Без коріння - Королева Наталена

Це бувало звичайно тільки тоді, коли за інституткою приїхав хтось з її родини, вислухав в інституті великодню Богослужбу й відбув "розговини" у директорки. Чи то молодших сестер із вихованкою, чи то з якоюсь довіреною слугою "відпускати дівиць із стін школи" статут забороняв. Тобто мусили приїхати: мати, тітка, старша замужня сестра чи бабуня. З чоловічого персоналу родини мав той привілей тільки сам батько. Нічого й казати вже про "кузенів" чи "братів", а навіть і дідусеві тут не довірялось. Мабуть, примара Мазепи ще лякала в Україні тих, хто виховував молодих дівчат.

Католичкам на хвильку блиснула радість: оповістили дозвіл бути на врочистій нічній Службі Божій у міському костьолі. Але була ця радість тільки хвилева: з царського палацу не позичили коляс, инших повозах, як тільки у "придворних" кочах із ліврейними лакеями, інститутки, доки були одягнені у шкільний однострій, виїздити не сміли. Тож Ноель уперше в житті бачила великодню Службу Божу в православній церкві.

Була та Служба ще довша, як звичайна, але слухалося її бадьоріше, бо був на ній незвичайний, піднесений, урочистий настрій. Уся залита ясним світлом, блискучими шовками та білими квітками інститутські церква була наповнена "чужими" – близькими інституток, тими батьками й кревними "щасливих", що по відправі мали поїхати на тиждень додому.

При вході стояв великий кіш, наповнений свічками, що були перев'язані білими стяжками та оздоблені "бутоньєрками" з білими квітками. Чотири старші вихованки роздавали ті свічки запрошеним гостям та інститутському персоналові. Дві інститутки підносили їх на срібній таці кожному, вклоняючись "поясним поклоном". Подавши одну, відходили знову до коша, брали нову свічку й так само підносили іншій особі. Кожна вихованка, навіть кожна служниця, – де там? – навіть і сам "Танатос", що розсвічував лампи, всі до одного мали в руках засвічені, краще чи гірше оздоблені, свічки. Тож у церкві – повне море світел, що мигтіли в золоті іконостасу, на білих плямах святкових суконь директорки, інспекторки, класових дам та в срібних одягах духовенства.

Чудові, на перше враження зовсім нецерковні, наскрізь просякнуті радістю й урочистістю "київські" великодні співи славнозвісних Веделевих ірмосів, що ще й досі як слід не оцінені й ніде не знані в Европі, хвилювали, підносили, викликаючи тремтіння серця...

– "Воскресенія день, просвітімся, людіє, Пасха Господня, Пасха"... – і серце невільно плигає в грудях, а губи тремтять у радіснім усміху...

– "Воскресенія день", – жайворонком дзеленчить сопрано, розливаючи ясу і сяйво радісного дня, що його тільки на хвильку затемнює глибока контральтова туга при згадці про "Преісподняя землі", куди "снишел" Господь, щоб воскресити мертвих. І знову, тільки зникає та хмарка підземних випарів, – церква наливається вщерть новою радістю, а душа гукає разом з усіми:

– Ликуй і веселися, Сіоне!..

Ноель, що вже нераз бачила різні візії, реально бачить, як у каскадах світла злітають у піднеб’я сяючі янголи, що ось-ось відсунуть камінь святого гробу...

Отець Феодор, із хрестом у руках, у відчинених "царських вратах" тяжко дихає, розігрітий обходом у переповнених коридорах, і сяє круглим червоним обличчям.

– Христос воскресе! – не по-церковному, а "розмовно", оповіщає він і широким знаком хреста благословляє приявних.

Усі, що в середній наві, радісно й переконливо відповідають повним голосом:

– Воістину воскрес!

Мов нагнуте вітром у полі збіжжя, все хилиться в пошані до святого хреста. Та о. Феодор, мабуть, гадає, що хтось, що стоїть праворуч, не вчув його радісної вістки. Повернувшись, знову благословить та повторяє панотець:

– Христос воскресе!..

І ті, що праворуч, і ті, що ліворуч, так само схиляються перед хрестом і відповідають радісно:

– Воістину воскресе!

Ноель жаль, що не розуміє вона чарівного "Слова Івана Золотоустого". Тільки вухо її схоплює поетичний вираз – "І наміренія ваші цілую"...

Довго ще буде правитись Служба Божа, але... Ноель не дослухала її до кінця. Нечутно до неї наблизилась фройляйн Оттилія:

– Директорка дозволила вам негайно їхати додому... – шепче вона на вухо. – Йдіть переодягніться. Ваша мама чекає на вас у розмовниці директорки.

Ноель швиденько побігла сходами. Так їй весело, радісно, немов це не в Києві, а в любому монастирі Нотр-Дам-де-Сіон. Але ж от і тут може бути радість цієї Святої ночі, коли й – чужі їй люди – зуміли створити таку святкову й радісну атмосферу, що пройняла і її цілу! А до всього – ще й цілий тиждень поза цими стінами! Тепер вона щоденно ходитиме до костьолу; поза тим до вечора буде гребтися в татовій бібліотеці, де вона бачила такі прецікаві речі, а передовсім – Еберса. Увечері ж, напевне, будуть їздити до театру, і не може бути, щоб на святах не виставляли так улюбленої в Києві "Аїди", "Кармен", "Йоланти"... І хто ж міг думати, що так гарно буває на світі? Але це тому, – міркує дівчина, добігаючи до долішнього коридору, – що нині Свята ніч…

На сходах і в коридорах – ні душі: всі в церкві. В тих порожніх помешканнях якось самітньо блимають нафтові лампи, розвішані вздовж коридору в металевих колах. "Чисто, мов папуги!" – майнуло в думці Ноель, і чогось стало так смішно, що аж зайшлась веселим смішком. Та, коли взялась за клямку скляних дверей, її сміх раптово урвався й завмер. Ноель відкинулася на крок назад, ніби її шмигнули сталлю в груди. До горла підступало щось липке, солоне, дошкульно гидке. Не встигла збагнути, що з нею, тільки інстинктивно піднесла хустку до уст, і саме в тій хвилі вирвалась із горла кров...

