Домбі і син - Чарльз Діккенс

б прояснити дещо, чому я так зачерствіла. Я в своєму неправедному житті стільки наслухалась про забутий мною обов’язок, що вирішила нарешті: обов’язок щодо мене ніхто не пам’ятав, а що сіють, те і жнуть. Я навіть чомусь вирішила, що й високородні дами, коли в них погані матері і в домі негаразд, по-своєму теж неправедні, тільки що шлях у них не такий брудний, як у мене, за що й повинні дякувати богу. Та все це вже минулося. Тепер все воно - наче сон, якого і пригадати, і збагнути важко. Воно почало видаватися сном, з дня на день примарнішим, відколи ви стали приходити й сидіти тут і читати мені. Я вам переказую тільки те з нього, що ще пригадую. Може, почитаєте трошки?

Гаррієт визволила руку, щоб відкрити книгу, але Аліса на мить затримала її.

- Ви не забудете про мою матір? Я прощаю їй, коли є за що. Знаю, що й вона мені прощає і болить серцем. Не забудете її?

- Ніколи, Алісо.

- Ще хвилиночку! Покладіть мені голову так, люба, щоб, коли читатимете, я могла бачити ті слова на вашому милому личку.

Гаррієт вволила її бажання й почала читати. Вона читала вічну книгу для всіх потомлених і обтяжених понад сили; для всіх нещасних, пропащих і занедбаних на цій землі,- читала благословенну повість, в якій сліпі, криві, паралічні жебраки, злочинці, затавровані ганьбою жінки,- всі парії нашого прекрасного суспільства знаходять кожен свою долю, якої повік-віків, доки існує цей світ, ні людська гординя, ні байдужість, ні лукаві мудрування у них не спроможні відібрати ані зменшити бодай на одну тисячну часточку атома,- читала про душпастирство того, хто через ціле людське життя, через усі його надії й безнадії, від народження й до смерті, від дитинства й до старості не оминає прихильністю і співчуттям жодної обставини чи події, жодної прикрості й страждання.

- Я приїду завтра рано-вранці,- сказала Гаррієт, закриваючи книгу.

Блискучі очі, що весь час дивилися на неї, заплющились на мить і знову розплющились. Аліса поцілувала й поблагословила її.

Ті ж таки очі проводжали її до дверей, і в них, і на спокійному обличчі світилася посмішка, коли двері зачинилися.

Очі ті вже ніколи не глянули в інший бік. Вона поклала руку на груди, прошептала святе ім’я того, про кого їй читали, і життя відійшло їй з обличчя, немов загасили світло.

На ліжку уже не було нічого - тільки руїна смертної оболонки, яку колись шмагали дощі, та чорне волосся, що майоріло колись на зимовому вітрі.

Розділ п’ятдесят дев’ятий. ВІДПЛАТА

 

 

Нові зміни зайшли у великім будинку на довгій похмурій вулиці, де минало колись самотнє дитинство Флоренс. Він і досі величний, цей будинок, і не боїться ні негоди, ні вітру, покрівля на нім без дірок, вікна цілі, стіни не завалилися, а проте це - руїна, і щурі тікають з нього.

Містер Тавлінсон і компанія спершу з недовір’ям ставляться до невиразних чуток, що доходять до них. Кухарка каже, що «кредит наш, дякувати богу, не так-то легко похитнути», а містер Тавлінсон чекає, що далі з’явиться звістка про банкрутство Англійського банку або про розпродаж королівських коштовностей з Тауера. Але далі з’являється урядовий «Вісник» 84 і містер Перч. А містер Перч приводить з собою й місіс Перч, щоб обговорити це на кухні й приємно збути вечір.

Коли в цьому нема вже ніякого сумніву, містера Тавлінсона найбільше хвилює те, що дефіцит фірми виявився солідним - не менш як сто тисяч фунтів. Містер Перч не думає, щоб сто тисяч фунтів покрили всі витрати. Жінки, під проводом місіс Перч і кухарки, раз у раз повторюють: «Сто ти-сяч фун-тів!» - і страшенно цим тішаться, немов обертати словами - те саме, що й обертати грішми; а покоївка, яка закидає оком на містера Тавлінсона, хотіла б мати бодай соту частину цієї суми, щоб принести в дар своєму обранцю. Містер Тавлінсон, якому ще досі в пам’ятку старі кривди, висловлює гадку, що іноземець навряд чи знатиме, що йому робити з такими грошима, хіба потринькає на свої бакенбарди, і цей гіркий сарказм примушує покоївку вийти з сльозами на очах.

Та вона відсутня недовго - кухарка, що славиться винятковою добродушністю, каже, що, хай там як, тепер усім треба триматися гурту, Тавлінсоне, бо ніхто не знає, чи не доведеться їм скоро розлучатися. Вони в тому домі (каже кухарка) пережили й похорон, і весілля, і втечу, тож хай ніхто не скаже, що вони не змогли порозумітися в такий час, як зараз. Це зворушливе звертання надзвичайно розчулює місіс Перч, і вона публічно засвідчує, що кухарка - янгол. Містер Тавлінсон, відповідаючи кухарці, запевнює, що він зовсім не збирається бути перепоною для того благородного почуття, яке сам був би радий між них бачити, іде шукати покоївку і, повернувшись незабаром, під руку з цією молодою леді, повідомляє кухонне товариство, що чужоземець - це всього лише жарт, що вони з Анною поклали оце з’єднати свої життя у долі й недолі та закласти на Оксфордському ринку торгівлю городиною, цілющими травами та п’явками, в чому просять ласкаво їх підтримати. Це повідомлення приймають з шумною радістю, і місіс Перч, прозираючи душею в майбутнє, урочисто шепоче куховарці: «Дівчатка».

В цих нижчих сферах родинні нещастя без банкетів не обходяться. Отже, куховарка нашвидку готує до вечері одну-дві гарячі страви, а містер Тавлінсон компонує салат з омарів для того ж таки гостинного заходу. Навіть місіс Піпчін, схвильована подіями, дзвонить униз і переказує, щоб їй до вечері підігріли ті рештки фляків, які залишилися з обіду, і заразом прислали кварту глінтвейну,- вона-бо не дуже добре почувається.

На кухні говорять трохи про містера Домбі, але вельми мало. Здебільша гадають, чи давно знав він про те, що мало статися. Кухарка з хитромудрим виглядом каже: «Ой, дуже давно, я ладна заприсягтися». Містер Перч, на якого вона посилається, стверджує її думку. Дехто цікавий знати, що робитиме містер Домбі та чи візьметься якої посади. Містер Тавлінсон цього не думає, і натякає на один із тих ліпших притулків, для високородних. «Де в нього буде, знаєте, маленький садок,- жалісно каже кухарка,- і де він весною роститиме горошок».- «Саме так,- погоджується містер Тавлінсон,- і вступить до якогось братства або чогось подібного».-