Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Чоловічок із заячою губою підступив ближче і задер голову й собі.

— Шо, гражданін, інтересно? — добродушно спитав Петя.

— Так, — сказав чоловічок, дивлячись благими очима. — Але мені вас жалко…

— Себе жалій, а не нас, — показав щерблені зуби Вовка Паразит. — Мо’, з нами полізеш?

— Ге-ге-ге! — засміявся Петя, а його підтримав Вовка Паразит, — То шо там, Юр?

— Я січас, — відгукнулося згори. Юрко натис головою на люка та обрежно його зсунув. — Порядок!

Схопився за край люка й підважився. За мить зник.

— Тепер ти, Петь! — сказав Вовка Паразит. — Я потримаю.

Петя поліз і собі. Ліз повільно, випробовуючи кожен щабель.

— Лізь із нами, гражданін, — іронічно сказав Вовка Паразит.

— У мене діла, — відповів чоловічок з благими очима і з заячою губою.

— У всіх діла, — мовив Вовка Паразит і виплюнув на підлогу недопалка. — Да, голова чось макітриться. Вчора я так урізав, що й сьодня макітриться. Літра два садонув…

— Так, — сказав чоловічок. — Я знаю…

Петя доліз до люка, підтягся на руках і зник у проймі.

— Теперички моя очиридь, — зітхнув Вовка Паразит. — Потримаєш драбину, гражданін?

— Так, — сказав чоловічок. — Я й прийшов сюди для того, аби вам допомогти.

Вовка Паразит поліз. Він ліз і сопів. Драбина порипувала, внизу стояв чоловічок із заячою губою і обома руками ту драбину тримав. Вовка Паразит зупинився на півдорозі.

— І ніхто не напише, — проспівав він, — і ніхто не згадає… Лізь із нами, гражданін, — показав він зуби. — Буде компашка для карт.

— Ні, — сказав чоловічок. — У мене діла.

Вовка Паразит поліз далі. Рипіла драбина. Вовка дістався верху і так само, як його приятелі, зник у виямі. Чоловічок ще дивився якийсь час угору: в люк світило синє небо. Чотирикутний вирізаний шматок неба, що сяяв неземним світлом, від якого в чоловічка із заячою губою аж сльози на очі вибивались.

Він одпустив драбину, подивився собі на руки і витер їх об штани.

— Я б із вами поліз, — сказав він, і його голос з виляском відбивсь од стін, хоч говорив він неголосно, — але в мене справді діла. Я не закінчив садити виноград… Ну, і ще там дещо…

Ще раз зирнув у чотирикутну пройму: сяяло в ній безмовне, безконечне, вічне небо. Сяяло неземним світлом, рівним, непалахким і, здається, також вічним. Чоловічок опустив голову і, обережно ступаючи, пішов із зали. Великої, порожньої, недавно побіленої й насвіжо отинькованої, в якій навіть його обережні кроки віддавалися луною із прихлипом. Підійшов до вхідних дверей і обережно їх розчинив. Двері голосно зарипіли, і чоловічок боязко завмер. Ще раз озирнувся на той осяйний просвіт у стелі і югнув на вулицю — двері з повільним, пронизливим рипом зачинилися.

Посеред порожньої зали стояла височезна драбина. Довкола не було ані душі. Але неправда, був там присутній я. Був я ще малою дитиною, мати моя теж із тих, котрі переходили цю залу, сховалась, як і інші, у внутрішніх дверях, а мене посадила в кутку на малому стільчику-ослінці й звеліла чекати. Отож я сидів і дивився, мене ніхто з тих людей не помітив, зате я помітив усіх. А може, і я спрозорів десь так, як ті люди, пронизані сонячним промінням, що падало з великих вікон, а може, на тому ослінчику я заснув, і все це мені привиділося — не відаю, відаю тільки одне, що тоді мені стало смутно. Бо після того, як зник чоловічок із заячою губою, мені випало ще довго сидіти в тій порожній залі, довго дивитися на світло, що й далі вливалося сюди через люк, але після того, коли робітники сховалися в проймі, ніби щось приключилося. Вже не відчинялися двері, не входили люди, не виходили і з тих дверей, куди поховалися, не з’являлися й робітники, не приходила моя мати, і мені здалося, що я все більше й більше поринаю в дивний сон, у якому мені нічого не сниться, бо нікого й нічого навколо мене нема. Я злякався, схопився на ноги і почав кликати маму. Але голос мій відбивався від стін, хлипала й передражнювала мене луна, і ніхто на мій печальний зов не відгукнувся.

Цей напівфантасмагоричний епізод навіки загус у моєму мозку й до сьогодні не покидає мене, продовжуючи хвилювати відчуттям якоїсь таємниці, якої я не розумів, не розумію і, здається, не збагну ніколи. Але я відав і відаю, що той епізод навіщось був посланий у моє життя, він завжди проявлявся в мені у важкі хвилини. Від того мені не важчало й не легшало, та я знав, що двері можуть відчинитися і в них увійде той чи та, кого я чекаю.

Історія друга.

Чистилище

1

Так, спогад про порожню, свіжопобілену залу і про те, як робітники ставили в ній драбину, став найяскравішим спогадом мого раннього дитинства, притому, як я вже казав, настільки віддаленим, що його ліпше прийняти за сон. Але я завжди його осмислював; зрештою, значно пізніше, вже в дорослі літа, мені дійшло, що цей епізод нагадує біблійну історію про Яковову драбину, лишається тільки неясним, у який спосіб відбулася ця накладка, адже до релігії в нашій родині ставилися цілком байдуже, й Біблії в мене вдома не читали та й не могли читати. Можливо, первісний спосіб мислення, думається мені, відбитий у Біблії, близький до дитячого, через що міг витворювати історії чи образи типологічно подібні — не знаю. Інколи мені здається, що врізалася ця історія мені в пам’ять, перш за все, тому, що це було моє перше образне розуміння смерті, а такі речі глибоко засідають у душу дитини.

Загалом, я не ідеалізую свого дитинства, більше того, мені про нього важко згадувати; зрештою, й історії, які збираюся тут викласти, мені внутрішньо неприємні; менше про те, що їх повито сивим димом: коли починаєш згадувати, ніби попелищем ступаєш. Щодо цього, можливо, варто пригадати для порівняння один сюжет, який я прочитав не пам’ятаю вже в якій книжці: Олександр Македонський потрапив на цвинтар, де лежав його батько. Там він застав філософа Діогена, котрий ходив між кістьми умерлих і розгортав їх. "Що тут робиш?" — спитав його майбутній грізний завойовник. "Шукаю, царю, — сказав той, — кості твого батька, але ніяк не можу розрізнити, де царські, а де прості. Подивись, царю, — сказав Діоген, показуючи на поле, засіяне кістками. — Все тут змішалося. Скажи, де тут убогий, а де учений, або де багатий?"

Так от, коли я згадую своє дитинство, бачу щось на зразок того античного поля для мертвих, де все змішалося: радощі й смуток, добрі й лихі мої вчинки, а більше лихих. Моє дитинство бачиться мені, ніби болото, в яке я щоразу падав, і потопав, і ледве вибехкувався з твані, а потім знову падав і потопав — ні, це зовсім не була рожева ідилія, від якої в старих писунів при згадках тече солодка слинка. Моє дитинство — це був purgatorium, тобто чистилище, і я впевнений, що кожен із нас у цю пору пожинає ниву гріхів, а не пахучих квіточок — принаймні будьмо чесні!

Почав це писання, щоб розчинити двері свого "я", а коли брехатиму сам собі, то навіщо ті двері відчиняти? Інколи мені він сниться той двір, у якому я виростав, той двір, якого вже не існує, бо його стерли з лиця землі громохкі машини, натомість збудували сучасну коробку. Тоді ж це був типовий київський дворик — яма з цегляним підворіттям, пристосованим для в’їзду карет і візників; на стіні того під’їзду, обдертій машинами, двірничка написала червоною їдкою фарбою сакраментальне: "Туалету нєт" (зберігаю ортографію оригіналу), очевидно для того, щоб у наш двір не забредали сторонні особи. Тут жило з десяток родин, було три парадних і один окремий хід до квартири тієї ж двірнички Любки, високої, кістлявої, широкої кістки з великою кінською головою, телячими очима, й повільним протяглим голосом, казала вона замість "л" "в": ходива, робива, бува. Чоловіка не мала, а тільки єдиного сина Михайла, мого найпершого дружка, з яким я припинив стосунки тільки недавно, та й то не знаю, чи назавжди. На другому поверсі будинку-флігеля жив у родині слюсаря-наладника (хоч ми й поняття зеленого не мали, що він наладнує) ще один наш ровесник Борис — отакі три мушкетери, бо інші діти були або дівчата, або іншого віку. Ми сходились у невеличкому підвальчику, де Любка тримала двірницьке причандалля: лопати для снігу, ломи, шланги, побиті відра, мітли; там стояв ще старий диван із випнутими пружинами, а ключа до комірчини ми роздобули просто: Михайло позичив його в матері, заніс до майстерні на Бессарабці, і там його легко підробили, тобто виготовили ще три — для кожного з нас. Я вступив до тієї компанії останній, Борис із Михайлом уже знюхались. Якось до мене підійшов Михайло, був я тоді ще в першому класі, і, зирнувши, як вуж на жабу, сказав:

— Хочеш бути в нашій компашці?

— А хто ваша компашка? — спитав я.

— Борис і я, — мовив Михайло.

— Хочу, — відповів я, бо таки хотів, бо знав, що ті двоє дружать, бо приятеля не мав собі, бо до мене вже приходив у сон чортяка і їв мені серце, нашіптуючи найжахливіші речі, бо хлопчак таки потребує компанії, якщо він не гутаперчевий. А я не бажав бути гутаперчевий, з іншого боку, не мав сміливості підійти до когось і сказати: "Хочеш бути в моїй компашці?" Отож я зрадів, коли вони захотіли мене до себе покликати.

— Але в наше кодло, — сказав Борис, — треба вступити. Членський внесок — тридцятка.

Це вже було складніше, бо з грішми в нас завжди було туго, мати рахувала кожну копійку, з батьком вона була розлучена, а вітчим пив, і не тільки пив, але часом і лупив мене й матір. Украсти в матері тридцятку (на старі гроші) — це значило бути миттю викритим, що було б донесено вітчиму і той мене так вичистив би, що я до мокрих віників пам’ятав би. Михайло, до речі, про це міг знати, та й Борис також.

— Я пас! — мовив мій дерев’яний голос. — Пока, хлопці!

І я пішов од них, хоч мені жахливо боліло серце, неймовірно хотілося бути в тій "компашці".

— Чекай! — гукнув Михайло. — Можна інакше. Когось тобі треба вбити.

— Як убити? — з жахом спитав я.

— А так, — Михайло показав руками, ніби скручував голову. — І чвак! І діло в шляпі, пойняв? Кота, ворону, пса — що хочеш.

— А горобця можна? — спитав я, був-бо чудовим стрільцем із гумки.

— Горобця й дурний уб’є, — сказав Михайло, — Треба щось більше.

— А ви що вбивали? — спитав я.

— Я ворону, — відповів Михайло. — На вудочку зловив. А потім раз — і чвак! — Він показав, як скручують голову.

— А я пса, — сказав, самодоволено всміхаючись, Борис.