Карафуто - Донченко Олесь

Проте минуло кілька секунд, які здалися вічністю, а навколо була, як і раніше, тиша й темрява, і тільки потихеньку ричав пес.

Юнак хутко оговтався, і тоді нова думка пронизала його мозок:

"Та це ж, напевно, Гохан!"

Боячись поворухнутись, Володя тихим і спокійним голосом позвав:

— Гохан! Ти не впізнав? Це ж я! Гохан!

Ричання припинилось. Юнак обережно підвівся на лікоть. Гохан відступив, і Володі здалося, що пес навіть завихляв у темряві хвостом.

"Отже, я не помилився: це ж справді Гохан!"

І, скочивши на ноги, Володя тихо, але суворо наказав:

— Гохан, іди геть! Іди геть!

Пес постояв, потім повернувся, і вже оддалік під його лапою тріснула суха гілка.

Володя був переконаний, що слідом за псом ідуть поліцаї. Не можна було залишатися тут і хвилини.

Юнак знову рушив у путь. Але він знав, яка це надзвичайно важка річ — мандрувати тайгою вночі. До того ж навколо була страшна глушина, і зовсім невідомо, в який бік треба йти. Що, коли натрапиш просто на поліцейський загін?

Володя сів на звалений стовбур дерева і так просидів до світанку.

Він мало не плакав від жалю до себе самого. Такий він був маленький серед незайманої тайгової глушини. Але ні на мить не згасала в серці жива іскра палючого бажання — все перейти, все здолати, повернутись на батьківщину і врятувати батька.

І тут виникали такі спогади, з'являлись такі рідні й кохані обличчя, що серце починало несамовито калатати в грудях, рватися на простір, наче воно було замкнене в тісній залізній клітці.

Три дні йшов Володя крізь тайгу. Мучив голод. По дорозі їв корінці, рослини, ягоди. Потім пощастило вбити ломакою дятла. Він здався найсмачнішою стравою на світі.

Іноді траплялися рябчики, але вбити їх було неможливо. Володя жалкував, що, тікаючи, покинув револьвер.

Наприкінці третього дня шлях юнакові перетнули високі сопки, вкриті густим лісом. Володя вирішив, що треба йти навпростець. Досі хлопець ішов просто на північ. Не хотілося звертати з наміченого напрямку, обходити сопки. До того ж це забрало б багато зайвого часу.

Всією істотою Володя рвався на північ. Юнак знав, що кожний крок наближає його до п'ятдесятої паралелі, за якою починається радянська земля. Він проклинав час, прогаяний у японській лабораторії. Досі Володя вже міг би бути в рідній країні.

Вранці юнак почав сходити на сопку, а опівдні вже був на її вершині.

Північній схил сопки, дуже стрімкий, порізаний ярами, був оголений лісовою пожежею. Сумне, неприємне почуття викликали химерні кучугури вугілля від загиблих дерев. Обгорілі пеньки й стовбури тоскно чорніли між буйною зеленню молодого лісу, який уже підіймався над трупами тайгових велетнів.

З північного боку сопки відкривався величний і дикий краєвид на тайгу, на далекі гори й рівнини, на лісову річку, яка поблискувала сріблом далеко внизу поміж деревами.

Володя стояв, зачарований величною красою цієї суворої незайманої природи. Над неосяжним океаном темно-зеленої хвої в повітрі ширяли два чорні ворони. Їх різкі крики "кррабб! кррабб!" долітали до Володі, як голос непрохідної тайги.

З-під ноги зірвався камінь і покотився вниз. Набираючи розгін, він застрибав, загув, захоплюючи по дорозі інше каміння, і вже лавиною з шумом понісся стрімкими схилами гори. Тайгова луна в різних кінцях повторила гул і шум, і вже десь далеко-далеко, на краю землі, завмерло: тах, тах, тах…

Володя почав обережно спускатися. Виявилось, що це далеко важче, ніж сходити на гору. Дрібні камінці раз у раз котилися вниз, дерев'яні черевики сковзались. Вугілля й попіл зсипалися від дотику і запорошували очі.

