Домбі і син - Чарльз Діккенс
Потім цілий день по вулицях тягнеться кортеж старомодних бідарок та фаетонів і юрби пообшарпуваних вампірів - іудеїв та християн - наводнюють будинок, обстукують свічада, видобувають незграйні октави з рояля, мацають пітними пальцями картини, хукають на леза найкращих столових ножів, товчуть брудними кулаками в подушки крісел та канап, термосять пухові перини, одчиняють та зачиняють шухляди, зважують на долоні срібні виделки та ложки, до нитки розглядають білизну та драпування й геть усе критикують. В цілому будинку нема кутика, де б вони не заглянули. Пелехаті, пропахлі табакою зайди з однаковим інтересом зазирають і під кухонну плиту, і в комод для білизни на піддашші. Огрядні чоловіки в поношених капелюхах виглядають із вікон спальні й жартують із приятелями на вулиці. Спокійні, меркантильні люди усамітнюються в гардеробних кімнатах зі списками в руках і огризками олівців мусолять на берегах позначки. Два маклери видираються навіть на пожежну драбину і милуються з даху панорамою міста. Шум та метушня, ходіння вгору та вниз не припиняється кілька днів підряд. «Показ першокласних сучасних меблів та ін.» триває.
Потім у найкращій вітальні зі столів споруджують загороду, на першокласних обширних, іспанського червоного дерева і шелачної політури, розкладних обідніх столах зводять поміст для аукціонера, і юрби пообшарпуваних вампірів, християн та іудеїв, пелехаті, пропахлі табакою зайди й огрядні чоловіки в поношених капелюхах розсідаються довкола на чому можна сісти, з камінними полицями включно, і починають накидати ціну. В кімнатах цілий день душно, галасливо й курно, і понад духотою, галасом і курявою - не вгавають голова, плечі, голос і молоток аукціонера. Люди в повстяних кепках нервують і зляться, тягаючи туди-сюди чергові речі на продаж, а речі все прибувають, виставляються, виносяться і знов прибувають. Подеколи чути жарти й вибухи сміху. Це триває цілий день і ще три дні поспіль. «Першокласні сучасні меблі та ін.» продаються.
Тоді знову з’являються старомодні бідарки й фаетони, а з ними ресорні вози та фургони та армія носіїв з наплічними подушками. Цілий день люди в повстяних кепках орудують викрутками та кліщами або скопом заточуються на сходах, зносячи тягарі, чи підважують у фаетони, бідарки, на вози й фургони достеменні гори червоного й рожевого дерева та дзеркального скла. Найрізноманітніші вантажні перевізні засоби - від фургона до тачки - чекають черги. Ліжечко маленького Поля забирає візок з двома ослами, запряженими цугом. «Першокласні сучасні меблі та ін.» майже тиждень вивозяться.
Нарешті все вивезено. У будинку не залишається нічого - тільки порозкидувані аркушики списків, розтрушені жмутки сіна та соломи й батарея кварт за вхідними дверима. Люди в повстяних кепках складають свої кліщі та викрутки в лантухи, завдають їх собі на плече й відходять. Один із ручко-чорнильних джентльменів, у вияві останнього знаку уваги, обходить будинок, наліплюючи на вікнах оголошення про винайм цього омріяного родинного помешкання та зачиняючи віконниці. Врешті і він зникає слідом за людьми в повстяних кепках. Дім уже руїна, і щурі втікають з нього.
Апартаменти місіс Піпчін, як і замкнені кімнати на першому поверсі, де спущено жалюзі, уникли загального спустошення. Під час усієї процедури місіс Піпчін, сувора й камінна, не покидала свого покою, і лиш зрідка навідувалась у зал - подивитись, який виторг дає розпродаж, та виставити ціну за один фотель. Місіс Піпчін виставила за фотель найвищу ціну й сидить на своїй власності, коли її відвідує місіс Чік.
- Як там мій брат, місіс Піпчін? - питає місіс Чік.
- А дідько його знає,- відповідає місіс Піпчін.- Я ніколи не маю честі з ним розмовляти. Він каже собі класти їжу й питво у першій кімнаті, а їсти, то виходить та їсть лиш, як там нікого нема. Шкода мене й розпитувати. Я про нього не більше знаю, як той дядько з гарячих країв, що обпікся холодною кашею. 85
При цих словах жовчну Піпчін пересмикує.
- Але, боже ж мій милий! - скромно ойкає місіс Чік. Скільки це тривати може! Що з нього буде, місіс Піпчін, як він не зробить зусилля? Гадаю, він досить уже набачився того, що буває, коли не зробити зусилля, і міг би уникнути цієї фатальної помилки.
- Тринди-ринди! - потираючи носа, каже місіс Піпчін.- По-моєму, забагато галасу знічев’я. Нічого тут надзвичайного нема. І колись люди лиха зазнавали та мусили розпрощатися зі своїм майном. Так і зі мною було.
- Мій брат,- глибокодумно веде місіс Чік далі,- особливий... такий чудний чоловік. Я такого чудного ще зроду не бачила. Чи повірить же хто, що коли він довідався про заміжжя та від’їзд отої нелюдської дитини... тішу себе згадкою, як я завжди казала, що в ній є щось ненормальне, тільки ніхто ніколи мене не слухає... Хто, кажу, пойме віри, що він тоді напустився на мене й сказав, ніби думав, що вона живе в мене вдома? Чи чувано ж таке? І хто повірить, що коли я запросто сказала йому: «Полю, я, може, й дурна, і навіть напевне дурна, але для мене незрозуміло, як твої справи могли дійти до такого»,- то він буквально накинувся на мене й заявив, щоб я не приходила до нього, аж він мене сам покличе! Чи ж бачено таке?
- Ах! - каже місіс Піпчін.- Шкода, що він не мав діла з копальнями. То була б добра проба характеру.
- І чим усе це скінчиться? - зітхає місіс Чік, пускаючи повз вуха зауваження місіс Піпчін.- Ось що мені хочеться знати. Що збирається робити мій брат? Адже він мусить щось зробити. Який сенс сидіти отак у затворництві? Справи самі до нього не прийдуть. Ні! Він мусить іти до них. Думаю, він, як людина діла, знає, куди йти. Гаразд. То чого ж не йде туди?
