Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Водночас неземне щастя відчував, коли бачив її віддаля, мені тоді здавалося, що від неї струмує світла енергія, через це мене до неї неймовірно вабить, а коли я не бачив її, то вона все одно була зі мною: відчуття гострого, б’ючкого її погляду, присутність її теплого й ніжного тіла, яке я вже пізнав, хай і вві сні. Я почав навіть писати незугарні любовні вірші, наслідуючи розчарованого коханням Генріха Гейне, але вони були настільки погані, що я їх щиросердно нищив, відчуваючи від того похмуре задоволення, так ніби це було часткове самознищення.

Отже, ми з Галинкою ставали дорослі, але ця наша дорослість віддаляла нас одне від одного, і я від того страждав, бо мені увіч здавалося, що між нами не тільки виросла прозора стіна, а що з кожнем днем та стіна грубшає. Більше того, мені думалося, що вона теж тепер закохана, але не в мене, а в когось іншого, я навіть підозрював, що в нашого молодцюватого відмінника Юрку Кравчука, якому я трохи й заздрив, бо він таки був ліпший за мене, — ці мої підозри змучували мене й приневолювали ще більше замикатись у собі. Коли ж ми стикалися з Галинкою поглядами, то між нами ніби іскри спалахували — несила була того довго витримати. Я перший відводив погляд та й тікав геть, боячись обезуміти. Я почав гірше вчитися, за що діставав від матері гострого словесного прочухана, але тепер її начебто й не боявся, а раз навіть дозволив собі пхикнути зневажливо і не менш зневажливо гримнути дверима, самовпевнено прорікши при цьому:

— До твого відома, я уже цілком дорослий і сам дам собі раду! Сам добре все тямлю!

Такого я ще ніколи не відважувався казати матері, й вона ніби язиком поперхнулась, а що я з хати пішов, то й не змогла виказати все, що вона з цього приводу думає, хоча мене те чомусь і не цікавило. Коли ж я повернувся додому, сподіваючись на грім та блискавку, вона була зі мною незвично лагідна, і саме це примусило мене усовіститися: навчання своє я поправив.

Десь приблизно в цьому часі, а точніше влітку між моїми дев’ятим та десятим класами над нашим містом пронеслася жахлива буря, подібної до якої ніхто зі старших людей не пам’ятав. Тій бурі судилося зіграти деяку роль у житті нашого будинку, через це я її й описую.

Буря зірвалася вночі, так блимало, гримало, ревло, стогнало, стугоніло, вдаряло вітром, що ніхто тієї ночі не склепив очей. Здавалося, розчинилося небо і з нього злився океан води; наш дім аж похитувався і ніби також постогнував, покректував, — блага покрівля не витримала, й ми з матір’ю почули, як дзюркоче і в нашій кімнаті. Вмикнули світло, в кількох місцях стелі таки справді дзюрило. Мати почала підставляти миски, але це мало допомагало: боронило стелі сусідів унизу, а не нашу. Я вирішив полізти на горище, взявши ліхтарика.

— Не треба! — сказала перелякано мати, озираючись на черговий несамовитий спалах за вікном. — Ніч же!

Вперше побачив її таку безпомічну, і саме це надало мені відчайдушності й сили. Я вискочив на веранду, тут уже стояли перелякані, в халатах поверх нічних сорочок, Олька та Галинка. Це стало ще одним стимулом, щоб мені таки не відступати, бо я вже був не сам. Я наказав їм подавати миски й відра, а сам героїчно поліз на горище. І тут Галинка теж зважилася на героїчний вчинок, вона полізла на горище й собі, ми під струменем світла з ліхтаря, якого я повісив собі на шию, почали розставляти, сміючись, відра й каструлі, миски й дека, які тут валялися ще з часів, коли люди самі собі пекли хліб, і нас обляпували і оббризкували струмені, під які ми потрапляли. А буря гула, скаженіла, наче била по блясі отими громами й блискавицями, і ми, гасаючи горищем, ніби обезуміли. Тепер усі струмені голосно тахкотіли по підставленому посудові; мати моя була внизу й підносила той посуд до драбини, Олька стояла на драбині й виставляла його на горище, а ми підхоплювали і підставляли, де тече. І от коли я гукнув: "Усе, досить!" — і коли Олька сховалася, спустившись на веранду, сталося те, чого я ніколи не думав робити, цілком несвідомо, навіть механічно простяг руки, і невідь, як у них опинилося тріпотливе Галинчине тіло, і ми, як у тому сні, котрий у мене методично повторювався, притислися одне до одного міцно-міцно, і я відчув її пекучу плоть, яка приклеїлася до плоті моєї, і наші губи спрагло черкнулися, відтак ми перелякано розскочились, а ліхтар у мене на грудях погас.

— Ти де? — спитала мене пошепки Галинка.

— Тут, — відповів я. — Чогось ліхтар погас.

І ми пішли назустріч одне одному вже в цілковитій темряві. Злива гриміла об бляху, довкола нас дзюркотіло, ніби йшли ми між дзвенячих потоків у теплому лузі, повному сплячих квітів і шамотливої трави, йшли, шукаючи одне одного в темряві, вимацуючи її, як сліпі; ми не могли розійтися в цьому просторі, бо нас вела одне до одного магнетична сила; сила, перед якою стають марні усі страхи, сумніви та стіни, котрі виростають при денному світлі між людьми. І ми знайшли одне одного, спершу зустрілися пальцями рук і сплели їх, але нас і далі нестримно тягло одне до одного, так нестримно, що тіла наші знову приклеїлися між собою, я тицяв вустами їй в очі, носа, вуста і відчув, що обличчя її мокре.

