати в столиці! Нехай усі дізнаються, які талановиті діти мешкають у нашому славному Зальцбурзі!

Він дав татові відпустку і дозволив родині поїхати до столиці Австрії — міста Відня.

ЯК ВОЛЬФІ ПОЧУВ НОВІ ЗВУКИ

Сім'я Моцартів почала збиратися у мандрівку. До самої столиці!

Вольфі надзвичайно подобалося їхати в кареті, яка була запряжена двома білими кіньми. Він увесь час виглядав у віконце.

Хіба можуть лани бути такими безкраїми?

А гаї — такими густими й зеленими?

Вольфі й Нані крутилися, мов дзиґи, і не давали татові спокою.

— Чи живуть у лісі лісовики? Чи водяться в очеретах феї? — питала Нані.

— Чому ворона каже "Ка-а-p-p-p!", а соловейко тьохкає тоненьким голосом? Як усередині пташок народжується музика, якщо вони не натискають на клавіші? — цікавився Вольфі.

Тато не встигав відповідати на запитання.

Особливо непосидючим виявився Вольфі. Він повсякчас висовувався з вікна. І татові доводилося тримати його за пасок, аби допитливий Вольфі не випав на дорогу.

Довгий шлях уперся в широку річку — Дунай.

Карета заїхала на пором.

Вольфі ще ніколи не бачив такої дивини.

А головне — не чув стільки нових невідомих звуків!

Колеса карети рипіли, як контрабас.

Хвилі Дунаю перекочувалися й рокотали, мов орган.

А вітер співав, наче флейта.

От якби написати таку дорожню музику!

Музика, музика була скрізь! Світ перетворився на величезну музичну табакерку. І Вольфі здавалося, що він живе всередині неї!

ЯК ВОЛЬФІ ВИРІШИВ НАПИСАТИ ОПЕРУ

У Відні тато повів дітей в Оперний театр.

І знову на Вольфі чекала несподіванка. Він дивувався з того, що люди можуть співати майже так само, як музичні інструменти або пташки. Слухаючи оперу, він заплющив очі.

— Тату, тату, — пошепки сказала Нані, — а Вольфі заснув...

— Нехай спить, — відповів той, — либонь, він втомився.

Увечері, вже лежачи в ліжку, хлопчик покликав батька і сказав йому на вухо:

— У мене є секрет...

— Який, синку? — запитав тато. Він подумав, що Вольфі попросить купити йому солодкого віденського тістечка. Але той таємниче повідомив:

— Я напишу оперу!

— Це тобі ще зарано! — засміявся тато. — Знаєш, скільки інструментів знадобиться для того, аби зіграти таку музику?!

— Звісно, знаю, — випалив малий і назвав точну кількість учасників театрального оркестру.

Батько нічого не промовив. Поцілував дитину в чоло, погасив свічку...

Асам підійшов до ікони, котру дала в дорогу матуся. "Господи, — подумки звернувся до Бога, — дякую тобі за те, що ти дав мені такого сина. І... допоможи йому. Адже бути справжнім музикантом — неабияка праця..."

ЯК ВОЛЬФІ ДИВУВАВ ПУБЛІКУ

Яке гарне місто Відень! У кожному палаці маленькі Моцарти — Вольфі та Нані — бажані гості. Вони виходять на середину зали, вклоняються, сідають за клавесин. Дорослі завмирають. Навіть дами припиняють розмахувати своїми віялами. Запановує тиша. Брат і сестра переглядаються, всміхаються і простягають руки до клавішів...

Чарівні звуки роєм вилітають із-під їхніх пальців, мов золоті пташки. Злітають під високе склепіння, тріпочуть у свічадах, б'ються у вікна й урешті потрапляють назовні. Граючи, Вольфі сміється, ніби сам бачить це птаство. Ніби тільки йому належить право випустити його на волю. Щоразу він відкриває клавесин так, ніби відчиняє дверцята клітки...

Публіка в захваті.

Публіка плеще так, що аж долоні відпадають!

Оплески осипаються на дітей, немов пелюстки.

Але це ще не все!

Справжні дива відбуваються, коли на сцену виходить тато. Він підморгує синові і раптом закриває клавіатуру хусткою.

Вольфі грає крізь щільну тканину. І не помиляється! Жодного разу!

Тато зав'язує йому очі — він наосліп витинає на скрипочці!

На батькових руках, спиною до клавесина — Вольфі музичить, закинувши руки за голову.

— Диво! Диво! — чути звідусіль.

— Чому вони так дивуються? — не второпає Вольфі. — Це ж так просто!

ЯК ВОЛЬФІ ОТРИМАВ ЗАПРОШЕННЯ ВІД ІМПЕРАТОРА

Зачувши про неповнолітнього вундеркінда із Зальцбурга, славне місто Відень аж гуде! Усі знай переповідають історії про малого музиканта.

— Він грає краще, ніж дорослі! — каже граф маркізові.

— Він такий гарненький! — переказує баронеса герцогині.

І всі надсилають родині Моцартів коштовні подарунки. Перед сном брат і сестра бавляться ними, дістаючи з великої скрині й переглядаючи по сто разів.

Ось — золота шпага для Вольфі.

Ось — фламандське мереживо для Нані.

Ось — срібна табакерка для тата.

Ось — перстень із самоцвітом для мами.

Тато в цей час переглядає купу листів. А поштарі знай несуть і несуть їх до готелю, де оселилася родина. Один лист — найважливіший. На ньому — велика королівська печатка.

