Дуби шумлять - Пільгук Іван

Схопився — ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркі думки уже не дали спати... А як там дітвора, чи буде на сьогодні здорова? Як жінка одна собі у Харкові — чи не погіршало їй?.. Їздив, бачите, до неї на другий день свят. Бачив її і знайшов, що їй покращало; прийшла вже в себе зовсім; тільки коли-не-коли обізветься її тяжка хвороба, та вона вже її осилює... Більше двох місяців не бачились...

...Життя — довга нива, поки пройдеш її — не раз поколешся. За оті колючки на моїй ниві я приймав і свою пригоду... Дасть бог, може, і в наше віконце засяє сонце; затягнуться болячі виразки, підживуть, і життя знову поплететься тихо та мирно; а під ту тиш, може, ще й доведеться мені зробить не задля себе тільки, а для рідного краю, що згодував тебе, принадив твоє серце до себе, заставив його любити..."

Повернення з лікарні Олександри Михайлівни приносило оновлене щастя чулому, турботливому батькові й мужньому громадянину.

Тепер при кожній нагоді залишався вдома, слухав, як читала йому романи Олександра Михайлівна. Французькі і німецькі перекладала вголос. Панас жадібно знайомився з новинами зарубіжної літератури.

Іноді майстрував, лагодив щось і навіть допомагав старенькій няні, коли бачив, що вона втомилася.

А в свята знаходив час навідати земляка Гната в його хижі. Тут сходилися робітники-побратими. Вони звикли до гостя, привітно зустрічали його, охоче розмовляли, хотіли послухати новини.

Найчастіше такі відвідини припадали на дні урядово-царських свят, коли заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивішувались царські портрети. Попи й дяки співали, справляли молебні в церквах, після чого виконували царський гімн. Від чиновників губернатор вимагав обов'язкового відвідування таких молебнів у повній парадній формі й при шпазі. То була велика мука для Панаса Яковича.

Зустріч з побратимами відбулася і в дні "святкування" коронації імператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зійшлися в заворсклянському лісі, з додержанням правил конспірації. Панас Якович потрапив до того дуба, під яким двадцять років тому збиралися учасники товариства "Унія". Це його схвилювало, нагадало колишніх друзів, яких доля закинула десь у сибірські нетрі, а декого повела на шибеницю.

Дуб ледве розпустив молоде листя, занімів, ніби ласкаво вітав гостей під своїми пишними шатами.

Гнат просив друзів триматися вільно, як на звичайній гулянці. Панас сів на трухлявому пеньочкові, поклав поруч себе постарілого солом'яного бриля, скинув темно-сині окуляри.

— Друзі! — почав Гнат. — Зійшлися ми, щоб поговорити про свою робітничу долю та й відсвяткувати коронацію нового, богом, а не людьми, даного імператора — вседержителя тюрем і сибірської каторги, — посміхнувся, розгладив свої прибиті сивиною вуса.

— Відсвяткуємо, тільки не так, як у Москві, на Ходинці. — Робітники заворушилися, загомоніли.

— Що ж там було на Ходинці?

— Розповідають прибулі з Москви залізничники, що його царська величність вирішила ощасливити народ коронацією. На Ходинському полі серед проваль побудували бараки, крамниці, різні приміщення, щоб безкоштовно роздавати народові цукерки, пряники і всякі дешеві брязкальця. Великі натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля... Загинуло та покалічено тисячі людей... Отак криваво почалося царювання Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб і діти та внуки знали.

— Кривавими цифрами закарбувати треба!

— Добре почав царювання!

— А його, гада коронованого, не скинули в ту прірву?

— Шкода...

— Ото коронація!

— Свято для отари овець, що всі разом мекають.

— Не мекають, а співають "Боже, царя храни".

— Хто співає, хто скаче, а хто плаче.

— Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче.

— Може, цей царьок вільготи дасть?

— Сподівайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для того, щоб її цариця олією мастила. Ха-ха-ха!

— Кожний правитель приносить якісь реформи, — пояснював Гнат, — Олександр II звільнив кріпаків від землі, дав людям голодну волю. Олександр III поширив казенну торгівлю горілкою, увів акцизні податки на тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те називається вседержавною мудрістю, або дурістю.

— Так нашому брату робітникові затягають каблучку на шиї...

— Зігнули в дугу нашого брата.

— Не тільки зігнули, а й у баранячий ріг скрутили.

— В'язи б їм скрутити!

— Хто ж доведе нас до розуму?

— За свій власний розум треба братися.

Панас Якович розповів про рід царів Романових, про придворні інтриги, криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати Петропавловської фортеці, де гинули й гинуть кращі люди, борці за волю.

— Ех! Взяти б та всіх їх...

Гнат затяг пісню.

Її підхопили робітники. Розляглась тужна, як невільницький стогін, мелодія, котилася відгомоном по діброві, аж дуби стрепенулися.

Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу він витяг з кишені нещодавно написану "Розмову двох кумів про земські діла". Робітники скупчилися навколо.

— Здоров був, куме! Звідкіля

Господь несе тебе додому?

— Водив на продаж я теля...

На обличчях робітників заграли усмішки. Прислухалися до зачитуваного. Часом зривався голосний сміх, коли йшлося про земських діячів.

