Дуби шумлять - Пільгук Іван

У просторій вітальні поставили піаніно, етажерку. По стінах розвішано картини, малюнки, портрети. На столі — книги. З вітальні двері ведуть у їдальню, опочивальню й кабінет.

Кабінет невеличкий. Найбільше місця займає письмовий стіл. Канапка для відпочинку, застелена картатою плахтою. Вікно з кабінету виходить у двір, під ним — кущі бузку. Тут довгими вечорами світився вогник, а біля столу хилив своє натруджене чоло письменник. Коли приходили друзі, приймав їх у вітальні або на веранді, де відбувалися найсердечніші й найвідвертіші розмови. А розмовляти було про що, коли події за подіями збурювали тихі простори Полтавщини. Вилились вони у селянські повстання, що спалахнули взимку 1901—1902-х років. Запалали поміщицькі маєтки, загравами освітлювали степові простори, злиднями і нуждою повиті. Лютували каральні експедиції. Часто темними вечорами спостерігав ті заграви. Вони провіщали прихід буремних подій. Хотілося відхилити завісу прийдешніх днів. Тепер, як ніколи, конче треба зустрітися з Володимиром Короленком.

Така нагода трапилась. Це було під час вистави п'єси Льва Толстого "Власть тьмы", що відбулася в новому приміщенні Будинку імені Миколи Гоголя. Прибули сюди з Василенком. Перед виставою у фойє випадково зустрілися з Володимиром Галактіоновичем. Побачивши Василенка, він посміхнувся.

— Як ваші музейні справи, Вікторе Івановичу? — Короленко простяг руку, вітаючись.

— Добре, Володимире Галактіоновичу. Нарешті дістали нове приміщення. Маємо два просвітні будинки імені Гоголя. В цьому — театр, а поруч — музей.

— Радий, — Короленко перевів погляд на Мирного.

— Це мій друг Панас Якович... Український письменник.

— То, може, ви і є Панас Мирний, про якого не раз чув, але портрета ніде не зустрічав.

— Я ще не заслужив, щоб з мене малювали портрети, — добродушно всміхнувся Мирний. — Але про вас далеко йде слава. Знаєте, де я про Мирного чув? У Лондоні... їдучи в Америку, зупинився там і зустрівся з Степняком-Кравчинським. Він перекладав англійською мовою мого "Слепого музыканта". Цікава людина... Тоді й почув, що в Полтаві живе Панас Мирний, який написав чудовий роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Навіть розповів історію видання роману в Женеві Драгомановим, з яким тоді був у близькому знайомстві. Ваші твори читають і за океаном. У цьому я пересвідчився.

— Спасибі за таку увагу.

— А взагалі нам треба в іншій обстановці зустрітися, поговорити, — Короленко вклонився. До нього підійшла дама. — До побачення!

Почалася вистава. Мирний і Василенко зайняли місця в другому ярусі. Зал був переповнений. На гальорці тіснилася молодь, робітники. Всі цікавились виставою Толстого, якого рік тому синод відлучив від церкви як боговідступника. Не випадково зійшлося так багато люду.

В одному з антрактів з гальорки почулися голоси:

— Хай живе відлучений від церкви Толстой!

— Хай живе свобода!

Слідом за цим закружляли в повітрі прокламації з написом "Геть царське самодержавство!" На прокламаціях красувалися великі літери: "РСДРП".

— Це новина для Полтави, — зауважив Василенко.

— Але нічого несподіваного нема, — тихо відповів Мирний — Адже по руках ходить "Искра" соціал-демократична.

— Читав?

— Не раз... А де ж Короленко?

У театрі зчинився галас. На сцену вийшов жандармський офіцер, оголосив, що далі вистава не відбуватиметься. Оголошення було зустрінуте свистом і вигуками.

Панас Якович і Василенко хотіли ще побачитися з Короленком, але така пішла веремія, що було не до того.

Жандарми кинулися шукати крамольників, перехвачували прокламації з такою люттю, наче хотіли приборкати якусь нескориму силу.

* * *

У наступні дні місто запрудили козацькі каральні сотні. А розпатлане небо ще яскравіше освітлювали заграви. Наслідуючи свого попередника Татіщева, новий генерал-губернатор Бєльгард виїздив у села з каральними загонами. Після таких "благодійних" експедицій влаштовував бенкети з танцями у губернаторському домі. На бенкети змушені були з'являтися нагороджені орденами чиновники зі своїми дружинами.

Потрапив на такий бенкет і Панас Якович. Впору пригодилися Олександрі Михайлівні рукавички, надіслані Горленком із столиці. Вони добре пасували її чепурному одягові і розкішній зачісці. На неї звернув увагу генерал-губернатор. Причиною цього, очевидно, був не тільки привабливий вигляд Олександри Михайлівни, а й деякі інші обставини. Перед тим Бєльгард "наводив порядки" у Костянтиноградському повіті і побував у домі Шейдеманів.

Коли гості ставали до танцю, генерал-губернатор запросив Олександру Михайлівну на кадриль. Він тримав себе поважно і впевнено, як людина, що навчилася вимагати беззаперечного виконання своїх наказів і вимог, незважаючи на те, що зовнішність не мала ніяких ознак мужності й волі. Низький лоб, продовжений передчасною лисиною, гостряки рідковолосих вусів, вузькі очиці надавали йому миршавого і злого вигляду. Він належав до самолюбів, що свою інтелектуальну невиразність прикрашують манірністю та позуванням. Горе тим, хто потрапляє під владу подібних вельмож. У безмовній покірності підлеглих вони знаходять утіху, а будь-які непослухи кидають їх у гнів. А інколи можуть впадати в несподівану добрість, щоб показати свою благодійність.

