Московіада - Андрухович Юрій

Вихрещений кубанець гірко ридав, розмазуючи кров по всіх салатницях.

Тут повернувся збуджений Єжевікін і повідомив:

— Усе! Домовився! Зараз буду її махати. Там, при вході, під мавзолеєм, є пару окремих ніш… Дуже тісних, але спробую закинути ноги на плечі. Я й про тебе домовився, братішка. Вона подругу приведе, Свєтку. Цицьки не менші, ніж у моєї, а може, й більші… Я ж про братів ніколи не забуваю!

Він енергійно потер руки.

— П’ємо по сто і вперед!

Смажене порося, злетівши з аеродрому таці, кружляло над залом, поміж надпотужними люстрами, і викликало шалений ентузіазм. Дехто з присутніх намагався поцілити в нього пляшкою. Марфа Сукіна в оточенні балалайок пискляво співала про валянки. Летюче порося чимось і справді нагадувало лебедя Хоч іноді тобі здавалося, нібито двоголовий орел —стільки сяйва випромінювала довкола себе ця печальна печена істота.

Цього разу Єжевікін налив якоїсь темної настоянки. Ти зумів приговорити її, вижерти, вижлуктати. Одним духом. Але потім згадав, що то вже сьомий рівень.

— Головне, пам’ятай, — давав останні настанови Єжевікін, підводячи тебе з-за столу за комір плаща і вкладаючи тобі в руки лямки від твоєї торбеги. — Головне, пам’ятай: під сарафанами в них нічого немає!… Ясно? Так що відразу — Іуди!

І він немилосердно потягнув тебе, як щойно сказав, — "туди".

Маєш перед собою двійко дамських грудей — досконалих за формою і соціалістичних за змістом, грандіозних, мов кавуни. Ніколи ще в житті тобі таке не траплялося. Хіба на обкладинках деяких журналів. Або в кінофільмах, які, на жаль, не ти ставив і навіть сценаріїв до них не писав. Велетенські білі гори, що звільна підносяться й опускаються перед твоїм носом, а власниця їхня пускає тютюновий дим тобі в очі. Розумієш, що треба було б уже я косі) собі із цим багатством давати раду, тим більше, в сусідній ніші атакуючий Єжевікін уже видобуває зі своєї жаданої досить недвозначні охи та ахи. Але не йде тобі чогось. Чи це сумління озвалося? Чи просто алкоголь і гарячка зробили своє, і все, на що ти здатен, — це задерев’янілим неживим язиком ялозити поверхню гіркуватих твердих сосків? Чи може, то громадянський обов’язок не дає тобі забутися в розпусному акті, а вимагає, рішуче покинувши ці тілеса благословенні, бігти кудись, будити когось і несамовитим фальцетом кричати па півсвіту: "Демократія в небезпеці!"?

Ллє, виявляється, все значно гидкіше. Просто тебе нудить, фон Ф. І будь-якої хвилини ти можеш розмалювати цей колихливий фасад готельної куртизанки рясним павичевим хвостом, барвистими струменями, щоправда, досить передбачуваними за кольоровою гамою. Бо ти маєш у собі всі необхідні для цього передумови.

— Ти що, перегрівся? — співчутливо шепоче вона.

— Я дуже люблю вас усіх, — відповідаєш на це.

— Хочеш, я потру тебе?

— Ні, мила. Зараз усе буде… — ледве стримуєш могутній внутрішній спазм.

— Я можу повернутися задом, — пропонує вона.

— Тільки не це, — благаєш, бо й справді звик до її грудей.

— Якщо не можеш, то так і скажи! — починає вона нервувати.

— Буа, — кажеш на це.

— Що? — не розуміє вона.

— Вве, — доказуєш свою думку.

— Зараз я тебе поставлю, — обіцяє вона і, докуривши, нахиляється до тебе губами.

— Уе, — пробуєш її попередити.

