Домбі і син - Чарльз Діккенс

Вона простягла руку і з щасливим, розчуленим обличчям подякувала йому.

- Гаррієт,- мовив він, затримуючи цю руку,- говорити зараз вам про ціну вашої жертовності - надто, коли йдеться про пожертву лише грошову,- було б і зайвим, і нескромним. Так само, як і радити вам добре обміркувати ваш намір або якось обмежити його. Я не маю права нівечити великий кінець великого діла, нав’язуючись зі своєю нікчемною особою. Зате маю повне право схилити голову перед тим, що ви мені довіряєте, і бути вдоволеним, що виходить воно з вищого і більш натхненного джерела, ніж моя мізерна житейська мудрість. Хочу сказати лише одне: я ваш вірний слуга, і ніким на світі не хотів би бути - тільки вашим слугою і близьким другом.

Вона ще раз сердечно подякувала йому й почала прощатися.

- Ви йдете додому? - спитав він.- Дозвольте провести вас.

- Ні, сьогодні ні,- відказала вона.- Я не йду додому. Мені треба ще зайти в гості, і неодмінно самій. Ви завтра заглянете до нас?

- Гаразд, прийду завтра,- погодився він.- А тим часом подумаю, як найкраще все влаштувати. Та й ви, може, подумаєте про це, люба Гаррієт, і... і, заодно, й про мене?

Він звів її вниз, де на неї чекав кеб, і не була б його хазяйка глуха, то чула б, як, відправивши кеб і йдучи сходами назад, він бурмотів, що всі ми - люди звички, і що то невесела звичка - бути старим парубком.

У себе в кімнаті він узяв віолончель, яка лежала на канапі між двох стільців, сів на свій стілець і, покивуючи головою другому, порожньому, довго-довго ще бриньчав на своєму інструменті. Емоції, що їх він спочатку вкладав у цей інструмент, при всій їх величезній патетичності й ніжності, годі було порівняти з почуттям, що малювалося на його обличчі й призначалося порожньому стільцеві,- останнє було настільки зворушливе, що містер Морфін мусив неодноразово вдаватись до панацеї капітана Катла й щосили терти лице рукавом. Мало-помалу, однак, віолончель, в унісон з його душевним станом, плавно перейшла на мелодію «Гармонійного коваля», і він програвав її знову і знову, поки рум’яне погідне обличчя його заяскріло, як правдивий метал на достеменному ковадлі. Одне слово, віолончель і порожній стілець були супутниками його парубоцького життя ледь не до півночі; і, поки він вечеряє, віолончель, приставлена до стіни в кутку канапи і вщент насичена гармонією цілого цеху гармонійних ковалів, поблимувала, здавалось, своїми зизастими очима на порожній стілець із невимовним розумінням.

Кучер найнятого Гаррієт кеба, очевидно, добре обізнаний з дорогою, петляв завулками передмістя, поки виринув на відкритий простір, де серед садків стояло кілька привітних старих будиночків. Коло хвіртки одного з них кеб зупинився і Гаррієт висіла.

На обережний її дзвінок вийшла білолиця, стражденного вигляду жінка із зведеними вгору бровами та похиленою набік головою і, вклонившись їй, повела її через сад до будинку.

- Як сьогодні почувається ваша підопічна, няню? - спиталася Гаррієт.

- Боюся, що погано, міс. О, як вона мені часом нагадує дядькову Бетсі Джейн,- відповіла білолиця в якомусь стражденному захваті.

- Чим саме? - спитала Гаррієт.

- Та всім, міс,- відповіла та.- Різниця тільки в тім, що ця доросла, а Бетсі Джейн, як вмирала, ще зовсім дитина була.

- Ви ж казали, вона одужала,- делікатно перечила Гаррієт,- що тим більше дає нам право надіятись, місіс Уїкем.

- Ах, міс, надія - гарна річ для того, хто має силу надіятись,- похитала головою місіс Уїкем.- Я особисто не маю, але не нарікаю на це. Просто заздрю щасливчикам, що її мають!

- Намагайтесь не зневірятися,- мовила Гаррієт.

- Спасибі за пораду, міс,- похмуро озвалася місіс Уїкем.- Якби я й мала таке бажання, то в цій глушині - вибачте за відвертість - воно б вивітрилось за двадцять чотири години. Та в мене його нема. Анітрошечки. Коли в мене й була яка крихта життєрадісності, то й ту відібрали в Брайтоні, кілька років тому, і, здається, мені з тим тільки краще.

І справді - то була та сама місіс Уїкем, яка заступила місіс Річардс, мамку маленького Поля, і яка вважала своїм здобутком вищезгадану втрату, що її зазнала під дахом люб’язної місіс Піпчін. Чудова, глибоко поміркована й освячена довголітнім досвідом система, згідно з якою на вихователів юнацтва, охоронців моралі, кураторок, менторів, сестер-жалібниць і тому подібне обирають найпохмурішу, найнуднішу людність, яку тільки можна знайти, забезпечила місіс Уїкем вельми пристойну роботу сиділки, а її вельми серйозній вдачі - гаряче схвалення захоплених і численних знайомих.

Місіс Уїкем, з її зведеними бровами й схиленою набік головою, присвічуючи, провела Гаррієт нагору, до чистенького, чепурного покою, а звідти - у ще одну, ледь освітлену кімнату, де стояло ліжко. В першій кімнаті сиділа жінка й бездумно дивилася крізь одчинене вікно у вечірню темряву. В другій, на ліжку, лежала тінь тієї, що одної зимової ночі так виклично змагалася з дощем і вітром,- впізнати її можна було хіба що з довгого чорного волосся, яке видавалось ще чорнішим проти безкровного обличчя й білизни постелі.

Ох, ця сила в очах і немічність плоті! Очі, що так жваво й жадібно метнулися до дверей, коли ввійшла Гаррієт, і безсила голова, неспроможна підвестися, що так повільно поверталася на подушці...

- Алісо! - лагідно озвалася гостя.- Я не запізнилася сьогодні?

- Мені завжди здається, що ви запізнюєтесь, хоч завжди приходите рано.

Гаррієт присіла біля ліжка й погладила виснажену руку.

- Вам краще?

Місіс Уїкем, що наче невтішна мара стояла в ногах недужої, рішуче замотала головою на знак протесту.

- Це не має значення,- ледве помітно всміхнулася Аліса.- Краще чи гірше - один день різниці не робить... а може, й того менше.

Місіс Уїкем, як людина серйозна, схвалила цю відповідь охканням, потицькала рукою по ковдрі, ніби мацаючи ноги хворої, чи вже не задубіли, і заходилась дзенькати пляшечками на столі, немов кажучи: «Поки ми ще тут, будемо заживати мікстуру».

- Так,- прошептала Аліса, звертаючись до своєї гості,- безпутство, гризоти сумління, блукання по світі, злидні, негоди, бурі в мені і наді мною - все це вкоротило мені життя. Я довго не потягну.

Вона