Семен Жук и його родичі - Кониський Олександр

"По моёму Джур — перш усего великий еґоіст; далі "космополіт", політичних засад у ёго не було й нема... гроші — ёго світоч; він пробереться в "люде"; буде колись багатим; буде лічить — та збирать гроші..."

— "Тай годі?" спитала журливо Рися.

— "Тай годі!.. чого ж ще тобі? ти чого б хотіла од ёго? може думаєш, що він чоловік-громадянин, що у ёго єсть громадска користь?... ні!.."

Рися ще більш замислилась...

— "Чом же ти мені давнійше про се не сказав?" спитала вона брата, трохи помовчавши.

— "Хиба ти мене питала про се? Я бачив, що ти так закохана в Джура, що у тебе нема и в світі нічого над Джуром..."

— "Се правда... я так думала."

— "А тепер думаєш так?"

— "Ні!"

— "А любиш ёго й тепер?"

— "Люблю."

— "И пішла, б за ёго?"

Рися задумалась.

— "Що ж мовчиш, Рисю?"

— "Що?.. не скажу тобі навірно, чи пішла б, чи ні... Я ёго люблю; але одружиться з ним... треба подумать ще... "

Жук обняв Рисю. — "Ну, коли так, Рисю, " сказав він,

"так тепер я тобі скажу, що ти не будеш за Джуром..."

— "Чому?"

— "Тому, що він тобі не пара, ти вже не любиш ёго."

— "Сего я не скажу: правда, тепер я не рвусь вже так до ёго, як рік назад, але колиб він тепер явився, сказав: ходім під вінець! я б може й пішла..."

— "И була б нещастна."

— "Може!.. а все таки треба, щоб я довідалась, де він и що з ним..."

В ту саму годину, як Рися вела з братом сю розмову, в хату війшов Віренко. Перед Віренком ніхто з Жуків ні в чім не таівся и Віренко давно знав про коханє Рисі.

— "Ех! годі Вам, Орино Йвановно, нудиться," говорив Віренко. "Нудьгою нічого не поможете."

— "Що ж діяти," питала Рися, "коли нудьга не кидає мене?"

— "Так ви іі покиньте!"

— "Рада б душа в рай, так гріхи не пускають."

— "Які там у вас гріхи! ви гаразд и согрішить не вмієте, " шутковав Віренко. "Ви от — розберіть гарненько: чом Джур не іде и не пише? Або вмер, або забув, або ніколи: коли вмер — вічна ёму память! коли забув — значить память у ёго коротка, не стоіть и він ні спомину, ні жалю; а коли ніколи, ну, тривайте, колись буде вольнійш..."

— "Ви жартуєте, а мені не до жартів."

— "Єй богу, не жартую! Вам просто скучно в Жуківці, діла у вас нема ні якого, ось возьміться за діло."

— "За яке?"

— "Хиба мало діла! Братчик ваш завів кассу, а ви заведіть школу... Не хочете сего, вивчіться акушерству або медицині. И посудіть самі, яку велику користь ви принесете нашій околиці. Я чув нераз ваші бажаня помагать народові, от и помагайте; помагайте ёму не в городі, а в селі: наша сила в селі, та в землі... А що вам Джур! забудьте ёго!.. знаючи ваш розвій, ваш погляд, я ніколи б не радив вам стать з Джуром у парі."

— "А що, а що, Рисю?! хиба не те саме я тобі казав?" заторохтів Семен.

— "Постій, постій!.. чом же б ви не радили мені?" спитала Рися у Віренка.

— "А тому, що, вийшовши за Джура, ви переідете жить в город, про Куличан тогді й байдуже... тогді з вас користи селянам ні якоі... "

— "Чудно! хиба, живучи в городі, не можна працювати на користь селянам?" перебила Рися.

— "Можна! та зверніть увагу на те, що праця городян — більш праця теоритична. Теоретиків у нас — хоч греблю гати, а практиків нема... через се й виходить, що говорять у нас багато, а роблять мало. Цур ёму, тому городові! в городах єсть и без нас кому працёвать, працюймо в селі!.. Кажу ж вам, наша сила, наше спасенє в селі, та в землі... Чи так, Семене Иванович?"

