Карафуто - Донченко Олесь
Я курив опіум, і мені було солодко. Я марив і забув про все. Я бачив батька, і матір, і сестру Сузукі…
У вільний від роботи час Володя годинами простоював на носі шхуни, напружено вдивляючися в обрій. Але море було чисте — ні димка, ні пароплава, тільки маячили шхуни рибалок та іноді пропливав великий човен, захищений від сонця рудими циновками на високих жердинах.
Володя сподівався, що шхуна обов'язково зустріне радянський пароплав, і тоді — воля!
Іноді виникав страх, що жандарми не покинули розшуків і настане день, коли вони з'являться на "Нікка-мару". В такі хвилини Володя палко бажав, щоб радянський пароплав зустрівся раніше, ніж нога жандарма ступить на палубу шхуни.
Часто "Нікка-мару" запливала далеко у відкрите море.
Година стояла ясна, погожа, і шхуна поверталася в бухту з повним трюмом риби. На пристані вже чекали приймальники, гуркотіли мотори грузовиків, гули сирени.
… Добу стояла шхуна в бухті, але матросам і рибалкам відпочинку не було. Вони лагодили снасть, скребли й мили палубу, трапи, перечищали мотор. У трюм спустили кілька бочок прісної води та бочонок саке. Вранці, перед виходом шхуни в море, роботу мотора приходив перевіряти досвідчений механік, викликаний капітаном. По всьому було видно, що "Нікка-мару" готується до тривалої подорожі.
КАТАКУРА
Дві доби "Нікка-мару" йшла повним ходом, іноді тільки кидаючи якір, щоб спустити сітку. Але риба майже не ловилась. Ніколи до цього часу шхуна не заходила так далеко від берегів. Цілий день вона маневрувала у відкритому морі, не виходячи за межі дільниці, площина якої була не більше одного рі[11], а вночі знову пішла вперед.
Поведінка шхуни здавалася Володі дуже підозрілою. Капітан годинами простоював у заскленій рубці з морським біноклем біля очей. Часто він кликав до себе Торадзо і довго про щось з ним радився. Капітан був високий, худорлявий і стрункий, він нагадував Володі скоріше штабного офіцера, ніж капітана брудної рибальської шхуни.
Вранці наступного дня, коли Володя вийшов на палубу, він побачив там капітана. Вдалині, приблизно за півтора рі, рожевів берег. "Нікка-мару" тихо посувалася вперед, і капітан раз у раз клацав невеликим чорним апаратом, фотографуючи берег.
Володя догадався, що апарат має телеоб'єктив — прилад, який дає можливість фотографувати дуже далекі краєвиди.
Смуга берега з її численними бухточками й пагорками все ясніше виступала з туману, який хутко розвіювався. Сонце здіймалося вище, берег уже не рожевів, а синів, ліси присувалися до самого моря, можна було розглядіти на прибережній смузі будиночки й великі будівлі з високими трубами, з яких валували стовпи чорного диму.
Не помічаючи юнака, капітан продовжував фотографувати. Зненацька у Володі блискавкою майнула думка, що перед ним радянський берег! І капітан, капітан навмисне скерував сюди шхуну, щоб зняти берег на плівку. Капітан шхуни — шпигун!
У першу мить Володя хотів стрибнути вперед і вибити з рук капітана апарат. Але тут з самим капітаном трапилася разюча зміна. Він прожогом кинувся в рубку
І закричав слова команди. Біля нього, наче з води вигулькнув, з'явився Торадзо. Капітан з тривогою вказав йому на обрій. Торадзо метнувся до трапа і зник у шхуні.
Глянув на обрій і Володя. Він побачив димок, який, певно, і був причиною тривоги.
