Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Коли я йшов ще до мосту, зустрів Ващучку, яка завзято мела хідника, огорнувши себе хмарою куряви. Привітався до неї, але вона не відповіла, була надто заглиблена в собі. На мості я озирнувся й побачив, що Ващучка повільно рухається хідником разом із тією хмарою куряви — здавалося, ніби вона замкнута в прозору капсулу. Зійшовши з мосту, я зіштовхнувся з Карасем. Побачивши мене, він сказав.

— Знаєш, нема вже мого Олега, такого розумничка, такого…

І заплакав.

Ми поговорили про дивовижні Олегові здібності.

— Чому смерть не забрала мене, чому його? — спитав старий.

Я сказав щось про невгадність і немилосердність долі, на що він мовив:

— Раньше я думав, що це Бог нас жере, а знаєш, що нас пожирає?

Я того не знав, тож він додав переконано:

— Абсурд нас жере, пойняв, абсурд!

Я вразився, що він знає про поняття абсурду, очевидно, як і євангеліст Сухар, був мудра людина.

Вікно в Червоної Шапочки було відчинене, сидів у ньому червоний півень, а з самого вікна лунав загадково тонічний спів. Звіддаля підвивали пси, нервово кудкудакали кури, збуджено мекали й кози, а може, весь цей живий світ по-своєму підхоплював ту чудну, дикувату й трохи несамовиту мелодію, яку витворили підхмелені баби. Після кожного куплету півень витягував червону шию й горлав своє рефренове: "Ку-ку-рі-ку!" На лавці поблизу того вікна сидів смутний Георгій Ковальчук, і я здивувався: на Ковальчукові була хутряна безрукавка увіч із собачої шкури, а на голові стриміла, хоч іще й не так холодно було, собача шапка-вушанка.

— Привіт, — сказав він мені. — Капітально баби ревуть, нє?

— По-моєму, нам до цього не звикати, — сказав я.

— Так кажеш, бо тут уже не живеш, — сказав Ковальчук, — а по-моєму, це початок якогось всесвітнього сказу.

Я вразився ще раз: Георгій Ковальчук сказав стільки слів, але без жодного русизму. Тоді я жахливо любив помудрувати, тому відразу ж увійшов у ту розмову:

— Чому початок? Початок сказу, чи точніше, божевілля, почався тоді, коли з’явився homo sapiens, тобто людина розумна, назвемо її Адамом. А вже справжнє божевілля прийшло, коли Каїн убив Авеля, відтоді й покотилось. А ми вже докочуємося. До чого?

— До отакого співу, — сказав Ковальчук. — А ти не помітив, як я тепер говорю? Це в мене останнє відкриття, останнє переконання.

І справді чудо! Ковальчук говорить так багато і знову без жодного русизму.

— Я перейшов до переконання, — мовив він і гордо на мене глянув, — що Микола Гоголь був звихнутий, тобто людиною з розполовиненою душею. Його одурманили кацапи і, зрештою, вбили його дух. Він же відірвався від свого ґрунту: своїх хуторів, Миргородів і Тарасів Бульб і пішов у світ мертвих душ. Утяв (Так в оригіналі. — Прим. верстальника): кацапських мертвих душ!

Я став, мов громом битий. Ні, це було щось дивовижне. Чи не вплинув хто на Георгія Ковальчука, адже він виповідав теорію найзавзятіших українських патріотів — це я вже знав і в той час.

— У вас завелися нові знайомі? — спитав я обережно.

— А ти звідки знаєш? — аж підскочив Ковальчук, але відразу ж обм’як. — Да, тут познайомився з одним. Пенсіонер, колишній учитель. Носить мені книжки: Грінченко, Винниченко — все запрещоні…

— Заборонені, — поправив я.

— Да, заборонені, — згодився Ковальчук. — Ти мене тепер поправляй. Хочу добре знати рідну мову. Бо досі я був сліпий… Я все пойняв, — радісно сказав Ковальчук, — пойняв, у чому була моя ошибка… помилка. Я писав свої повісті чорт-зна по-якому. І був звихнутий, як той-таки Ніколай… Микола Гоголь. Тепер я перепишу по-українському, і вони зазвучать… Тепер я пойняв!..

Над головою в нас продовжували вити п’яні баби. Здається, десь такий звук видували труби під Ієрихоном. Я зирнув на Ковальчука, він радісно світився.

— Це вам кацавейку й шапку Карась подарував? — спитав я, болісно його жаліючи.

— Да, він, — відказав Ковальчук. — Казав, що збирав шкурки на кацавейку Олегу, а шапку уже пошив. Вона на мене трохи велика, то я її підігнав. Класна шапка, правда? А кацевейку він уже послі. Спіціально для мене. Є ще добрі люди на світі.

— Таки є, — сказав я і пішов, бо мене вже добивало виття бабусь.

Із матір’ю домовитись виявилося не так складно, як я сподівався. Прямо їй заявив, що хочу з Галинкою одружитися. Мати глянула на мене перелякано.

— Добре подумав? Тобі ще вчитися треба, а не сім’ю заводити, — мовила вона.

— Річ у тім, що сім’я вже в мене заведена, — сказав я і повідомив, що Галинка вагітна.

— Таки окрутила вона тебе, — сумно мовила мати. — Потім жалітимеш, я ж добре бачу…

— Дозволь це вирішувати мені, — обірвав я її. — Ми любимо одне одного, і я вважаю своїм обов’язком…

І розповів матері, що порядна людина в подібних випадках мусить чинити порядно, тобто так, як чиню я. І вона упокорилася. Може, згадала себе в молодості, як і те, що мій батечко зовсім не був такий шляхетний.

Галинка зустріла мене з криком радості й повисла на шиї. Ми, замість розмовляти про речі конечні й поважні, замкнулися й під однотонне та всепроймаюче виття п’яних бабів, які сьогодні чомусь співали сумних, шалено відлюбили одне одного, аж перестали чути й той спів. Коли ж, виморені й спустошені, відкинулася й затихли, щось нас у домі вразило: баби не співали. Собаки в глибині околиці вили, кури кудкудакали, кози мекали, ніби продовжували той спів, а баби мовчали. Не співав і півень, тільки якось глухо й тужно кокохкав.

Старі мовчали аж до вечора, але ніхто з квартири не виходив, отож здивований Гомзин, який сьогодні мав уразу, що Червона Шапочка забула піднести йому недільну півлітру, вирішив постукати у двері й делікатно нагадати сусідці про її забудькуватість — Гомзина сьогодні трохи пекло і млоїло, і він уже починав звіріти проти тих баб, які самі горілкою накачуються, а про нього подбати забули. Але двері виявилися відчинені. Гомзин був цим не просто зчудований, а й уражений, тож пройшов у квартиру і на порозі кімнати, де засідали п’янички, вражено затерп: такого йому, як оповідав опісля сусідам, бачити не доводилося. За столом, ніби святі на Тайній вечері, сиділи Червона Шапочка і п’ятеро її подруг, але на відміну від святих обличчя їхні й руки були цілком чорні, мов у негрів, та нерушні. Одежа була ціла, навіть пов’язка на оці Степанчучки, ціле було в них і волосся на головах, а тіла навічно перетворились у вугілля. На столі, крім порожніх пляшок з-під самогону, стояли дві також випорожнені пляшки з-під денатурату. Міліціонер Гомзин нюхнув склянки, з яких пили старенькі, і професійно визначив, що останнє, що пили баби, був таки денатурат. Отже, саме в той момент, коли ми були з Галинкою на найвищій хвилі своєї любові, старенькі вирішили, що самогону їм мало, і одна з них, тепер годі сказати яка, дістала із сумки ці дві фатальні пляшки, запропонувавши їх спорожнити, щоб більше сміятись, а відтак голосніше поспівати. Баби розлили денатурат, так мені уявляється, і одночасно, залпом випили. В цей час із рота однієї з них, а може, в усіх одночасно, вирвався синій пломінь і за кілька хвилин вони звугліли, діставши, нарешті, вищий ефект у своїй пристрасті до трунків.

Ми всі ходили на них дивитися. Видовище й справді було жахливе, я б сказав, апокаліптичне: вони сиділи виструнчені й закляклі, ніби закам’яніли, і їхні чорні обличчя зоріли виряченими й закам’янілими очима.

12

Мертвий дім завалився через місяць після цієї події — це сталося вночі, й поховав під своїми уламками всіх його пожильців, які там залишилися, за винятком одного, мене, бо я жив тоді в Києві. Ніхто вже не міг мені описати, як те сталося, тож я можу тільки ту картину собі уявити. Дім мусив завалитися раптово, бо ніхто не встиг із нього вискочити, навіть із долішнього поверху. А оскільки нікого не залишилося, щоб мені повідомити, преса й радіо про такі речі тоді не повідомляли, то я довідався про те не відразу. Галинка, вже тепер моя дружина, писала мені листи щодня, найбільше через день, і от кілька днів од неї листів не було. Я затривожився. Ще кілька днів — ані листа. Я почав думати казна-що, але не те, що сталося насправді, хоч мав би, бо в останніх листах, які я одержав, Галинка писала, що її мати стала неможлива, проганяє її з дому, хоче, щоб вона в домі не ночувала, однак згодом затихала й говорила, що все одно нікому із них не вберегтися, бо все призначено й приречено, і починала тяжко плакати. Галинка переконувала її піти показатися лікареві, але та й слухати про те не бажала.

— Я нічим не можу допомогти! — скімлила Олька. — От бачу нещастя, а допомогти не можу!

Читаючи це, я не міг не згадати Кассандру.

Галинка ж вважала, що цей материн неспокій — наслідок ураження від електрики, що його перенесла мати, а до того додався ще стрес після самозапалення бабусь-пиячок. Сподівалася, що з часом у неї все мине.

Я, признаюся, також поставився до того опису легковажно, бо мав тоді багато роботи: працював по бібліотеках, а містично настроєний ніколи не був, навіть навпаки. Тут я себе виню, бо, зрештою, не в містиці річ, а в елементарній зношеності нашого дому. Той дім своїх мешканців не раз попереджував, частково завалюючись.

Отже, мене ніхто не міг про нещастя звідомити, бо сусіди дальші, хоч і чули, що я десь у Києві навчаюся, адреси моєї не знали, й де моє місце навчання, не відали.

Пробув у невіданні днів десять, а що листи від Галинки не приходили, вже не міг знайти собі місця, кинувся на автобусну станцію й поїхав додому. Отоді я й побачив на тому місці, де був наш дім, купу лому й нагромадженої цегли. Дерев’яні частини сусіди вже порозтягували, зрештою, розібрали й руїну, коли витягували звідтіля жертви. Сусіди мені про все оповіли, сповістили також, де поховано загиблих, я пішов на цвинтар і в заціпенінні просидів там цілий день. Ночувати в рідному місті тепер я не мав де, тож увечері повернувся до Києва, і тепер тільки зрідка туди приїжджаю, щоб упорядкувати могили рідних і покласти на них квіти.

Post scriptum

Нас було двадцять п’ятеро, коли не числити чотирьох Федоруків, котрі загинули від чаду, тоді я не мав ясної свідомості, через що й пам’ять про них у мене напівзатерта, і п’ятеро подруг Червоної Шапочки. Коли ж докласти до пожильців мертвого дому і їх, бо й вони були з ним тісно пов’язані, було нас тридцять четверо.