— Отам пани

Самі найстарші засідають, —

Шепче сват мені на вухо. —

Управа, що її доймають

Чимало всі, — ти тільки слухай...

А посередині якраз —

Самий найстарший — предводитель.

На ліву руч від його — князь,

Великий, кажуть, він водитель

Обідів всяких". Далі, бач, —

За тими довгими столами

Сидять все гласні — он між ними,

Дивись, — сидить з Ромна багач—

Вимальовується ціла галерея земських гласних. Розглядають новий закон, щоб дозволено було шмагати батогами селян. Відбувається процедура голосування шарами.

Чимраз гучнішим і гучнішим сміхом слухачі переривали читання, а по закінченні схвально загомоніли:

— Здоворо!

— Ото земство!

— У них язик, як у цигана батіг лящить.

— П'явки! Взять би всіх та до одного...

— Голими руками їжаків не візьмеш...

— Якщо не руками, то оглоблею.

— А може, спробувать! Руки наші мозолясті, як залізо, загартовані.

— Там від достатків дуріють, а тут — гни спину, голодуй, корись. — Або їдь на переселення!

— Куди?

— Все єдно, де продавати свою силу.

— Якби ту силу не продавать, а докупи з'єднати.

— Такі порядки пішли, що все можна купити за гроші.

— У кого гроші, той і хороший, а у кого торба драна, той без жупана.

— Купують за п'ятака і наших сестер...

— Знаю, — обізвався поважний чоловік. — Одна тут співала з сліпим скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсім на вулиці.

— Ви її знали, ту безталанну вуличну? — схвильовано запитав Панас Якович.

— Знав, бо з наших-таки країв жінка. Іноді розмовляв з нею. Дуже журилася. Проклинала лиходіїв. "Вогонь їх пожре", — говорила. Потім помандрувала десь суворої зими шукати рідної хати аж під Гадячем... Либонь, там жила її мати, — поглянувши навколо, таємниче додав: — Кажуть, недаремно саме тієї доби вогнем спалахнув панський будинок під Полтавою. Мабуть, викресала вогню її мстива рука.

Побратими переглянулись, похитуючи головами.

— А потім ви її не зустрічали?

— Ні... Видать, не повернулась. Може, задубіла десь. Така лиха доля. Вродлива була, а голос який...

— Гадяцьким шляхом ходили і ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрічі, — Гнат глянув на Панаса Яковича.

— Ой, зустрічі, зустрічі, — задумливо відповів…

Коли повертався, лягали вже сутінки на землю, а дуби шуміли тоскно, скорботно. Не поспішав, прислухався до того шуму, ніби хотів почути щось рідне, незабутнє. Ішов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги від тяжкої ноші. А небо зорями квітчалося, розсипаючи сріблясту порошу Чумацького Шляху.

Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала:

— Знову забарився. Не на службі ж був? Забуваєш про мене, до плачу доводиш, — наливалася скорботою кришталева блакить очей.

— Так треба, Лесю... Треба, — лагідно дивився, ніби благав пробачення.

Сидів довго біля ліжка дружини. Не зводив з неї погляду. А коли заснула, тихо пішов у свою кімнату, сів за стіл.

Весь час купчилися думки біля сказаного старим робітником про безталанну. Хвилини пливли, падаючи в безодню років тяжкої розради. Вимальовувався зимовий шлях, яким мандрує жінка. Рука потяглася до паперу. Визрівав фрагмент останньої частини роману "Повія":

"Короткий зимовий день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тільки де-не-де снували легенькі хмари; від того зарева по білій землі розстилався жовтогарячий світ. Було сумно і тихо, мороз дужчав... Тоді тільки ударила в голову думка, що вона іде ще на більшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде, а біжить. Рип за рипом, рип, рип і рип!.. І зливається той рип у один неугавний гомін, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусі, хіба коли-не-коли, мов з рушниці випаде, трісне земля від морозу, і роздається той гук у холодному повітрі".

Ніби разом з безталанною і сам переходив снігові замети, ішов, падав, підіймався. Шукав для неї пристановища. Де його знайти? Де жаданий притулок для тих, кого доля вигнала з теплої хати на вулицю?..

* * *

На службі рідко залишався в своєму кабінеті. Здебільшого сидів за столом у великій залі, заповненій співробітниками Полтавської казенної палати. З вікон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок — по той бік парку, кадетський корпус. Іноді підходив до вікна, щоб перепочити, дивився на муштру кадетів, повертався, сідав за стіл. Ніякої фамільярності не дозволяв у поводженні із співробітниками, хоч коли хтось і величав його "ваше превосходительство", то хмурив брови і ніби не чув звертання.

Доводилось багато працювати, бо фінансові справи цілої губернії були зосереджені в його установі. З великою увагою стежив за фінансуванням культурних заходів, дбав про поширення пенсійного забезпечення. До того ж іще доводилося працювати в "Товаристві допомоги бідним учням" та інших громадських закладах. Не минав жодного засідання міської управи, коли там розглядалося питання про увічнення пам'яті Миколи Гоголя, Івана Котляревського. Він входив у спеціальну комісію разом із своїми приятелями Василенком, Позеном, Павловським, книгарем української книгарні Маркевичем.

На одному з таких засідань відбулась дискусія, в якій було кинуто докір управі за байдужість до знайдення місця пам'ятникові Котляревському.