— "З городів идуть на села проводаторі цивілізациі, без городян села б запліснівіли," одповів Жук.

— "Гай, гай!" всміхнувся Віренко. "А чи багато ж тих міссіонерів у нас; де ті плоди, котрі виросли на селах з кореня городянскоі цивілізациі? в чім полегшало нашому селянинові? — Яким він був темним літ 200 назад, такий й тепер! Скажете може, що цивілізация визволила ёго з крепацтва; а хиба не цивілізация запропастила ёго? хиба, давши особисту волю крепакам, "цивілізация" не наділа на всіх селян ярма економічного рабства? хиба "цивілізация" земства не сковує більше й більше своіми податками наших селян? А все з городів иде таке добро... и все именем цивілізациі... "

— "Е, ні! ні!" перебив Жук; "тут виновата не городянска цивілізация, а та фалшива дорога, котрою йшла цивілізация... стоіть тілько звернуть на пряму дорогу."

— "Так, але хто ж зверне? певно, що не ті цивілізатори и ватажки, що посідали в городах... Треба пильновать, щоб селяне самі звернули на путь цивілізациі, треба, щоб городянскі цивілізатори покинули теоретичну роботу в городах, та взялись за роботу в селах, та повели цивілізацию "з низу в гору". Всяка рослина йде в гору з землі... Дайте селянам землю, у іх буде хліб; уменьшіть налоги — у селян будуть гроші, не буде жидівскоі лихви; дайте учителів — вони самі заведуть школи... от що! землі й землі, світу и світу дайте селянам!"

— "От тілько заговорили про землю, зараз и являються земці," заговорив Жук, дивлячись в вікно. "Хмара приіхав."

— "Хмара з-проста не приіде..., але я не хочу й бачить ёго," сказала Рися и пішла в свою кімнату.

Хмара справді не з-проста приіхав. Полебезивши де-що з Семеном и з Віренком, Хмара сказав:

— "Я отсе до вас, Семене Иванович! будьте ласкаві запоможіть мені... вибився з грошей, зарадьте мене з касси вашоі."

— "Не можна," одповів Жук; "ви не товариш по кассі."

— "А хиба з касси дають позичку тілько товаришам?" питав Хмара.

— "Тілько! "

— "Так щож! коли так, то й я пристану в товариші, запишіть и мене."

— "Добре, тілько ж ви знаєте мабуть, що тепер у нас вже сто товаришів и ми нових приймаємо по вибору; а вибирає не сама адміністрация, а все товариство."

— "Що ж! певно, що мене виберуть... я ж не аби-хто, а таки й чиновник и член земскоі управи и не аби-який хазяін..."

— "Запевно, що виберуть," сказав Жук. "От на тім тижні в суботу збирати-меться товариство, я заявлю про вас."

— "Отсе й добре; бо в суботу и я буду в Куликах з посередником. "

— "Чого?"

— "Та хиба ви не чули, яку мороку накинуло нам земство з ґуберніі?"

— "Не чув! кажіть, будьте ласкаві!"

— "Просто чудеса! велять нам, щоб ми підмовляли селянскі громади заводить школи. Яка громада постановить приговор, що дасть будівлю на школу и учителеві, и давати-ме сторожа, топливо и провізию учителеві, так повітове земство пополом з ґуберским давати-муть учителів и платити-муть учителям... Ну, тепер самі осудіть: чи се таки до ладу? раз, що наше повітове земство и так вже тратить на народні школи тисячу сто карб. — а се не шутка! а друге, де таки видано, щоб мужики самі стали зъохочуваться до вченя?! та й на що воно ім, хиба треба вміть читать и писать на те, щоб орать землю? Повидумують отам у Чернігові невідь що, а ти тут ізди та валандайся з мужвою..."

Віренко став барабанить пучками по столу, а Жук сказав:

— "Я не згоджуюсь з вами! школи дуже потрібні нашим селянам и земство се добре видумало, тілько треба намовити селян."

