Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

— А гірська річка скована камінням. Вона рветься, піниться, б’ється об скелі, але безсила їх зруйнувати. Камінь твердий, — сказав я, — а вода м’яка, але непомітно точить і валить те каміння. Тут алегорія і, по-моєму, цілком елементарна.

— Продовжуй, — сказала вчителька.

— Річка — це ніби людина, яка прагне волі. Закута з усіх боків, але повна руху й енергії. Вона — як народ, а каміння — як самодержавство, — майже урочисто сказав я.

Учителька дивилася на мене захоплено — я врізав, здається, таки незле. Клас замовк і теж затих. Хмільна, радість забивала мені груди — сам дивувався, що до такого додумався.

— Але боротися треба, — сказав я, улягаючи ідеологічним настановам підручника.

— Звідки ти все це знаєш? — спитала русачка. — Ми ж не проходили цього матеріалу.

— Чи учень знає тільки те, що проходили? — не без самозадоволення спитав я.

— Інтересно, — сказала вчителька. — Садісь!

Я сів червоний і гордий. Михайло мені підморгнув і наставив пальця: "Во!"

На перерві русачка підійшла до мене. Я стояв біля вікна в коридорі.

— Любиш читати книжки? — спитала вона.

Я хитнув.

— І любиш Лермонтова?

Лермонтов мені тоді й справді подобався, але в мені й досі горіла ураза за її російську пиху.

— Люблю Шевченка, — сказав я.

— Да? — звела розчаровано брову вчителька й подала кисло: — Ну што ж, ето тоже хорошій поет. Но слішком прост. Народний.

— А ви його читали? — гаряче спитав я, хоч сам тоді Шевченка знав п’яте на десяте.

— Конешно, — сказала вчителька. — Но русская література болєє ізящна.

— Англійская єщо болєє ізящна, — сказав я.

— Ти знаєш англійську літературу? — знову здивувалася вчителька. — Нуда, ти ж вундеркінд.

— Ніякий я не вундеркінд, — сердито сказав я, бо вже знав, що з її почину це словечко прилипне до мене, — зрештою, так воно й сталося: до кінця навчання мене прозивали Вундеркіндом. — Просто мені часом хочеться знати те, чого не знають інші.

— Це добре, — сказала вчителька. — Але не будь такий самовпевнений. Ти багато чого не знаєш.

— Але Шевченко глибший за Лермонтова, — вперто сказав я.

— Це в тобі говорить дух суперечності, — сказала вчителька, всміхнувшись. — Ти ще пізнаєш велич російської літератури. Принаймні я рада, що в тебе є духовні інтереси.

Я ще не дуже тямив, що таке "духовні інтереси", але був гордий із того, що вони в мене є. Зрештою, вона була людина не зла, хоч і хворіла російською пихою та й зациклилася на російській літературі, і саме вона ствердила про мене міт як про особливо здібного учня. Це мені було не без користі, бо відтоді вчитися мені стало ще легше: вчителі були до мене поблажливі й ставили мені п’ятірки механічно.

Зрештою, та розмова і той маленький вибрик мене так схвилювали, що я втік з уроків і довго тулявся по вулицях. А ще я взяв у бібліотеці "Кобзаря" Тараса Шевченка і вперше спробував його прочитати. А ще була тоді осінь, чудова, сонячна осінь, листяна, жовто-синя осінь, яка пахне терпко й печально. А над головою в мене висло тривожне і безкрайо-здивоване небо, я й сам був здивований, бо переді мною розгорявся манливий і такий ще незнайомий світ. Саме тоді я вперше засумнівався: чи моя хлопчача компанія така мені бажана й потрібна? Михайло вчився цілком задовільно, а Борис просто-таки кепсько. Він усе більше пропускав занять, зрештою, й сам почав нашої компанії сторонитися, тим більше, що його нові пропозиції "покупатись у смолі" нам якось не припадали до смаку: пропонував же він, наприклад, витягати в тролейбусі гаманці, або спробувати ограбувати кіоска десь на краю міста, або піти красти коней за містом — одне слово, майже все красти.