— Чого ти почав цуратися мене? — спитала вона похапливо.

— Того, що й ти мене, — сказав, знову жадібно обціловуючи її обличчя. — Любиш?

— Люблю, а ти?

— Жахливо, — сказав я, задихаючись і ніжно проводячи руками по її тілу, яке під сорочкою було наге.

Тоді вона від мене раптом відсахнулася.

— Ходім, нас чекають, — сказала, я торкнувся ліхтаря, і він сам від себе засвітився.

Нас і справді чекали матері, і ми навперебій почали розповідати про дірки у даху і як їх багато. За вікном миготіло, і дивний світловий ефект з’являвся від того: ми у тому світлі на мить завмирали, неймовірно чітко освітлені, але наступної хвилі поринали в темряву і саме тоді відчували, як здригається під ногами підлога і як похитується весь будинок, ніби разом із дощем та бурею, блискотами та громом був і землетрус.

— Це якась кара божа! — зойкнула Олька. — Ой найде вона на нас, ой нас знайде!

— Яка там кара! — атеїстично і по-вчительському зауважила моя мати. — Стихія, та й усе!

— Але ви колись таке бачили? — спитала Олька.

— Не бачила, то бачу! — сказала мати й звеліла мені: — Ходімо спати!

Була чомусь сердита. Чи не провідчула того, що відбулося між мною та Галинкою на горищі, — жінки в таких справах бувають вельми чутливі. Але тепер мене те не обходило, я був повний вогненної радості, бо чудово знав, що такою ж радістю переповнена й Галинка. Ми з нею ще жахливо юні, але стіну між собою зуміли звалити одним поштовхом, навіть у цілком романтичний і незвичайний спосіб, отже, "Слава життю!" — як писав Михайло Коцюбинський, повторивши оптимістичний вигук стародавніх римлян.

"Viva vita!" — хотілося сказати мені вголос, і я аж губу до болю закусив, аби розумно стриматися при матері й не виглядати ідіотом.

Ця буря мала ще два наслідки. Річки наші розлились, як ніколи, вода стала барви кави з молоком і неслася зі скаженим стрімом, зносячи всіляке сміття, гілля та колоди, пригнало навіть зовсім новий нужник. І Карась із міліціонером Гомзином витягли його на берег і замінили ним нужник свій ветхий; було їх у нашому дворі два: з нашого крила — добрий, зроблений євангелістом Сухарем, а з їхнього — ветхий, напіврозвалений; вода несла уламки меблів, вирвані дерева, які виловлювали жителі околиці, проплив навіть стосик порубаних дров, принесло також і кілька розбитих човнів. Потому вода очистилася від сміття, її прибуло ще більше, аж залило острів, дерева там мокли десь на метр від кореня. Відтак діти околиці придумали собі розвагу: вони кидалися у стрімку, теплу і світлобрунатну воду, течія мчала їх аж до острова, де вони чіплялися за стовбури і бродили там по груди в воді. Потім пливли вниз, власне, їх зносило і прибивало до берега вже тетерівського. Батьки гримали й виганяли дітей із води, але вони плавали, як риба, тож знову й знову кидались у воду, ніби керовані безумним поривом.

Саме тоді втопилася менша дочка міліціонера Гомзина, Фанька, вона закричала й почала розпачливо махати руками; ми стрімголов кинулись її рятувати, але потужна течія пронесла нас мимо, дівчина махнула кілька разів, виринаючи й потопаючи у воді, і зникла. Тоді кинулись у воду дорослі, вони зуміли підхопити Фаньку й витягти на берег, викликали швидку, робили штучне дихання, але даремно. Вражені, майже непритомні від страху діти повилазили з води і більше не входили до неї, аж поки не спала. У річці щороку хтось топився, для нас не була це дивина, але ні разу ні в кого ні до того, ані опісля не топилися діти околиці — цей випадок був тим більше разючий.

Ще ніколи я не чув, щоб так плакали, як плакала за Фанькою Гомзина. Вона вила, ніби вовчиця, у котрої забрали і вбили вовченят, і той крик був аж такий, що ним був повен весь дім ущерть. Сам Гомзин ходив ніби зачмелений, правда, саме йому довелося бігати й організовувати все, що зв’язано з похороном, бо жінка його стала ніби безпам’ятна. Вона сиділа біля мертвої дочки, не відходячи, не їла й не пила, інколи западала в оціпеніння, з якого виривалася, ніби з болота, і знову починала лементувати, виливаючи потоки сліз. Ми вже бачили в нашому домі не одну смерть, але такої ще не було. Гомзина не давала покласти дівчину в труну, і чоловік змушений був тримати її обома руками — вона ж билася й нестерпно при цьому вила. До речі, це вперше ми зайшли в цю квартиру й побачили в ній сервізи та кришталь, ошатну меблю, зроблену євангелістом Сухарем, і важкі пишні килими на підлозі — паркетній, навощеній. Зі стелі звішувалися кришталеві люстри з привісками, які при русі повітря ледь подзвонювали, — сусіди всім тим були вражені. Гомзин на похорони не скупився; Червона Шапочка з цієї нагоди вигнала великий бутель самогону, і Гомзин цього разу їй заплатив, хоч вона від плати відмовлялася; зрештою, трохи поцеремонившись, гроші таки взяла. Поминальний обід готували Червона Шапочка, Карасиха та Ващучка, — і тут Гомзин не поскупився, — сама Гомзина була до всього байдужа. Поринула в меланхолію, але напрочуд швидко отямилася й кинулася по сусідах позичати, бо на похорон, як казала, пішли всі "дєньги", і вони тепер сидять голодні, бо не мають що покласти в тарілку.