Посковзнувшися, Володя впав. Він встиг ухопитися за молоду ялинку, але вона зламалася, і хлопець посунувся крутим схилом.

Навколо ще котилося дрібне каміння, але Володя відчув, що він опинився на твердому. Обережно розплющив запорошені очі й озирнувся. Він лежав на невеличкому майданчику між двох молодих сосон.

Тоді юнак підповз до краю майданчика і глянув на схил. Далеко внизу, де починалась долина, паслася кабарга. Кричала сойка, яскраві дятли перелітали з стовбура на стовбур.

І зненацька, наче трапилась у природі якась зміна, злякано розлетілися дятли, кудись сховалася сойка, кабарга, нагостривши вуха, тінню майнула в хащі.

Юнак почав шукати те, що порушило тайговий спокій, і враз зустрівся віч-на-віч з гострими чорними очима, які пильно стежили за ним з-за купи каміння. Переконавшись, що його схованку викрито, невідомий з'явився на схилі сопки. Володя зразу побачив, що це не японець. Невідомий був смуглявий мужчина з чорною красивою бородою. Він дуже скидався на звичайного російського колгоспника. В руках у нього була двостволка, біля пояса теліпалися кілька забитих рябців.

Якусь хвилину він стояв нерухомо, наче вирішуючи, як йому бути далі, а потім повільно пішов схилом угору.

"Це мисливець, — подумав Володя. — Здається, поки що мені не загрожує ніяка небезпека"..

Мисливець піднявся на майданчик і знову спинився.

— Хто ти? — спитав Володя.

— А ти хто? Урусі?

— Атож, — кивнув Володя головою.

— Японці ходили, японці шукали урусі, — враз проказав, похитавши головою, невідомий.

Помітивши, що Володя стривожився, він заспокоїв:

— Нема японці. Далеко японці…

Він махнув рукою в далечінь. Зненацька Володя догадався:

— Ти — аїнець?

— Айно, айно, — весело залопотів мисливець.

Ця людина дійсно належала до нечисленного народу, який живе на півдні Сахаліну.

Ламаною російською мовою аїнець розповідав:

— Білку вбив — японець шкурки забрав. Ведмедя вбив — японцеві дай. Много япофів прийшов і дуже бив. Жінку японець забрав…

Довго розповідав мисливець і кожної хвилини тільки й було чути: "японець бив", "японець забрав". Нарешті аїнець спитав:

— Твій тікає японці? Я знаю — твій тікає. Японці впіймає тебе, бух-бух, як рябчик.

Прощаючись, мисливець вказав Володі напрям:

— Туди твій ходи!

Він ліг на живіт і поплазував, показуючи, як треба Володі перейти через кордон.

Потім вони розійшлись: Володя на північ, аїнець на південь. Мисливець дав юнакові дичини і коробочку сірників. Тепер Володя не боявся голоду.

Кордон був близько. Перебрівши через ріку, юнак ішов краєм тайгової долини. Незабаром він почув за собою швидкі кроки і знову побачив аїнця, який наздоганяв його. Мисливець був мокрий від швидкого бігу, захеканий.

Він простяг Володі ганчірку з великим кігтем звіра…

— Ведмідь, кіготь… — проказав аїнець. — Минулої зими вбив. З собою ношу. Щастя дає.

— Не треба, не треба, — замахав Володя руками.

Мисливець замахав головою.

— Не твій, не твій, уруський більсевік дай! Коли японець б'є айна, японець каже: "ти — урусі більсевік! ти — урусі більсевік"! І тепер айно знають, що урусі більсевік дуже хороший люди!