"Нікка-мару" тепер круто повернулась і перейшла на повний хід. Ні, це не був хід, це був біг, шалений біг. Володя не міг навіть думати до цього, що шхуна, звичайна рибальська шхуна, може мати таку швидкість, її корпус майже весь вискочив з води, мотори її ревли, вона ластівкою мчала вперед, напружено здригаючись, як у пропасниці. Сиві вуса бурунів виросли раптом обабіч її носа, і бризки солоної води дощем падали на палубу.
Володя знав тепер, що це не звичайна рибальська шхуна. Капітан її, безперечно, був шпигуном, і, крім того, шхуна, ясна річ, ніколи не відмовлялася від можливості зайти при нагоді в радянські територіальні води.
Володя бачив, що димок на обрії збільшувався, і незабаром там можна було вже розглядіти чорну крапку. Хоч як швидко йшла шхуна, але пароплав був швидший, І це, певно, був прикордонний радянський корабель!
Юнак задихався від хвилювання: визволення було таке близьке, таке можливе!
Вчепившись у поруччя, Володя напружено стежив за крапкою на обрії. Шхуна тікала, але віддаль між нею і пароплавом меншала. Не минуло й години, як уже можна було ясно побачити, що за "Нікка-мару" справді женеться пароплав. Напруживши зір, можна було розглядіти його обриси. Володі здавалося, що він навіть бачить на щоглі радянський прапор.
За склом рубки стояв трохи зблідлий японський капітан. З удаваним спокоєм він вертів у руці портсигар з слонової кістки, кидаючи інколи короткі накази в переговорну трубку.
— Пет! Пет![12] — почув Володя і хутко озирнувся.
Він побачив Катакуру. Хлопчина весь тремтів.
— Катакуро, що з тобою? — з тривогою спитав Володя.
Молодий рибалка очима показав на далекий пароплав.
— Бачиш? Торадзо каже, що то — радянський військовий моряк. Коли нас упіймають, ми загинули. Нас вв'яжуть у мішки й кинуть у море…
Володя не міг утримати посмішки.
— Які ти дурниці плетеш!
— Це каже Торадзо.
— Не бійся. Таким, як ти, нічого не загрожує. Зате капітанові й Торадзо… дістанеться…
Вогники засвітились у круглих зіницях Катакури,
— Капітанові?.. Торадзо?..
Тепер посміхнувся Катакура. В усмішці була і надія на те, що справдяться ці слова, було і недовір'я.
Раптом він сіпнув Володю за рукав. На обличчі в хлопця була тривога.
— Їх не спіймають! — зашепотів він. — Торадзо сказав, що "Нікка-мару" ще може втекти в японські води. Там уже радянський військовий моряк не займе.
Володя глянув уперед. Вдалині чорніли японські шхуни й катери. Крабоконсервний плавучий завод викидав з труб густі клуби чорного важкого диму.
"Втече, — тоскно подумав Володя, — справді втече. Всього два-три кілометри до тих шхун. Там уже японська прибережна смуга…"
Глянув на радянський пароплав. Він був ще дуже далеко. І сама думка про те, що "Нікка-мару" може втекти, здалася юнакові неможливою, безглуздою. Треба негайно щось придумати, треба негайно спинити шхуну!
Володя кинувся вниз, у машинний відділ, де працювали мотори. Треба, щоб мотор спинився, хай хоч на дві-три хвилини… Цього буде досить…
Працювали два мотори — основний і додатковий. Володя побачив двох мотористів і біля них третього — товстошийого, низенького. Це був Торадзо. Він повернувся і углядів Володю.
— Ти чого тут? — загорлав він. — Геть звідси!
Було все зрозуміло. Капітан найдужче боявся за мотори і не зовсім довіряв мотористам. Тим-то тут невідступно був Торадзо. Він наглядав і за моторами, і за мотористами.
Було б безглуздям діяти за таких обставин силою. Володя знову кинувся на палубу. Коли він безсилий затримати шхуну, він…
Юнак ступив до поруччя. Кинутись у море — секунда. Його помітять на хвилях матроси з радянського пароплава.