— Красти — це вже було, — казав Михайло, а я йому підтакував. — Придумай щось нове.

Але, крім краж, Борисовий мозок нездатний був нічого придумати, і ми з Михайлом, переговоривши, вирішили, що Борис уже давно займається крадіжками сам, а може, й зв’язався з якоюсь бандочкою — навряд чи добре він закінчить. Його заарештували, коли ми вчились у сьомому класі — зловили на гарячому в тролейбусі, де він тягнув гаманця. Спершу його випустили батькам на поруки, взявши на облік. Ми гаряче переконували Бориса це діло зав’язати.

— Зробив раз, — казав розсудливий Михайло, — і в кущі, ніхто тебе і не знайде.

Борис курив сигарету й криво всміхався. Ми вже теж тоді курили, але не з таким шиком, як Борис. Зрештою, він проголосив таке, що не тільки нас здивувало, а ще більше відвело від нього.

— Ви, дураки, будете цілий вік укалувать, а я грошики загрібатиму лопатою. І без ніякого хорошого мозольчика…

У восьмому класі його зловили знову, судили, і він пропав із нашого світу назавжди. Зрештою, в цей час ми з Михайлом мали інтереси інші: були запійними читачами пригодницьких книг: Дюма, Купер, Майн Рід, Колінз — все це полилося на наші мозки, як злива. Саме тоді мені почали снитися несамовиті сни: я скакав на коні по прерії, воював з індійцями або за них, літав у повітрі, ніби птах, ганяв футбола (бо ми з Михайлом стали палкими вболівальниками київського "Динамо") і забивав м’яча з будь-якої точки поля — воротар ніколи не міг мого м’яча взяти. Ми горлали біля жерел телевізора, а були гроші, бігли на стадіон, де я зустрів якось батька, відтоді батько почав брати квитки й для мене; Михайло вже пробирався, як міг: ми горлали, свистіли, крутили тріскавками, і це було так здорово, коли живеш одним диханням зі стадіоном і ти однодумний з усіма цими тисячами.

Але тут у мені почало народжуватися щось суперечне, я поступово перестав сам горлати й свистіти, а позирав скоса на сусідів, і мені раптом прийшла до голови думка, що ці люди прийшли сюди зовсім не задля гри, в суті вона безглузда: здорові дядьки ганяють м’яча, щоб загнати його в сітку; просто цей акт збуджує ціле місто, і юрби йдуть, пливуть на стадіон, і зупиняється транспорт, і в усіх такі збуджені обличчя та нервово блищать очі; люди прикипають до телевізорів — вони хочуть бути юрбою, отаким єдинозлитим тілом, що живе вибухами радості чи розчарування; тобто всі ці люди, думав я, а було це у восьмому класі, втомилися бути собою; бо їхнє життя, як і життя мого батька, елементарне, номерне, зрештою, і всі вони номерні, бо вправлені в одне коло, в один потік, бо їх немилосердно дурять сильні світу цього — ось чому вони прагнуть утопитись у юрбі і хоч на якийсь час у ній пропасти. Звісно, я не міг далі викласти цих резонів, як викладаю оце зараз, але щось подібне думав, відчував і переживав, — так у мені почав народжуватися гріх гордині. Я зробився відлюдний, блідий, наче Чайльд-Гарольд, читав поезію, дивився на дівчат притомленим поглядом, і вони почали приходити до мене у сни, а раз прийшла в сон освітлена істота, яка ступила через лутку вікна, і я відбув з тією істотою дивну розмову, яка запам’яталась аж так, що й досі можу її відтворити — було це, коли навчавсь я у дев’ятому класі.

І це сталося, і розчинилося вікно, хоч було зачинене, і крізь нього, відхиливши завісу, ступила осяйна постать, і він не міг запам’ятати її обличчя, він запам’ятав тільки сяйво, яке від істоти струмувало; не міг сказати, якої була вона статі, очевидно, жіночої, а може, й зовсім без статі, але йому захотілося раптом упасти перед нею на коліна й помолитися, хоч не вмів він молитися й не вірив ні в що ареальне.

— Чи знаєш, що у світі є люди юрби і обранці неба? — спитала осяйна істота.

— Знаю, — відповів. — Думав про це не раз.

— Чудово, — мовила істота. — А знаєш, чим різняться люди юрби і люди неба?

— Тим, що одні розумні, а інші дурні.

— Ні, — похитала головою істота.

— Тим, що одні працюють, а інші панують, — промовив хлопець ідеологічний постулат із підручника, був-бо, ніби капустою, начинений подібною еквілібристикою.

— Ні, — сказала істота. — Люди влади можуть бути ще більше людьми юрби, як безвладні.

— Тим, що одні мислять високо, а інші про високі матерії не думають, навіть бридяться ними.

— Теж ні, — сказала істота. — Бо й це може бути облуда.

— Тоді я не знаю, — мовив хлопець.

— Гаразд, — сказала істота. — Ти ще надто юний і таких речей можеш не розуміти. Так знай: людина неба — це людина духовна, людина юрби — це людина земних пристрастей.

— Що таке людина духовна? — спитав хлопець.

— Та, яка пронизливо розуміє й бачить світ. Та, яка чітко розрізняє, де добро, а де зло й облуда, і яка ніколи не підмінить цих понять одне одним. Це людина, яка розуміє марність усіх принад, а честь ставить вище вигоди. Це людина шляхетних пристрастей і тонкої душі, котра не опускається до світової малості й ніколи не піддасться гордині. Зрозумів?

Ясна річ, що хлопець, не зрозумів, але відчув, що може зрозуміти. Від істоти відходило неземне світло, очі в неї були великі й сумні, і з них також точилося світло.

— Чому ти навістила мене? — спитав хлопець.

— Бо ти повернешся, — сказала істота.

— Повернуся куди? — спитав хлопець.

— Не куди, а до чого…

— До чого?

Але вона не відповіла — відпливла. І тоді йому вперше приснилися люди-манекени…

І йому приснилися люди-манекени, вони йшли вулицями, стояли у вітринах, люди-манекени сиділи в автах, летіли в літаках, сиділи на лавках, розкладалися, як звичайні, на жіночу й чоловічу стать, вони схилялися над столиками, лежали на канапах та ліжках у будинках з прозорими стінами (і я летів у космосі, а був то сон, сон); люди-манекени копали хмари, засівали їх зерном, і з хмар виростали напівпрозорі рослини; люди-манекени стояли біля станків, щось вантажили й розвантажували, носили колоди й палили вогонь (а я летів у космосі між зірок, пролітав відомі мені й невідомі сузір’я, бачив небесних зоряних звірів та героїв, які мовчки дивилися на мене). Люди-манекени їли морозиво, а може, тільки вдавали, поливали шлангами асфальт хмар, а десь там унизу, де спав хлопець, ішли дощі, торохкотіли по дахах, підвіконнях та піддашках, а навколо панувала рідка тьма, і в тій пітьмі вовтузилися постаті, в тій пітьмі плавали напіврозмиті обличчя і блукали костюми різних епох: без голів, рук та ніг — це були манекени-модельєри різних епох. І хлопець побачив велике світло, яке стулилось у гігантську кулю, й наблизився до неї — була то велика зала, схожа на грецький амфітеатр, і сиділи там фігури з воску, які найточніше відбивали образи знаменитих людей землі, вони схилили голови й підперли їх руками — думали (я ж летів у космосі, між зірок і обсипався їхнім пилом, я — бідна, маленька істота, хвора на гординю, що все-таки хотіла стати духовною людиною).