Дуби шумлять - Пільгук Іван

Та й своїм життям Мартинович нагадував багатьох бездольців, до яких виявляв особливий інтерес і співчуття письменник-реаліст.

Літературно-художній ранок, присвячений пам'яті Котляревського, відбувався без представників адміністративної влади, що покладалась у цьому разі на пильнування таємної служби поліцейського управління.

Відкрив збори Микола Садовський декламацією:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину;

На калині одиноке

Гніздечко гойдає, —

А де ж дівся соловейко?

Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченкові слова вірша "На вічну пам'ять Котляревському".

Уривки "Енеїди" читає Михайло Старицький. Довгі сиві вуса, острішки гострих дорідних брів, пломінь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей — як той мандрівник з Енеєвої ватаги...

У перерві Панас Якович зустрів Володимира Галактіоновича. Він тримав розгорнуту газету "Полтавский вестник", наповнену з початку до кінця статтями, повідомленнями про Котляревського та відкриття пам'ятника. Газета відкривалася статтею Бориса Грінченка.

— Газету не можна обвинувачувати у відсутності лібералізму, — посміхався Короленко. — Ще нема й року, як почала жити в Полтаві перша приватна газета, а успіхи наявні...

— То завдяки енергії Дмитра Іваненка. Він охоче вміщає й мої етнографічні нариси, — додав Василенко, що підійшов до приятелів.

— Будете тут? — запитав Короленко, показуючи на повідомлення в газеті:

"31 серпня в ресторані "Монголія" відбудеться обід для шановних гостей, прибулих на відкриття..."

— Завітаю.

— Зустрінемося там...

Після перерви — концерт. Диригує Микола Лисенко. На завершення — вистава "Наталки Полтавки" з участю славетних братів Карпенка-Карого, Саксаганського, Садовського...

Сталося так, як і припускав Панас Якович, — роль Наталки у ювілейній виставі виконувала акторка Любов Ліницька.

В ресторан "Монголія" Панас Якович лише завітав, бо поспішав до себе на Кобищани, куди мали прибути приятелі. Разом з ним поїхав і Василь Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи доручення Івана Франка. Така розмова відбулась у домашньому кабінеті Мирного.

— Маю особисте прохання до вас від Івана Яковича Франка і звертання нашої Українсько-руської радикальної партії, — почав Стефаник.

— Я схиляюсь перед Іваном Яковичем і радий виконувати його прохання.

— Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут, у Полтаві, нашу радикальну партію, як партію переважно селянської демократії.

— Демократичні й соціалістичні ідеали радикалів мені дорогі... Але партія радикалів — це своєрідне явище для

Галичини... У нас розкриваються ширші демократично-революційні обрії.

— Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, їдучи сюди, мав намір обов'язково побувати в Петербурзі і зустрітися з Максимом Горьким, почути його живе слово. Радив мені Франко зустрітися з ним і передати низький уклін. Довідався, що Горький десь виїхав. Шкодую, що не відбудеться сподіваної зустрічі.

— Передайте Іванові Франкові, що його прохання виконуватиму, — повернувся Мирний до попередньої розмови. — По можливості об'єднаю групу прихильників.

— Це добре. Інформуватиму Франка про наслідки нашої розмови...

У вітальні вже сходилися гості, їх приязно приймала Олександра Михайлівна, знайомила з своїми дітьми.

— Це наш найстарший — Вітя — одинадцять років має… Навчається в гімназії. І Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише починає буквар гортати й малюнки вирізує...

— Ні, не вирізую... Татко заборонив, — засоромився хлопчик і закрив обличчя материною спідницею.

— Бачите, який, — сміялась Олександра Михайлівна. Забрала дітей, відвела в дитячу кімнату. Повернувшись, сіла за фортепіано. Полилися мелодійні звуки. Гості невимушено вторили:

Ой що ж бо то та за ворон,

Що по морі крякає?

Ой що ж бо то за бурлака,

Що всіх бурлак збирає?

— От і зібралися бурлаки під твою покрівлю, Панасе, в твоє кобищанське гніздо, — Олена Пчілка обняла Олександру Михайлівну.

— Дякую, друзі, за увагу... Прошу до столу.

— Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, — заперечив Микола Дмитріїв. — Оце ми розмовляли з Ольгою Петрівною... Є така думка, щоб організувати видання в Полтаві журналу і дати йому назву "Рідний край".

— Хороша думка. Я пристаю на таке діло, — підтримав Михайло Старицький.

— Коли про це зайшла мова в моїй хаті, то мені належить гаряче привітати друзів.

— І стати на чолі редакції журналу! — додав Василенко.

— Ні... З багатьох міркувань належало б очолити журнал Миколі Андрійовичу як повіреному. Та й без Ольги Петрівни не обійтися.

— Згода! — відповіла Олена Пчілка. — Тяжка справа... Мине не один рік, поки доб'ємося дозволу.

— Не впадай, мамо, у свої вагання! — обізвалася Леся Українка. — Події розгортаються... Може, околіє скоро отой шеф жандармів...

— Лесю, ти занадто оптимістична й радикальна. Не так воно все діється, — застерігала мати.

— Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хід подій з високих гір, а не з тихої долини... Запрошую все наше товариство до себе, в "Зелений гай", під Гадячем. Там я прочитаю свої нові вірші, поеми.

