Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Правда, доброї надії він поки не губив — обіцяв познайомити мене з якоюсь особою, але хто вона така, не писав, і я про неї нічого не знаю...

Начальник губернського жандармського управління полковник Цугаловський читав протоколи допиту Грабовського, Любинського, Овчаренка і подумки лаявся, мов найзапекліший биндюжник. Нарешті не стерпів.

— Трубникова сюди! — гукнув вартовому. За мить помічник стояв біля нього.

— Хто ви такий, Трубников?

— Як хто?

— Підполковник окремого корпусу жандармів а чи конторський писар, статистик, архіваріус?

— Не розумію.

— Переглянув оцю вашу писанину, — показав на папери, — і... Виходить, ви не виконували моє розпорядження, а гралися в допит, особливо з Грабовським.

— Чому?

— Не знаю, та, на жаль, це так. Ваше слідство, по суті, нічого не з'ясувало. Складається враження, що допитувач та допитуваний говорили різними мовами і про зовсім відмінні речі, навіть не силкувалися порозумітись: ви питали його про діло, а він вам торочив казки, ба й просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очі.

— Не думаю...

— То вдумайтесь нарешті. Гляньте ось на це місце протоколу. На ваше запитання, яку радість хотів він повідати Данькові при зустрічі, Грабовський відповідає: