Без коріння - Королева Наталена

Тим часом відданість Франчески не злякалася ні пекельних мук, ні вогненних вихорів.

– І ви зветесь добре вихованою дівчиною! Та вам не годиться навіть вимовити наймення d’une femme adultere! (невірної в подружжі жінки!), а ви підносите її на п'єдестал... Це жахливо!.. Ви не можете собі уявити моїх радощів, що, нарешті, незабаром вас не буде між нами.

Облегшивши серце, темпераментна "Шпонька" ображено вийшла з покою.

Не меншу полегшу відчувала й Ноель. Кожен новий день був розірваним очком тієї набридлої сітки, що спутувала її з інститутом. Кінець справді наближався. Проспівали на останній Богослужбі "Світися, світися, Новий Єрусалиме" – і з тим останні акордом навіки відійшло в минуле й так зване інститутське "життя". Щоправда, ще треба було пробути в інституті кілька день, але їх присвятили вже тільки розривкам та прогулькам, поки десь по канцеляріях закінчувались усякі формальності.

9

ПОЗА СТІНАМИ

Києво-Печерська лавра. Римські катакомби. Вчені корони.

Намисто. У Видубицькому монастирі. Єпархіялки. Тайоня.

Прастара Земля та її стихійна сила. Плани на ближчий час.

Крізь чужі окуляри. Брама в життя.

Не знати, з яких часів у тих днях вихованки, що закінчили науку, щорічно традиційно відвідували Лаврські печери, Братський монастир, монастир Видубицький і славний Межигірський Спас над Дніпром за Києвом. А потім приходила врочиста хвиля, по якій панночки, що закінчили науку, розкочувалися по світі і не мали надії колись зустрітися ще, бо ж, напевне, дальше їхнє життя проходитиме не тільки по різних містах чи державах, але навіть і по різних континентах.

Ще в тих днях усі вони мали на собі темно-зелений однострій. Але відношення до нього різко змінилось. Ще, як давніш, виходилося з інститутських стін парами у рядах, але вже за мальованою брамою Києво-Печерської лаври вихованки почувалися прогульковцями, туристками, а не школярками.

У "ближніх печерах" ченці роздали всім учасницям прогульки воскові свічечки. Чернець розсвітив свою від лампади, а потім кожній передавав "вогника" від своєї. Почався довгий похід під землею. Пахло вогкістю, ладаном і свічковим згаром. Гарячий віск капав на руки, маленькі, немов м'які, язички свічечок тьмяним німбом огортали постаті і вливали в душу містичну шану до святого місця: бо більше як сімдесят святих угодників, – говорив чернець, – відпочивають "сном праведним" у цих підземеллях. Дехто з них знайшов тут своє тихе пристановище ще в татарській добі.

Важко човгали тяжкі чоботи на чернечих ногах. Лунав глухий голос, що називав наймення за найменням.

– Святий Прохор "Лободник"... Не мав що дати вбогим, сам не посідав нічого на світі цім. Але з ласки Божої пік хліб із лободи, коли люди з голоду гинули, і тим хлібом годував, мов справжнім, убогий люд хрещений. Як справжнім – бо ж перестали люди вмирати, насичувались.

– А тут – святий Пимен Многоболісний. Із дитячих літ усе нездужав "болізнями многими, премногими". Дня єдиного не був не слабий. Аж перед смертю раптово від усіх хворіб зцілився, вийшов із келії і всі келії обійшов, з усією братією попрощався. А повернувся до своєї келії, – то, як тільки ліг, зараз і віддав Богові духа. Підходьте, дівчатка. поклоніться святим мощам.

Із ковтка-черпальця у формі хреста подавали напитись води прозорої й холодної.

– Святий Марко Гробокопатель, що гроби братії копав у печерах сих, пив із цього хреста святого, їжі ж не споживав жодної. А все ж таки жив і тяжко трудився…

В іншому місці з підземних таємних схованок виринув чернець у каптурі гостроверхім – "послушник". Сидів у малій печерці, перед блискучими черепами, під вічною лампадою. Срібним пензлем доторкався він черепа й креслив знак хреста на чолі кожної інститутки...

Так багато було наймень, гробниць і саркофагів, оплетених зворушливою тайною давніх легенд, що Ноель мало що затримала в пам'яті. Але ж вразило її оповідання про святого, що його тіло було поховане насторч.

Щороку, – розповідав чернець, – сей праведник святий входить у землю на макове зерно. Коли сховається з головою, буде кінець світу й страшний настане суд...

У більшій печері лежало дванадцять братів.

– Всі вони – малярі, різьбарі, архітекти, що оздобленню церкви святої своїм умінням служили.

Лежали вони рівно, простягшись, як звичайно лежать мертві. Тільки в одного коліно було зігнуте й випиналося вгору.

– Він умер раніш за инших братів своїх. Та, коли принесли, щоб поховати його улюбленого брата, мертвий посунувся, назначивши так місце, де мають покласти тіло нового мерця.

Ноель запитала ченця, чи є тут і той святий маляр, якому з'являвся ангел і докінчував початі праці? Дівчина бачила у Пінки образок того чуда.

Чернець зрадів і ласкаво усміхався:

– Аякже! Аякже! Розумію: це бо ви св. Алипія, панночко, шукаєте! Саме тут, у "Ближніх печерах", святі його мощі охороняємо. Покажу вам, покажу. Аякже!