Володя зрозумів, що не взяти зараз талісман — значить тяжко образити мисливця. Юнак сховав подарунок у кишеню штанів, подякував, і знову двоє людей у тайзі розійшлись у різні боки.

ШХУНА "НІККА-МАРУ"

Ще три дні йшов тайгою Володя, а потім тайга раптом скінчилась, пішли низькорослі ялинки, низенькі кущі, м'який мох і купини. Неясний гул почув Володя в далечині і відразу впізнав його: це був морський прибій!

Вкрай спантеличений Володя тепер майже побіг, стрибаючи з купини на купину, йому хотілося швидше пересвідчитись, що він помилився. Але ні, це дійсно було море. Незабаром Володя побачив його вдалині — сизу смугу прибережних бурунів, і вже ясно почув його рев.

Свіжий вітер шугнув назустріч, і на губах юнак відчув холодні солоні краплини. А може, то лише так здалося, може ніяких краплин і не було, але море, справжнісіньке море гуло вдалині, і з кожним кроком воно наближалось.

Володя тепер уже біг задихаючись, вітер сповнював його легені. Але він усе ще не вірив своїм очам.

Спинився лише за кілька кроків від моря. Високі хвилі з ревом розбивались об каміння, стіна солоних бризок здіймалась угору, розсипалась, а на її місці виростала вже нова стіна, нові буруни гриміли об каміння, піна клубочилась і шипіла. Хвилі часом перекочувались через кам'яні валуни і заливали низький берег.

Як же могло статися, що юнак, замість кордону, потрапив до моря?

Це трапилося цілком випадково, це була помилка. Міркуючи над цим, Володя зрозумів, що він сам у всьому винен. Він збочив з вірного шляху. Після зустрічі з аїнцем юнак був переконаний, що до кордону рукою подати. Це справді було так, але Володя перестав перевіряти вірність напрямку. Він просто йшов уперед і вперед, не помічаючи, що, замість півночі, він давно вже йде на схід.

Володя мовчки стояв на березі. Перед ним вирувало непривітне море, і навколо була пустинна рівнина, вкрита вечірнім мороком. Ніщо не вказувало на присутність людського житла на цих суворих самітних берегах. Ні вогника, ні звуку. Тільки море ревіло та ще, здавалося Володі, іноді кричав десь невідомий птах. Може, то була сова, може, чайка скиглила спросоння на приморській скелі.

Туга повільно стискувала серце. На цьому березі можна було по-справжньому зрозуміти, що таке самотність.

Міцнішав вітер. Удари бурунів так часто йшли один за одним, що зливалися в один протяжний гул.

І ось далеко десь у морі, може за тисчу миль, несподівано виплив з темряви вогонь. Він був жовтогарячий і холодний. Минуло кілька хвилин, поки Володя зрозумів, що це сходить місяць. Величезне мідно-червоне жорно викотилося з морської безодні. Тремтяча оранжово-золота дорога освітила розбурхані піняві буруни, але обабіч цієї широкої місячної бинди море здавалося тепер ще чорнішим.

Звук людського голосу прозвучав би в цій пустині, як музика. Але цей голос міг належати також і ворогові, і Володя подумав, що хай краще туга й самотність, ніж знову опинитися в полоні.

Майнула думка, що берег дає значно більше шансів на швидкий поворот до батьківщини, ніж тайга. Адже в морі може з'явитися пароплав, і цей пароплав може бути радянським, і він помітить сигнали на березі, які подає самітний юнак…

З новою силою спалахнуло пристрасне бажання швидше ступити на рідну землю. Але водночас Володя розумів, що все це тільки мрії, бо тут, на японському березі, його швидше може помітити японський прикордонник, ніж радянський пароплав, який пройде далеко в морі, і тільки над обрієм з'явиться дим з його труб.

Вибравши сухе місце, зморений юнак заснув, йому приснилась Інга.

Люба Інга! Володя тримав її загорілу руку і дивився дівчині у вічі.