Без коріння - Королева Наталена
Були вони їй близькі й милі майже так, як і зображення прапрадідів та прадавніх бабунь різних націй, зафіксованих на старовинних портретах великої родинної галереї. Хто ж були ті, ніби ближчі, предки? Такі ж напівзаслонені минувшиною, оздоблені авреолою присипаних порохом згадок, свідомістю, що вже давно їх нема, бо вони зробили вже все своє, що мали зробити на землі. І коли була різниця між цими "молодшими" і тими прадавніми, то ця різниця випадала не на користь "пізнішим". Бо ж перед тими, що на портретах, слід було робити поважне, врочисте обличчя, випростувати душу чи навіть і тіло, бо ж вони були суворі судді й неласкавим оком дивилися на тих, що прийшли по них і коли не забували, то, принаймні, могли забути заведені ними традиції й настановлені, може, "ще раднішими" родові гасла.
Зате перед "ще раднішими", що були зображені в камені й бронзі, обличчя розцвітало усміхом, серце наповнювалось радістю, уста видавали спів, бо ж усі заповіти й гасла були в одному "Carpe diem" ("Користай із дня!).
Ноель відчувала близькість тих милих богів і тут, у цій "гіперборейській" весні бористенській, повній лля неї "варварських пересудів", не менш неприємних, як і варварські морози, що все не хотіли відійти з цієї втомленої зимою землі. Тільки ж тут старі боги були "нечистою поганською мерзотою", демонами, кам'яними ідолищами, як дивились на них ті, хто дістав у спадщину суворі заповіти Візантії.
Кому ж звірятись у своїх мріях-думах? Не було кому. Самітність усе більш опановувала її. З наближенням весни повернулася гарячка, кашель, утрата голосу й несподівані раптовні пароксизми з великими горляними кровотечами. Тому її майже цілком увільнили від інститутських приписів і лишили в лічниці "саму".
Тим часом православні подруги "говіли": мали тижневі реколекції, що закінчувалися сповіддю й причастям. Причащались тільки раз на рік, усі гуртом, як приписував статут, а потім уже до чергового Великого посту про це не згадували, бо не силували їх приступати до сповідниці та до Столу Святого. Для Ноель була це дивина, як також і її подруги дивувалися, що вона, "фанатичка", без "говіння" радо йде до Св. Сповіді та Св. Причастя при всякій нагоді, коли тільки буває Служба Божа в каплиці.
"Нагорі", в класах, лекцій не було. Вранці, по молитві, читали Євангелію. Замість "Серьожі Бор-Роменського" та "Дєтства і отрочєства", улюбленої лектури інституток, роздавали для читання "Катакомби", перероблені Євгенією Тур, "Сказаніє про Дєву Фєвроиью і град Кітеж", "Історію Алексія, чєлавєка Божія" та оповідання Льва Толстого, які Носль також хотіла прочитати, зацікавлена голосним тоді найменням автора. Та вона знала московську мову надто погано й тому п'яте через десяте зрозуміла історію простої жінки, але доброї селянки, що її не могло зрозуміти оточення за її добре серце й глузували з неї, звавши її "Маланья – ґалава баранця". Ноель знала, що це тільки назва, однак із того часу зарисувалося в її уяві, що в тих далеких просторах, засипаних мало не вічними снігами, в таємній "Росії" живуть істоти, подібні до кентаврів або до Амонових сфінксів, себто ніби між тамошніми жінками трапляються, мовляв, або "дівиці червоної барви" ("красние дєвіци"), з товстими русявими косами, в червоних довгих "сарафанах", або з баранячими головами, прикрашеними круто закрученими ріжками.
Враз із духовним постом відбувався також і піст матеріяльний. Тому економ рідко коли з'являвся в їдальні, особливо в середу та п'ятницю, коли подавали рідкий теплий кисіль, який йому майстерно наливали інститутки безпосередньо в кишені поки з ним провадилася загальна дискусія про те, що в пісному борщі були з солоної чи сушеної риби – хробаки. До клас приносили проскурки. Були це білі, двоїсті, одна на одній кругленькі булочки, що пахли кипарисом, тобто якимсь неокреслено "святим" запахом і викликали в уяві образи пустинників, їхніх убогих келій із чистими, білими, небарвленими підлогами. Проскурки приносили у великих, як на білизну, кошах, і вихованки могли собі купувати їх, але не більше, як три, причому класова дама відмічала в реєстрах, хто купує і скільки проскурок. Власниці тих просфор на підрум'яненому їхньому споді писали перами хресні наймення своїх батьків і кревних, на одній – живих, на другій – померлих. Третя залишалася чиста, і її зїдали з чаєм, що був із червоним вином, яке роздавали келишками в їдальні після причастя.
Варя довго "торгувалася", щоб їй дозволили купити бодай чотири проскурки, а коли все ж таки дістала тільки три узаконені, дуже довго міркувала й вираховувала. Потім узялась за писання. Але воно не складалося, тож мусила вишкрябувати написане й писати наново. Нарешті вирішила, що, власне, вона зайво намагається зробити список, бо ж усі її живі кревняки – "нестоющіє", тобто нічого не варті, не те що молитов. Ліпше з'їсти цю проскурку відразу, "поки вона ще м'якенька". Це вирішення буде легше здійснити. Вона ламала шматочками білий, приємний у смаку, прісний хліб, помалу розжовувала й міркувала над другою проскуркою, де мала записати мертвих.
– Навіщо ж ти її, Варю, ламаєш? – запитала татарка Шах-Гирей, – тільки ж самі крихітки розлітаються.