Помолились у "печерній церкві", такій не подібній до тих стародавніх римських катакомб, що недавно перед тим зробили на Ноель незабутнє враження. Там вона все чекала зустрічі з тінями святої Агнеси та святої Цецилії. Але ж і тут було щось, що робило дуже близькими до тих римських ці екзотичні гробниці. І тут, як і там, повітря було напоєне глибокою чистою вірою; і тут, як і там, ця віра підносилась із безоднії людської немічности до Божого Світла. І там, і тут той самий "синівський" голос гукав: "Авва!"

Вийшли на земну поверхню. Крита галерія провадила тепер до печер "дальніх". Піддашшя тяглися глибокою долиною, повною землі й квітучих дерев. Це був чернечий овочевий сад.

– Криниця св. Антонія Печерського, – показав чернець на білу невеличку каплицю з сяйливим золотим хрестом над нею.

Ноель видавалось, що вона химерно трапила на збільшену до природніх розмірів заставку-мініятюру, де фантазія майстра-ченця втілила в одно і уяву раю, і земську тишу тієї "пустині", що по ній тужить захоплена Божими речами людська душа.

Далі оглядали низану перлами чудотворну ікону Успення. Навмисне спускали її для інституток на ретязях додолу. Два ченці стояли по боках біля "царських врат". І знову одна по одній підходили туристки до реліквії.

Вже сильно втомились. Боліли ноги, трохи хиталось у голові, хотілося їсти й чавила духота. А все ж бажала не одна, щоб той день був якнайдовший. І – нова несподіванка: інституткам подали правдивий чернечий пісний обід за довгими столами, під старезними деревами, на монастирському дворі.

Ченці в синіх попередницях принесли гори чорного хліба й дерев'яні ложки з вирізьбленою рибкою на держалні.

Смачний був той пісний борщ лаврських монахів з оливками та грибами. Та й позолочена майстерним смаженням на олії якась велика риба – шматок її вкривав цілий таріль – смаком не вступалася перед борщем. На столах з’явилися великі скляні жбани з темним, іскристим квасом, що був приємно холодний і щипав за язик.

– Пийте, дівчатка, пийте! – припрошував старий чернець, доливаючи склянки. – Потім, – усміхався добряче, – продрімаєтесь у садочку на мураві. Тільки ж, – далі радив, жартуючи, – не співайте надто голосно: адже тут монастир!

Але ж жарт жартом: від того квасу чи, може, від сонця, весни й радісної тиші довкілля хотілось і сміятись, і співати. А декого, втомленого, й до сну хилило.

Ноель сподобалась ложка з рибкою: чи не можна було б таку купити собі на памятку? Ініціатива враз найшла багато прихильниць, і за хвилину чернець приніс цілий кошик нових ложок, за які заплатила гуртом класова дама.

Інститутки вже "освоїлись" у монастирі. Видко, що й ченцям ті гості не набридали. Тож один піддав думку, щоб поглянути па годівлю коропів у монастирських ставах. Узявши ціле відро вареної гречаної каші, попровадив він інституток до ставів. Там, над першим ставом, був дерев'яний місточок, як на японських малюнках, на містку ж, на стовпчику, висів дзвінок. Ченчик задзвонив – і враз на сріблистий голос дзвінка почали надпливати до містка коропи. Великі, неповоротні, виблискували вони у спокійній воді, мов злитки старого золота. Ноель зворушив цей образ, нагадавши ж чудесну проповідь до риб святого Антонія Падуанського. Тим часом чернець кидав рибам жмені каші, а риби поспішали, щоб ухопити їжу, штовхали одна одну, видирали одна одній із рота зерна гречки. Завзятіші навіть виплигували вгору, викидаючись на поверхню, і враз падали з плюскотом, роблячи довкола себе широкі круги.

Завваживши, що кожна інститутка, немов квіточку, тримала в руці куплену ложку, якийсь чернець не втримався й порадив:

– І що там – звичайні ложки?! Ви, дівчатка, купили б собі намиста. Он, погляньте тільки, під монастирем, коло брами, які веселки висять у продавців! Аж очі в себе вбирає! Це дарма, що ви – панянки, та ж, може, таки закортить колись улітку вишивану сорочку одягти. Тож як тоді без намиста?!

Чернець казав правду. Коли інститутки вийшли вже за монастирську браму, де було багато рундуків із намистом, образками й різним дріб'язком для прочан, то жодна не встоялась проти спокуси. Навіть солідна й сивоволоса фройляйн Оттилія – і та купила кілька блакитних мерехтливих разків:

– На Різдво прикрашу собі ялинку... – зідхнула та додала сантиментально, – і згадаю сьогоднішній гарний день та вас усіх, котрим, зрештою, я завжди бажала тільки добра...

***

Повелась і прогулька до Видубицького монастиря.

Казково виглядали кобальтово-сині монастирські бані із золотими зорями серед ситої зелені садів над гнідо-рожевими кручами, що хилилися до Дніпра. Але тут уже не було тих чарівних лаврських відгуків сивої старовини і зворушливо-свіжих старезних легенд та старовинної закраски і теперішнього буденного чернечого життя. Навіть відома легенда про поганську трагіку, зв'язану з тим місцем у давній старовині, коли тодішні побожні погани взивали потопаючого Перуна: "Видибай, боже!" – остаточно вивітрилась і закрилася безповоротно клубами візантійських переказів. Ніхто навіть приблизно не міг показати місця, що було зв'язане з тією згадкою легенди й історії.

Старенький ігумен, що чомусь нагадував Конфуція в чернечій рясі, зустрів інституток у старому, тінистому саді біля великого столу. На столі лежали чималі купки невеличких, різьблених із дерева, заримованих під склом образків.