Але вона вже впивається у тебе і починає виробляти з твоїм ротом щось невимовне, вона тягне з тебе душу, а з нею і все інше, аж ти нарешті силоміць, обома руками, відриваєш від себе її голову і, схопивши з підлоги обважнілу зненацька торбу, як підстрелений, вилітаєш геть, забувши навіть про біль у коліні.

І знову зал, повно світла, калейдоскоп облич і тіл, а певніше сказати — мармиз і туш, і ти когось штовхаєш. І щось перекидається, але ніщо не може тебе спинити, рвешся в якісь двері — одні, другі, треті, а потім нарешті бачиш рятівне слово "УБОРНАЯ" і влітаєш туди, наче п’яний анархіст, що штурмом бере Зимовий.

Це не сортир, а, як виявилось, щось на кшталт артистичної гримерної з купами всілякого мотлоху та іншого реквізиту. Але перед неосяжним, на всю стіну, дзеркалом усе-таки біліє раковина, і ти вивергаєш нарешті із себе увесь цей день, усі його хімічні елементи вкупі з органічними речовинами, усю цю Москву. Фонтануєш самозабутньо, нестримно і радісно і всіма своїми судомно-екстатичними рухами нагадуєш сліпучого джазового саксофоніста на вершині приголомшливої імпровізації…

Тоді відкручуєш обидва крани і довго миєш себе. Зробилося так легко і затишно, як не було вже давно. Час від часу дивишся у дзеркало — обличчя з перекошеного стає врівноваженим крапельки поту переможно цвітуть на ньому, а шкіра повертає собі звичний відтінок. І все ж досить неприємна пика. Вся національна самосвідомість пішла у вуса. А ці почервонілі очі! А ніс, якого в тебе зазвичай немає, теж претендує па щось вигострився й поблискує, розпромінюючи самозакоханість. Пштрикаєш по ньому пальцем, аби не задавався, І раптом чуєш з-за спини лагідний старечий голосок:

— Што, касатік, стругапул малость?

Маленький тихий дідок сидить у кутку й доброзичливо спостерігає за тобою. Такий собі голуб сивенький. Вочевидь, був тут увесь час, поки ти блював.

— Мінєралкі попєй, родімий, мінералка оченно помогаєт, — каже вій.

— Та вже ніби легше, — тяжко зітхаєш.

— Ілі ложку мьоду прімі — как руко й симєт…

— Нічого, дзядзю, я витривалий, — пробуєш навіть зашкіритися.

— Нєбось, водку с краснєнькім жрал, галубчік?

— І не тільки, тату. Всі кольори веселки. Райдуги! — пояснюєш.

— Нєзя так, болєзнай. Щадіть сєбя падоть.

— Яке вже там, стрийку! Раз живемо — раз мучимося…

— Страдаєш, бєдннй? — Як усі, старче.

— А ти помолісь — полєгчаєт.

— Кому маю молитися? Якому Богові, тату? Стільки їх виникає над нами, і кожен стверджує, ніби Він — Єдиний, і кожен хоче щоб Йому молитися. Якесь багатовладдя в небесах. Не можуть поділ йти сфери. Ананас усе окотилося. Пани б’ються, а у хлопів чуби тріщать!

З такими старими людьми найкраще розмовляти мовою прислів’їв. Це їх переконує.

— Много зла в тебе накіпєло, ласковий.

— Бо я хотів з усіма жити у злагоді. А виявилося, що всі пересварені давно. Ще перед моїм народженням долю світу було вирішено: свари і війни. А ви тут хто будете?

— Я чєловєк маленькій, — вичерпно повідомляє старий.

— О, то це про вас написано найкращі твори світової класики?

— Про мєня, любєзний, про мєня.

— І не тяжко вам отак жити — з такою неславою? Всі про вас усе знають…

— А я Богу молюсь. І помогаєт.

— А якому з них молитеся — російському, бородатому, чи, може, індійському, шестирукому?

— А тому, за которим правда. Правду любой нутром чуєт.

