Московіада - Андрухович Юрій

Якщо ти не помилився, то лимонна повинна була стати шості їм рівнем. А, знаючи добре себе, ти пам’ятав, що, коли таких рівнів стане сім, ти обов’язково виблюєш і, можливо, очистишся.

— Ну, як тобі сьогоднішня битва за Росію? — спитав Єжевікін, ковтнувши свою водяру і добиваючи видельцем дещо підгорілу зісподу свинячу задницю.

— Щиро кажучи, я запізнився на початок, — невизначено відповів ти, водночас випорпуючи з якоїсь майсенської порцеляни маленького, але тугого огірка. — Що, власне, відбувається?

— Розумієш, сьогодні був великий з’їзд усіх патріотичних сил, — почав розповідати Єжевікін. — Адже країна котиться у прірву, мать його за ногу, а ми всі розбилися на партійки, групки, течійки. Оцю я вчора довбав, — повідомив він, проводжаючи теплим поглядом одну з дівок у сарафані, що пропливла поруч, розхлюпуючи навсібіч напівсолодке шампанське.

— І до чого прийшли? — поцікавився ти, шукаючи за новим огірком.

— До консолідації! — тріумфально мовив Єжевікін. — Тепер усіх задавимо. Повсємєсно! Слухай, там цицьки такі, що двома руками це обхопиш! — І він показав свої ведмежі лапи як доказ того, що не обхопиш.

— Нєт-с, гаспада-с! — рубонув кулаком по тарілці штабс-капітан. — Ніяких консолідацій! З ким-с? З оцим-с кодлом-с?! Увольтє-с! Духовність, духовність, православіє, монархія, духовність, монархія, православіє, чинолюбіє, духовність, почитаніє, православіє, сладострастіє, рукоблудіє…

Він трохи заплутався. Тому вмовк на мить.

— