Привид мертвого дому - Шевчук Валерій
Він же метався, як загнаний заєць, туди й сюди, аж доки уздрів, що біля якогось кущового острівця оті чорні людиноподібні почали між собою битися; вони збились у "малу купу невелику" й верещали, але тільки хлопець до них наблизився, купа миттю розпалася — всі дружно кинулися проти нього; і він знову метнувся вбік, і ті людці зуміли таки його догнати. Однак сталося щось зовсім несподіване, людиноподібні промчали повз нього, хіба що попахкали зі своїх іграшкових автоматів та пістолетів. Тоді хлопець став ніби вкопаний і подумав: "А може, вони не за мною ганяються, а це така в них гра — танець тіней, як писав Михайло Яцків, танець нічних, розбуджених місячним світлом духів — те саме явище, бачачи яке чи вві сні чи в часи нічного неспання, людина й витворила в своїй уяві мітологічних істот, а що не могла збагнути механіки такого творення, стала їх боятися".
Хлопець спустився на мокру траву, набрав повні пригорші роси й умився, бо лице йому пашіло. Сидів на горбку, й перед ним розкладалася невелика долина, вщерть засипана юрливими постатями, вони тягли великі простокутні дзеркала в рамках і ставили ті дзеркала проти місяця — дзеркала спалахували при тому жовтим вогнем.
Отаке мені приверзлося, і я потім цілий день ходив сонний, мені хотілося покинути все це: роботу, викладачів-наглядачів, яким тільки нагая бракувало, щоб нас поганяти, та й майнути в ту кляту Людвинівку, бо мене туди тягло магнітом, — якусь недовідому тривогу відчував, хоч і заспокоював себе елементарними резонами: коли так уже довіряти снам, то можна й звар’ювати: насправді є те, що є, а сни мої — похідне звичайної туги за дівчиною, а може, простіше: результат моєї чоловічої невтоленності, адже ця дівчина вже жінкою мені була.
3
Так, вересень того року був чудовий, щедро теплий, наповнений світлом, яке обливало світ, аж тремтіло повітря, з присмаком, який мають вуста коханої, коли вона не користується помадою, із хвилями золотих запахів, що їх висотувала земля й зело, але з другої половини місяця, як я й передбачав, стався злам — пішли дощі. Саме тоді мені приснився третій сон, що його я зв’язую з цією смутною історією, яка настільки вразила мене, що й дотепер відчуваю, од того, може, й не біль, а щось таке, як смак розжованого полинового листка.
І знову хлопець вийшов на Бишівську дорогу, сипав дощ, бо коли засинав, той тахкотів по шибках, шелестів і шамотів, — хлопець побачив у тому дощі розмиту постать чоловіка, якого прийняв минулого разу за перевтіленого Анатоля Малецького, — зараз він почудувався, що таке могло прийти в голову, цей чоловік нагадував швидше Тевеля Шустермана, єврейського хлопця, з яким трохи дружив колись хлопчаком і мати якого була переконана, що він писаний красень ("Мой Толя такой красівий, ну, посмотрітє, какой красівий, ну, просто замічатєльно красівий"); згодом його зрідка хлопець зустрічав на вулиці, він працював у друкарні, і вони перекидалися непотрібними словами. Але це, звісно, був і не Тевель, бо що йому робити на сільській дорозі, та й ніколи не говорив він українською мовою; зрештою, сон є сон — і там можливі найдивовижніші комбінації. Цього разу чоловік сказав хлопцеві:
— Вернися, Максе, дуже тебе прошу. Все одно до неї не дістанешся, а тугу душевну матимеш. Вернися й навіки забудь і цю дівчину, і це село,
— А коли я тебе не послухаю? — спитав хлопець.
— Знаю, що не послухаєш, — сказав чоловік, обличчя якого хлопцеві було напрочуд знайоме, але не Шустерман то був і не Малецький. — Просто, жаль мені твоїх зусиль…
Він мав рацію, бо ж до села хлопець не дійшов. Ходив полями, путівцями, стежками, але на тому місці, де напевне мала лежати Людвинівка, не було нічого, хіба заросла кущами долина, саме та, де позаминулої ночі чорні людиноподібні тягали й підставляли до місяця дзеркала; цього разу не було ані дзеркал, ні людиноподібних, хлопець блукав у заростях якогось високого бур’яну чи конопель, знайшов струмка, з якого напився і водою якого вмився. Трохи далі паслися корови, вони повертали в його бік голови й співчутливо дивилися, а коли він підходив ближче, сахались, як навіжені, в кущі. Хлопець підійшов до того місця, це була хата, в якій студенти обідали й де пообідав був і він, на тому місці стояла велика калюжа і дощ дзюбав її, і невідомо, чи ніч була, чи вечір, чи день, але все мокро лискотіло, і коли він підійшов до калюжі, в неї дружно плеснулося кілька жаб. Вони висунули з води голови й засміялися із хлопця, як з дурного. І він пішов собі геть, відчуваючи смуток, а може, й тугу, бо той чоловік з дороги мав-таки рацію: ніколи й нікого він, хлопець, не знайде. І він повернувся на дорогу, щоб розпитатися про все, що треба, в того чоловіка, одначе нікого й там не знайшов, хіба що кілька корів, які повернулись у його бік і смутно дивились, а коли підходив близько, налякано сахалися. І відчув не так тугу, як відчай, бо вже не знав, куди йти, щоб повернутися хоч би в Наливайківку, отож пішов аби йти і простував, облитий місячним світлом, ніби сновида, — дощ сипався йому на голову, але зовсім не мочив — це був сухий дощ.
З цим відчуттям я прокинувся. Не треба бути аж надто проникливим, щоб збагнути: оті сни (до речі, в них я себе бачив ніби збоку, як сторонню особу, через те так і записую) — образ моєї туги за дівчиною, з якою був розлучений і до якої рвався. І, може, я б ніколи цих дурниць не переоповідав, коли б подальші події не ствердили мене в думці: все у світі дивовижно пов’язане, і вгадати секрети того зв’язку не завжди буває легко резонуючому розумові. Признаюся вдруге: нікому цієї історії не розказував і навіть тепер, коли викладаю її на папір, відчуваю, як важко це робити, — ніби видираю зі свого нутра якусь сокровенність, а навіщо? Однак усе сховане на споді душі чомусь просить вивільнення, хоч від такого вивільнення нелегко буває й самій душі. Ні, не про якийсь моральний переступ ідеться, а про зачинені двері нашого "я", вони є у кожного. І не через якусь важливість, чи виключність, чи закритість людина не хоче розчиняти своїх закамарків, а тому, що такі історії надто індивідуальні, а через це й зарослі зіллям сокровенності й межі її означаються не суспільними категоріями, а фактором власної до тієї чи іншої історії причетності. Те, що для світу ніщо, дрібниця, банальність, нікчемні пристрасті, індивідуально може стати фатально невідворотним, причиною драми й цілком порушити чи навіть зламати їй життя, або ж повернути в якийсь несподіваний бік. Те, що для загалу елементарне, для окремої людини може стати причиною катастрофічного вибуху; мені здається, що це й був у моєму житті такий вибух, хоч колізії історії, яку розповідаю, по-справжньому таки банальні: не в одного так бувало. Саме цей дисонанс і притримував мій язик, а зараз перо, щоб усе те виповісти, бо історія та цікава тільки мені, мені! (чую в собі внутрішній голос), бо вона небанальна не своїми колізіями, а наслідками.
Так, я рвався до Тамари, думав про неї, згадував, марив, уявно любився, проклинав начальство, яке забирає в нас, рабів-студентів чи кріпаків-студентів, навіть неділі; в мені виростала така напруга, що й сни оті чудні в мене з’являлись, я був сповнений тоскноти, неспокою, не раз хотілося плюнути й на своє студентство, й на обов’язки і жити так, як бажається, хоч раціонально тямив: не можна жити в світі так, як багнеться, а лиш так, як можеться; коли б я був вільний, кинувся б у дощ і пройшов ті дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів, однак і дощ знущався тоді з мене, він ішов уночі, а вдень переставав, і нас благополучно виганяли, як худобу, на роботу, і ми копирсалися в мокрій землі, вона ж ставала в’язка, розчинена, дороги покрилися калюжами, які мертво світили до неба, наше взуття покрилося кіркою багна, та й усі ми, бо помитися до ладу було ніде. Я перевалювавсь із дня у день, як машина з калюжі в калюжу, в мені наростало роздратування, і я навіть увійшов у конфлікт із викладачем, сказавши йому:
— Дядьку, а може б, ви, замість бути наглядачем, сіли на якусь купу буряків — ви ж свідома людина?
Викладач побагровів і пішов геть, а потім почалось, як це буває: обговорення поведінки, і мої однокурсники залюбки виливали на мене власну жовч; я покаявся, вибачився, бо чекав неділі, бо хотів утекти, вирватись із полону цієї землі й нелюбої роботи, бо я ставав ніби звір у клітці, а мусив би бути слухняним виконавцем виданих мені й таким, як я, наказів, ще й понад вимогу дбати в ім’я похвали собі та користі ближнім; ні, коли наступної неділі я не звільнюся, не жбурну свою тугу і злість у пащу тим дванадцяти чи п’ятнадцяти кілометрам, що віддаляють мене від дівчини, я колись скажуся або нап’юся так, що сам себе не знайду в цьому закапелку. Отож я молив Бога, щоб у неділю пішов дощ, мені дощ уже був не страшний, аби тільки не гнали на роботу.
І тут доля мені всміхнулась, а може, навпаки, помстилася, адже їй так любо погратися з роз’ятреним, розтуженим і знавіснілим від любовної туги бевдзем, — дощ було послано в неділю під ранок, а вранці так розкішно плескотіло, що я засміявся, аж мої колеги подивилися на мене здивовано. Так, дощ був розкішний, льопав, тахкотів, чмакав, сякався, плювався, лив — чудовий був дощисько! Прийшов наш староста, загорнений в офіцерського плаща-намета (перед університетом був у армії, але його звідтіля списали через хворобу) і сповістив те, чого молив у Бога я, — вихідний!
У мене була стара чорна материна парасоля, яку вона мені всунула в останній момент (для села зійде!), і я, наче принц данський чи якийсь інший дивак, розгорнув її над головою і, не чекаючи сніданку, рушив у залитий водою світ, світ розкішних калюж і чмакотливого багна.
— Все, — сказав я вголос, зирнувши в небо з-під свого чорного дашка. — Можеш переставати, доще! Вже ніякий чорт мене з цієї дороги не заверне!
І дощ мене знову послухався, бо коли я пройшов кілометрів два-три, він почав сіятись, а тоді й ущухати. Я чимчикував під старою, чорною, материною парасолею з обліпленою багном узувачкою, з мокрими штаньми і співав своє улюблене: "Та-ма-ра-ра-ма-та, ма-ра-та-ра-та-ма!" — і мені здавалося, що вирвав, витяг себе, як вуж з линовища, із тих темних і занудних днів, ступав, по-ідіотському либлячись, бо вже був людиною, а не кріпаком, людиною, перед якою чудово стелиться оката від калюж дорога.
Коли ж увійшов до Макарова, дощ ущух, машини й вози розбивали й без того розбиту дорогу, всі тяглися на базар чи ярмарок, ніби теж, як і я, чудово знали, що цей дощ не на цілий день.