Мачуха, поривчаста й нервова, почала дратуватись, що дівчини так довго доводиться чекати на самоті. Вона відшукала покоївку директорки й послала її знову до церкви по Ноель. Але, коли Ноель знайшли непритомну на підлозі, близько від шпиталю, то спершу мачуха хотіла лишити її тут. Однак дівчина так рішуче запротестувала, що її таки відвезли додому. Вияснили всю пригоду тим, що напровесні Ноель звичайно гіршало, до того ж ті "безконечні православні Богослужби"... Вирішили домагатися, щоб більше дівчині не веліли бувати на них.

Та вдома неприємний випадок швидко забули. У вітальні чекали батько мачухи та знайомий католицький священик.

Велика їдальня була освітлена всіма можливими світлами та оздоблена, де тільки далося, гіякинтами й азаліями (завжди рожевими, бо цю барву любила belle-maman). Навколо парадно накритого та заставленого всякими великодніми стравами стола походжали, поправляючи галузочки хрещатого барвінку чи складки настільника, господиня Марія Андріївна та mademoiselle Astoux, французька "компаньйонка", так звана "дуенья", що привезла Ноель із Франції до Києва. Старий лакей Еміль (у дійсності Омелько) з коректною фізіономією англійського дипломата стояв біля дверей. Сьогодні з усього почоту слуг він єдиний був дома. Решті дозволили піти на великодню Службу Божу, одним – до католицького костела, другим – до православної церкви.

Приїзду Ноель чекала Маруся, вся заквітчана, як на весілля, в цілій каскаді різнобарвних стяжок та в райдузі мерехтливого намиста. Та Маруся не була слуга, Маруся була – Маруся, й жодної соціальної приналежності не мала. Був іще вдома машталір Джон, що привіз мачуху та Ноель з інституту.

Ноель не без смаку пробувала спеченого до золотистого кольору гиндика, ковбасу, що навіть у родинах українських чомусь офіціально звалась "малоросійською" (так само, як і славнозвісний борщ!), і смачні мазурки у сімох взірцях, як цього вимагав звичай. Посеред них стояла штудерно прикрашена сирна паска, окружена стрункими рядами лікерових пляшок. Був і баранчик із блакитною стяжкою, і порося з хріном у рожевому писочку, і традиційна мучна паска, баби, папушники та інша їжа. Але для Ноель найсмачніші видавались свячені яйця. Тверді, варені, посилані сіллю й перцем, окроплені свяченою водою й поблагословлені святим словом, шо впало на них, – мали вони вийнятковий смак, якого цілий рік були позбавлені.

Дзеленькали ножі, бринькали кришталеві пугарі, перелітали малозмістовні слова розмови "для годиться". Ні тато, ні панотець нічого не мали сказати Ноель, що була їм чужа. За те "дуенья" не могла дочекатись, коли нарешті Ноель залишиться сама в своїм покої. Одна вона, найнята в далекому Провансі дівчина, вважала Ноель за "свою". Та була ще друга душа, що так само не могла дочекатись приходу Ноель до рогової кімнати. Це була Маруся, її в'язали з інституткою спомини колишньої щирої дружби та посестринства ще в бабусиних маєтках. Вона так хотіла нагадати минуле, зміцнити ту стару приязнь у новій формі, відчути теплоту співзвучного серця в цім нуднім саркофагу, де перебувало вкупі не десять чи дванадцять людей, тільки десять чи дванадцять осіб, що не мали нічого спільного з собою і помічали одне одного хіба що тільки з обов'язку...

***

– Вміння добре приготовлятись до іспитів, добродійки мої, у тому, щоб мати свіжу голову й пружну думку. І – не боятись! Бо ж, коли б хтось і мав повну голову знання, але не міг його вчасно витягти й покласти на язик, не виграє, добродійки ви мої! Не "зубріть", не "долбіть" цілими ночами слово в слово з книжки, а намагайтеся зрозуміти. Так, зрозуміти, між иншим, і те, що за три дні підготови не можна навчитись того, чого не навчилися ви за повних сім літ…

Вихованки останньої класи обступили професора Малініна. Проводили його аж на пальє: прощались, бо ж це була його остання лекція для них. За два тижні буде перший кінцевий іспит. А там назавжди попрощаються з інститутом і почнеться... правдиве життя.

Малініна любили. І за людяне ставлення до вихованок, і за те, що ніколи "не зривав" на них поганого настрою в часі лекцій. Не любив він хіба що тільки надто дурних учениць, до яких часами був аж несправедливий. Найдужче ж любили його за те, що вмів викладати так гарно й так цікаво, як правдивий учитель, указуючи молоді дорогу до вищих ідеалів, його предмет – російська література був тільки тлом. На нім професор по-мистецьки малював прегарні образи, що заохочували читати, вчитись далі, знати, скільки може людський невгомонний дух.

– Василю Миколаєвичу! Дозвольте попрохати у вас вашу світлину на згадку.

– І мені...