Ласкава увага генерал-губернатора зворушила Олександру Михайлівну. Танцюючи, вона зашарілася, широко розкриті очі щедро ронили блиски. Пригадала, як в інституті вважалася неперевершеною в танцях. Тепер ніби хотіла повернути свій давній хист, і це їй удавалось.

Генерал-губернатор не сподівався такої партнерки. Гості звернули увагу на його захоплення й чекали фіналу танців, бо знали, що від настрою генерал-губернатора на подібних бенкетах залежить і вирішення ним державних справ.

Панас Якович спостерігав граційні рухи дружини, що пожвавішала, ніби скинула з себе чимало років. Радів за дружину. Вирішив також скористатися нагодою, підійти до губернатора та поговорити про дозвіл на відкриття пам'ятника Котляревському.

Але губернатор затримався в танці, віддаючи шанобу вправній партнерці. В цей час з'явився ад'ютант. Коли закінчився танець, Панас Якович швидко підійшов до Бєльгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлівну, привітно посміхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму.

Читаючи її, він нахмурив брови, брижі збулися на лобі і виступили краплинки поту.

— Панове! — звернувся він до гостей. — Прошу пробачення перед дамами. Мужчин негайно запрошую до себе! — попрямував до вітальні. Ті пішли за ним, чекали якогось несподіваного повідомлення.

Губернатор, тримаючи в руці телеграму, пронизливим, аж тремтливим голосом повідомив:

— Панове! Одержано сумну звістку. Міністра внутрішніх справ, його світлість Сипягіна вбито... — генерал-губернатор не знав, що казати далі. Блаженний вигляд його очей, яким він щедро нагороджував перед тим учасників бенкету, раптово змінився на зловісно-роздратований. Наче дві акули виринули з його орбіт. У голосі задзвеніли ноти хижої люті. — Шибениць мало! Не дамо похитнути трон великої імперії! — істеричним голосом затяг:

Боже, царя храни!

Підхопили інші. Але царський гімн не набував потрібного звучання, хоч губернатор і намагався перекричати всіх словами: "На страх врагам!" Виручили співаків прибулі у вітальню лакеї.

— Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закінчено, — генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками.

Гості розходились. У великій залі понуро стояв лакей біля накритого столу. Його зір був прикований до великого торта, розмальованого в кольори державного прапора зі словами:

Царствуй, сильний, державний.

Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне стояв, чекаючи вищого розпорядження.

Повертаючись додому, Панас Якович відчував схвильованість дружини, її збуджений вигляд його непокоїв. Розумів, що їй пригадалося аристократичне дівоцтво з пишними танцями.

— Мабуть, діти наші вже поснули? — тихо запитав дружину.

— Може, — голос Олександри Михайлівни прозвучав спадаючою хвилею після шторму. — Хотіла б, щоб ти, Панасе, теж відзначав бенкетами свої нагороди і звання.

— Тісно в нашій хаті на Кобищанах. Я запрошу кобищанську молодь. Це краще за великосвітський бенкет з манірними танцями.

— А твої гості зрозуміють Бетховена, коли я гратиму на фортепіано?

— Зрозуміють.

* * *

Події розгорталися. Спалахували пожежі кожної ночі. Наростала тривога, наче передгрозові хмари котилися над Землею і невідомо де мали впасти громовицями.

У місто вступали в повному озброєнні, як у поході, частини кінноти, наводячи на обивателів страх.

Слідом прибув новий міністр внутрішніх справ, шеф жандармів Плеве. Він розкинув свою величезну флегматичну генеральську тушу в екіпажі, супроводжуваному, як галиччю, жандармськими вершниками. На обличчі генерала написано стільки грубезного зухвальства, що можна було читати його думки: "Приборкати треба цю розгнуздану губернію!"

Прибув у Полтаву і новий губернатор, князь Урусов. Форма цивільного генерала, кашкет з червоною облямівкою, великий блискучий козирок, що низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба.

Сам губернатор не поїхав на села катувати селян. Для цієї "чорної" роботи він привіз із Гродно радника Філонова, що набув спеціальності в придушенні селянських повстань В той час як князь Урусов читав романи і сам захоплювався романічними пригодами, його перший радник правив губернією, а молебствіями допомагав йому старий єпископ Іларіон, що вже за життя причислився до сонму святих.

Тримав губернатор поруч себе Філонова і в день спеціального прийому відповідальних чиновників міста. Начальник казенної палати, вважаючи небезпечним іти на прийом у такий непевний час, оголосив себе хворим і доручив Панасу Яковичу заступити його в цьому ділі.

Зважаючи на велику кількість прибулих на прийом чиновників, губернатор навіть не запрошував їх сідати, викликав, як школярів, і ставив перед ними різні парадоксальні своїм змістом запитання. Дійшла черга до Панаса Яковича. Князь Урусов сидячи в кріслі, невідомо куди томливо дивився своїми круглими очима. Довгообразе обличчя прикрашували рижуваті підстрижені вусики і невисоке волосся на голові. Можна було здогадатися, що князь намагався своєю зовнішністю нагадувати імператора. Від високого, обшитого галунами коміра і до пояса всі груди та живіт князя були прикрашені численними нагородами.