— На жаль, вуйку, правда — це щось дуже спекулятивне. У кожного своя. Правда як дишло. Навіть газета є така, може, читали?

— Много, много зла в тєбє, мілай.

— Бо я, дзядзю, в житті своєму недовготривалому і відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, І лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і… От хіба що не вбивав тільки.

— Во храм хадіть надобно, Богу моліться. Он всьо прощаєт.

— Що ж це за Бог такий, старче, котрий заради прощення змушує до церкви ходити? Це жандарм, а не Бог! Я в жандарма не можу вірити.

— Всьо ви, учониє люді, видумиваєтє, — скрушно похитав головою дідок. — Літ би как-нібудь вивернуться! А на самом дєлє — только лень душевная да омєртвєніє. Не хочєт душа спасаться! І отягчілісь сєрдца ваші об’єдєнієм і піянством і заботамі житєйскімі…

— Може, ти й правду кажеш, старий, — мовив ти по короткій печальній мовчанці. — Може, я від завтра почну молитися, до церкви ходити. Тільки б якось нарешті звідси вибратися. Нагору! Бо це ж пекло, тату! Невже ти не відчуваєш? І що робиш у ньому, такий благий та мудрий?

— Вахтьори ми, — повідомив старий.

— А, тоді ти мусиш знати, як звідси виборсатися. Скажи мені!

— Што я знаю, сердешний? Я — чєловєк маленькій. Знаю только, што там, — він указав у напрямку залу, — піяпство І об’яденіє, а там, — указав на інші двері, ліворуч від дзеркала, — покойнікі совєтуются…

— Які ще в біса покійники?

— Атакіє. Важниє. Сінпозіум кашй-то.

— Симпозіум для покійників? Гарно!

— Строго по пропускам, касатік. Хочеш зайті, послушать?

— Не хочу я вже нікуди, старче! І навіть до покійників не хочу! Досить з мене на сьогодні. Мушу якось на волю видертися. Там дощ, машини, дівчата. Ліхтарі, парасолі. Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю — з творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад. Або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати.

— Как знаєш, — знизав плечима старий.

Якусь хвилину ви помовчали.

І тут я знову повернувся лицем до дзеркала, друзі, й побачив. як там, у дзеркалі, відбитий мій двійник шкіриться її підморгує мені. Помацав рукою власне обличчя — нічого подібного, жодного вишкіру, ніяких підморгувань. А той, у дзеркалі, продовжує. Мовляв, нікуди мені не подітися — сценарій дня не завершений. Фінальний постріл так і не пролупав. І не вдасться мені від нього відвертітися, Так що день треба прожити до кпи Ія. Вичерпати його. Чесно і твердо.

У тиші скрапувала в раковину вода з нещільно закрученого тобою крана.

— Дідько з ним! Послухаю мертвих! Як воно бодай виглядає, тату?

— Самиє главниє совєтуются. Как дальше жить.

— Кому, покойнікам?

— Да нєт, нам, живим. А оно і без ніх ясно, как жить — по божескі да по-чєловєческі…

— І багато їх там?

— Каво?

— Ну, цих, головних, які все вирішують?

— Душ сєм набєрьотся. Ето коториє самиє-самиє. Остальних же — і того больше!… Коториє помєльчє.

— І як туди зайти?

— Пропуск нужен.

— Від кого, стрийку? Мабуть, від Сатани, так?

— Скажеш тоже! От єнерала пропуск. І маска. Потому как всьо секретно і строго. Не дай Бог, узнают друг друга! Я так думаю, пропуска у тєбя нєту? Ну, і не нада! А маску одєнь обязатєльно.

— Та де її взяти, старче?

Він висунувся зі свого куточка і повагом рушив до шаф із реквізитом. Одну з них відчинив.

— Вибірай, какая больше нравіцца!

Серед безлічі масок — карнавальних, дитячих, персонажних, ритуальних, що ними повнилася шафа, ти спершу розгубився. Що одягнути, чорт забирай? Оцю довгоносу венеціанську почвару? Чи.