— "Ото-то й воно: "підмовить..." Легко сказать!.. так то й підмовиш мужика! От коли б в шинок, він би з-разу послухав, а до школи ледве... Та й що за підмовлюванє мужика! просто звеліть тай годі! Святе діло було у нас, як служив я окружним начальником: гукнеш було, прикажеш — усе, що хоч, як з землі виросте."

— "Чи пробували ж ви вже підмовлять яку громаду?" спитав Віренко.

— "Пробували! іздив сам предсідатель у Хмелівку, цілісенький день бився в громадою, нічого не вийшло. Як затялись, одно твердять: не треба нам школи, тай годі!"

— "Чудно щось!" промовив Віренко.

— "Нічого не чудно!" одповів Хмара. "Мужик, кажуть, ворона, а хитрійший чорта: вони добре знають, що школа ім хліба не дасть, а платить на школу треба... Отже в Батурині була казенна школа, тепер нема: покіль були окружні начальники та приказували старшинам заганять діти в школи, потіль и школи були: нестало окружних — и школи опустіли, ніхто не посилає дітей..."

— "На те єсть своі причини," сказав Жук.

— "Які?" спитав Хмара.

— "Раз ті, що приневолювали дітей учиться, а друге, що в школах погано вчили и били."

— "А ви б то гадаєте, що можна не приневолювать?.. можна вивчить не бивши? Гай! гай! се ви так говорите, що не знаєте зовсім мужика... Вже ж ми й не мужики, а хиба нас не драли, як вчили? хиба даром кажуть люде, що за битого двох небитих дають?"

Віренко одвернувся и вийшов у другу кімнату; Жуку гидко було спориться з Хмарою, він перевів розмову на що инче.

— "Пора б нам, Семене Иванович, розквитоваться за отой клинок — знаєте? що торік ще я говорив вам... а то от-от наідуть межовать."

— "Не за мною діло стало: давайте, спитаймо старих людей, виберім третчиків, нехай розсудять."

— "Що ж судить — коли земля моя!"

— "Ви кажете, що ваша, а я кажу, що моя: от и нехай люде розсудять, хто прав, хто виноват."

— "Слухайте, Семене Иванович!" залебезив Хмара, беручи Жука за обидві руки; "що вам стоіть той клинок: двісті квадратних сяжнів землі, та 17 дубків... Се для вас — тьфу, а для мене, чоловіка бідного, се велике діло, тай межа не буде зіпсована у мене. Уступіть ви мені той клинок!"

— "Як же я вам ёго уступлю, коли він не мій?"

— "А чий же він?"

— "Ви кажете, що ваш."

— "А ви — що ваш. "

— "Еге! значить: ні ви мені, ні я вам не можемо уступать; треба, щоб нас люде або суд розвів."

— "Отсе нехай Господь криє! з роду не сподівався, щоб довелось з вами судиться."

— "Судиться не сором," сказав Жук.

Довго ще Хмара лебезовав, заходив він коло Жука и сяк и так — нічого не вдіяв; Жук стояв на своєму: "нехай люде або суд розведуть нас!" З тим Хмара и поіхав, обіцюючись скоро навідаться до Жука.

Того ж дня в вечері зібрались у Жучихи воєнні. Сопун зайшов у кабинет до Жука и став роздивляти на стінах портрети.

— "Се хто такий?" спитав Сопун, показуючи на одну фотоґрафію.

— "Мій знаёмий, разом були на університеті; та, здається, ви стрічали ёго и у нас в домі — лікар Джур."

— "Ба! тепер нагадую!.. так, так! бачив я ёго у вас. Чи ви знаєте, де він тепер?"

— "Хто ёго зна'! давно вже не пише до мене... він був за кордоном; може доси вернув в Россию."

— "Ні, й доси за кордоном."

Жук схопився и причинив двері.

— "Ви як про се знаєте?" спитав він Сопуна.

— "Моя знаёма писала... писала, правда, давно, ще з початку осени... Джур у неі лікарем, у неі й живе, десь на Рені; писала и в якім городі, та забув."

Жук посилковався затаіть свою цікавість и замовк, думаючи розпитать у Сопуна подрібицю другим часом.