— Та й на Драгоманову гору завітаємо, — додала Олена Пчілка.

— Про таку подорож я давно мрію, — погодився Мирний.

Леся заграла на фортепіано, приспівуючи:

Сміливо, друзі...

— Завжди вона щось вигадає, — хитала головою мати. Ще дужче Леся вдарила по клавішах. До неї підійшов Панас Якович, тепло, по-батьківському поклав їй руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспів. На верхів'я широкого ясновидства підіймала його нова сила.

* * *

Хата на Драгомановій горі за тридцять літ відтоді, коли зустрічався тут Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся під ношею часу. Покошлана вітрами солом'яна покрівля почорніла, місцями взявшись зеленкуватим мохом.

Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи її в сонця та вкорочуючи його літню орбіту. Застиглі в таємничих передчуттях сади випромінювали щедроти землі пахощами переповнених щільників та достиглих плодів. Задумливо оглядали птиці спустілі від пташенят гнізда; лише безжурно юрмилися горобці, розсипаючи дрібнодзвонне цвіркотіння по городах, тинах і деревах. Стоячи на одній нозі, лелека мудро вимірював простори далекого лету.

Олена Пчілка сіла на призьбі під навислою стріхою.

— Тут я, — мовила, — ще дівчинкою колись ранками вигрівалася проти сонця... Примощуйтесь, друзі, де хто може.

— Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчілкою. Можеш і на карнизі присісти, — Панас приліг біля призьби на зів'ялій траві.

Гості розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною скатертиною.

— Пригадую цю скатертину дуже давно, — поважно обізвався Михайло Старицький, сідаючи на трухлявий пеньок. Біля нього знайшов собі місце і Микола Лисенко.

— Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А він поїхав у чужі краї, залишивши скатертину в цій хаті.

Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.

— Пригадую, як ми на цьому подвір'ї зустрічалися. Скільки тоді райдужних надій плекалося в наших молодих серцяхі Приніс оце сюди я своє пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, — крізь імлисту поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче він намагався виглянути з минувшини в майбуття.

— Михайле Петровичу! Голос серця передається поколінням. Пригадуєте, як ви закликали колись нашу молодь до праці... "На вас, завзятці-юнаки... кладу найкращі гадки", — Леся обняла Старицького.

— Спасибі, доню, що не забуваєш доброго. Але підтято наші крила. Несем стражденницький вінець.

— Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його?

— Мамо! Є кому перейняти вогонь сердець. Він незгасний, як іскра Прометея, — Леся випросталась, мов розквітла мальва.

— Тобі все здається таким, Лесю, як у казці. А ми дивимося на світ очима достиглими й бачимо глибше.

— Розквітнуть троянди червоні колись там, де тепер ставлять шибениці...

— Доки розквітнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, — Олена Пчілка сумовито дивилася на Лесю.

— Історія поведе на шибеницю тиранів, гнобителів думки вільної, честі і правди. Вітер революції змете шибениці!

— Лесю, страшить мене той вітер революції.

— Вітер... То наш вітер. Він розвіє тумани. Хай собі віє! Тверда рука напинає вітрила!

— Ти невгомонна, як той рвучкий вітер.

— Так. Його Михайло Петрович називає боревієм... "Сміло глянемо в вічі боревію та зміркуємо усе розумом"... Так, здається, сказано у вашому вірші, Михайле Петровичу?

О, скільки бід, розрад і катування

На тім шляху тернистім я дістав —

За серця жар, за вибухи змагання,

За сіянку моїх питомих мрій,

Сподіванку народного пробудка!

Не раз мене всипав наклепів рій... —

Старицький опустив на груди голову.

— Я поділяю, друже, твоє хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш, отой "стражденницький вінець". Ти в поезії, а я в музиці. — Микола Віталійович замовк, збираючись з думками. — Породжені струнами звуки — вічні. Вони нескоримі, бунтівливі. Коли хочете знати, то музика є найреволюційнішим виявом людського духу. Музика може покоряти серця і вести людей на звитяги. Народ, що втілив себе в музиці, безсмертний. Як ти думаєш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Він у музиці проголосив визволення людини від приниження її, поширив горизонти вільної художньої мислі... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш?

— Дивлюся, як виблискує проти сонця хвиля на Пслі. Тече він... Тече... І хлопцем був я, тік... І тепер з посивілою головою прийшов сюди, а він усе тече, відміряючи час своїм невпинним плином.

— Хочеться полинути за тим плином у невідомі, незнані світи! — вкинула Леся.

— Ти велика мрійнице, Лесю! Все тобі кудись линути, забиратися на високі гори... А мені здається, що й з цієї Драгоманової гори далеко можна сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! — хвилювалась Ольга Петрівна. — Тут Михайло Драгоманов плекав свої найкращі мрії.

— І поніс їх у далекий світ... Я шаную свого дядька... Але те, що плекав він у своїх мріях, є пройденим шляхом. Зараз нові часи... Нові сили діють у суспільстві!

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

— Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зірвалася в провалля.

— Не бійтеся, мамо! Один сміливець розіб'ється, а його вчинок породить тисячі ще завзятіших мандрівників на високі гори вселюдського прогресу!..