Хтось міцно схопив Володю за плечі.
— Куди ти?
Володя сіпнувся, але його тримали чиїсь руки.
— Катакуро! — гукнув у розпачі юнак. — Катакуро. пусти!
— Не пушу! Ти хочеш стрибнути за борт! — задихаючись хрипів японець, напружуючи всі свої сили, щоб затримати Володю.
Несподівано "Нікка-мару" стишила хід і крабоконсервний завод опинився раптом зовсім близько, майже поруч. Дим з його труб низько слався над палубою "Нікка-мару".
— Прокляття! — вихопилось у Володі крізь міцно стиснуті зуби. — Втекли!
Наче сновида, спустився він у свою комірчину. Нерви не витримали. Юнак з головою накрився рядниною і беззвучно заридав. Було нестерпно боляче: визволення не прийшло! Здавалося, що цього разу все йшлося до того, що Володя опиниться, нарешті, на палубі радянського пароплава. І знову гірке розчарування, знову невдача!
Знову потяглися один за одним сірі, одноманітні дні на шхуні. Пізно ввечері, коли закінчувалась робота, рибалки нашвидку ковтали рис і похмуро, без розмов розходилися по своїх комірчинах.
У кожного була в такий час тільки одним одна мрія — впасти і заснути. І вкупі з усіма рибалками йшов у свою комірчину й Володя. Від важкої роботи нили кістки, голова була, як чавунна куля, повіки стулялись, тремтіли руки й ноги.
З того дня, коли за "Нікка-мару" гнався радянський сторожовий корабель, Володя помітив, що Торадзо почав пильно придивлятись до нього. Дуже можливо, що помічник капітана не забув тієї хвилини, коли Володя вскочив у машинний відділ з наміром… так, цей намір міг прочитати у Володиних очах пронозливий, хитрий і розумний Торадзо.
У всякому разі було ясно, що японець щось запідозрив. Володя це відчував і намагався наполегливою працею розвіяти це підозріння. Треба було лишатися на шхуні. Коли одного разу не пощастило, вдруге пощастить неодмінно. На морі було більше шансів зустрінутися з радянськими моряками, ніж блукаючи в дикій тайзі.
Що день, то Катакурі гіршало. Кашель роздирав його легені. Хлопця трусила пропасниця, туберкульоз швидко підтинав останні його сили. Але Катакура ще тримався. "Нікка-мару" йшла ставити сіті на кету. День був холодний, хмари низько неслися над морем, з півночі дув сирий вітер. Катакура змерз, йому стало зовсім погано. Володя бачив, як тремтів хлопець, і радив йому піти заснути. Але той боявся Торадзо.
З уловом не пощастило, сіть була майже порожня. Торадзо лютував, як ніколи.
Наступного дня визирнуло сонце, припекло, стих вітер. Катакура присів на жмут канатів погрітися. Він мружив від сонячного проміння очі і тихо посміхався.
На палубі шхуни було п'ятеро: стерновий, Катакура й Володя, а в рубці капітан з Торадзо. Робітники спали по своїх комірчинах, стомлені нічною роботою.
Катакура не міг спати, його душив кашель, він вийшов на палубу. Пішов з ним і Володя, наче почуваючи, що з хлопцем має трапитися лихо.
З рубки вийшов Торадзо. Перевалюючись з боку на бік, він підійшов до Катакури й гукнув:
— Геть спати!
— Я хочу погрітися на сонці, — відмовив хлопець.
Обличчя Торадзо налилося кров'ю.
— Геть спати! — заревів він. — Зараз гуляєш, а на роботі кунятимеш!
— Не піду звідси! — уперто повторив Катакура.
Майнув дужий кулак Торадзо, і Катакура мовчки звалився на палубу.
Володя зігнувся, щоб кинутись на мучителя… Хотів щось крикнути, але з горла вихопився тільки хрип.