— Діти, завтра вас запрошують до імператорського палацу, — прочитавши його, урочисто виголошує батько.

Нані перелякалась і заплакала.

— Яка різниця, перед ким грати? — вигукнув Вольфі та й далі бавився своєю обновкою — золотою шпагою.

ЯК ВОЛЬФІ ВИРІШИВ ОДРУЖИТИСЯ З ПРИНЦЕСОЮ

Вранці тато повіз дітей до імператорського палацу.

У великій Дзеркальній Залі на тронах сиділи імператор Франц Перший з імператрицею Марією-Терезією.

Нані й тато так розхвилювалися, що не могли вимовити ані слова. Лише низько вклонилися монаршій родині.

Та ба — Вольфі почувався, як удома.

Він підбіг до імператриці і... виліз до неї на коліна.

— Ви така ж красива, як і моя мама! — весело сказав він.

Марія Терезія розчулилась, поцілувала Вольфі і запитала:

— Хочеш погуляти по нашому палацові?

— Авжеж! — відповів Вольфі. — У вас тут так гарно!

Імператриця наказала своїй доньці, принцесі Марії— Антуанетті, провести гостя кімнатами й почастувати його смачним тістечком.

Підлога в замку була ковзка.

От Вольфі послизнувся і впав.

Придворні голосно зареготалися.

А юна принцеса допомогла хлоп'яті підвестися і з гнівом поглянула на зловтішників.

— Я вам дуже вдячний! — чемно сказав Вольфі. — І обіцяю: коли виросту — обов'язково одружуся з вами!

ЯК ВОЛЬФІ ЗІГРАВ... НОСОМ

З подорожі до Відня родина Моцартів повернулася втішеною. Але вдома залишились ненадовго.

Коли Вольфі виповнилося сім років, тато сказав мамі:

— Нам треба негайно вирушати в нову подорож! Поки діти ще малі, вони зможуть здивувати не тільки Відень, а й увесь світ!

— Але ж нині скрізь панують небезпечні хвороби! — намагалася зупинити його матуся. — В лісах водяться дикі звірі, а на дорогах — розбійники!

Та де там було переконати тата.

І ось знову риплять колеса берлина.

Цокотять копита.

Співає вітер.

Свистить у повітрі батіг кучера.

Вольфі їде до Німеччини!

Тато розповідає, що це батьківщина великих музикантів, а саме повітря в ній просякнуте музикою!

Вольфі це відчув одразу. Адже в Німеччині написав сонату.

Вона виявилася такою складною, що всі виконавці, побачивши ноти, в один голос сказали:

— Цієї мелодії ніхто не виконає!

— Чому? — запитав засмучений Вольфі.

— Бачиш, малюче, щоб це відтворити, треба мати не дві, а три руки!

— У мене лише дві, — засперечався хлопчина, — але я зіграю!

— Хіба що носом! — засміялися музиканти.

— Можна й носом, — спокійно відбив Вольфі.

Сів за клавесин. І почав.

А коли забракло пальців на двох руках, він, не роздумуючи довго, взяв потрібну ноту... носом!

Після маленького Вольфі такого не зміг повторити жоден музикант!

ЯК ВОЛЬФІ ЗМАГАВСЯ З ПАНОМ ШОБЕРТОМ

З Німеччини Вольфі з татом та сестричкою попрямували до Парижа.

Там розкинувся найкращий палац у світі — Версаль.

У Версалі мешкав король на ім'я Людовік.

Послухати маленьких музикантів зібралися всі відомі композитори Франції.

— Ми не віримо, що цей хлопчисько може складати таку дорослу музику! — кидали одні.

— Він ще надто малий! — вигукували інші.

— Може, він — чаклун? — з острахом перешіптувалися треті.

Вольфі схвильовано крутив головою.

Які кумедні ці французькі музики! Всі у високих перуках, єдвабних панчохах, золотих і сріблястих камі— зельках... Дуже схожі на пихатих павичів, що походжають королівським подвір'ям!

Жоден з них не підійшов, не привітався до Вольфі та Нані. Всі дивилися недовірливо.

Та ось нарешті хлопчик почав грати. Публіка заніміла. А надто прискіпливо дослухався найсуворіший із композиторів — пан Шоберт.

Коли Вольфі взяв останній акорд, у тиші пролунав вигук інструменталіста:

— Мене це не вражає! Я не вірю, що хлопчисько грав навмання! Це був добре вивчений урок. Нехай він повторить те, що зіграю я!

Пан Шоберт сів за клавесин і полилася складна мелодія, якої ще ніхто не чув.

— Хіба може цей малюк змагатися з таким знаним майстром, як пан Шоберт?! — гомоніли придворні.

Не встигла знаменитість закінчити, як Вольфі підскочив до клавесина:

-Дозвольте мені!

Він упевнено сів на стілець і... зіграв те саме. Тільки — набагато легше й веселіше! Пан Шоберт почав пекти раків від злості. А всі присутні зааплодували.

Тепер вони повірили, що перед ними — справжній геній.

ЯК ВОЛЬФІ ВЧИВ ГРАТИ КОРОЛЕВУ АНГЛІЇ

Коли Вольфі виповнилося вісім, тато повіз його з сестричкою до Лондона.

Король Англії Ґеорґ Третій радо прийняв Вольфі в своєму палаці.

— Хлопчику, — попрохав він, — чи не зміг би ти зіграти на чотири руки з Королевою?

"Ці дорослі — такі дивні...