– А ти й, справді, "глупая", – відповіла здивована Варя. – Та хіба ж ти не знаєш, що проскурку не можна різати ножем, бо ж від грішного ножа може потекти на руки кров?!
Тоді вона дуже обережно позбирала крихітки, висипала їх собі в рот, а менші позлизувала язиком зі столу. Ще посиділа задумана якийсь час, а потім зідхнула й промовила до сусідки:
– А зрештою, що поможе померлим молитва отця Феодора? Та й узагалі, мертві є мертві, і, коли б навіть сам петербурзький митрополит за них помолився, – вони вже зостануться мертвими. Ліпше я з'їм і цю проскурку, а помолюся за них сама.
Щодо третьої не було жодних містичних затримок. Тепер Варі було вже легше приготовлятися до сповіді. Тому вона взяла аркушик паперу й почала списувати свої гріхи. Списавши, дбайливо провірила, а потім узялася вчити їх напам'ять.
Церква була відчинена цілий день. По всіх коридорах пахло ладаном. Часами наступала дивна мовчанка, бо ж роялі й піяніно, що їх звуки звичайно не вгавали ввесь день, цього тижня зовсім заніміли. Однак заходити до церкви в часі, коли там не правились Служби Божі, не було дозволене. Тільки, випросившись із клас до шпиталю по лік або до бібліотеки по книжку, можна було хильцем від класової дами стати навколішки перед дверима церкви і помолитись вільно й без контролі. Але – нашвидку й оглядаючись, чи не йде коридором якась "синиця".
Щодо цього були щасливіші дівчата-служниці (інститутські "дєвушкі"), бо їм у вільній від праці хвилі дозволялося заходити в церкву на молитву. Інститутки ж мусили молитись тільки в призначенім часі і так, як постановляв статут та традиції, тобто у формі відповідній для добре вихованих панночок. Узагалі ж motto з опери "Винова дама": "Баришням вашева круга нада прілічія знать" – було тим провідним мотивом інститутського життя, що повторявся день у день, зрана до вечора чи й далі.
Крім служниць, часто заходила до церкви й Софія Іванівна. Часом і сестричка Аліна – у присмерку, на золотому тлі іконостасу, що тьмяно виблискував у червоних "бліках" блимаючих лампад. У своєму білому завої-"косиці" на голові та широких білих нараменниках від попередниці – зарисовувалась легким силуетом янгола, що склав крила й застиг так у побожнім думанні. Сестричка мала свій улюблений день у Великому тижні: Велику суботу, коли церкву, в якій не відбувались Богослужби, приготовляють та прикрашують назустріч Святому Воскресінню.
Того дня вже з самого ранку титар Слинко присилав кошики та пакунки зі стяжками, шовковими тканинами й живими квітами. До церкви дозволяли йти не тільки служницям, але й інституткам, що зголосились "по усердію" (ревно) помагати в прикрашуванні церкви. Тоді все в церкві мили, чистили, не лишаючи ні куточка на стіні, ні найменшої лампадки. "Головнокомандуючим армії мироносиць", як жартівливо говорив полковник Унгер, бувала сестра Аліна. Вона ж запропонувала й Ноель узяти в тому участь.
Але із того враз мало не вийшло непорозуміння. Ноель завважила, що всі працюють тільки в самім храмі, в навах, але про вівтар немов забули. Був там лише воротар Жозеф, що застеляв вичищені килими. Тому Ноель вибрала найгарніші гіякинти та кошик конвалій і понесла їх до вівтаря. Але на порозі "дияконських дверей" на неї накинулось, вимахуючи руками, кілька служниць з буфетницею Настею на чолі:
– Куди, куди? Що це ви, панночко?
Виявилося, що ставити квітки на православний престіл не можна, як також заборонено жінці приступати до вівтаря.
– Бачите, панночко, – говорила, посміхаючись Настя, – у нас жінку вважають за ліпшу від пса, але гіршу від кота, бо ж псам до церкви зовсім не вільно, а кіт сміє й до вівтаря, якщо там бувають миші.
Сестра покликала Ноель покривати аналої (тетраподи), поверх витканих сріблом білих покривал, великопісними, жалібними з чорного оксамиту. Їх скинуть тоді, як процесія вийде з церкви й буде робити обхід коридорами з другого поверху на перший, а потім – другими сходами знову повернеться на другий поверх і ввійде до Церкви, вже перебраної по-великодньому.
Праця зближалась до кінця. Помалу все в церкві знову ставало таке, як перед прибиранням: сумне, великопісне. Відрізнялися тільки справжні грядки живих квіток перед образами Святих та замість чорних – білими стяжками прикриті ретязі, що па них висіли лампади. Змінити запону на царських воротах прийшов диякон Лука. Власне, ніхто ніколи не знав напевне, як він у дійсності зветься. Але що був він дуже подбний обличчям до образу євангелиста Луки, то й дістав від інституток те наймення. У зв'язку з цим і та інститутка, що читала посеред церкви "Апостола", мала титул "корови", бо ж на образі з-поза рамена євангелиста заглядав у його книгу широкочолий "телець", що його інститутки звали чомусь коровою.
Увечері, о сьомій годині, дзвінок покликав усіх спати, бо ж Богослужба, великодня "Заутреня", мала початись опівночі. Вихованки мусили трохи підкріпитися сном.
Хто мав родину в самому Києві або поблизу – ті могли сподіватись, що їх пустять на великодній тиждень додому.
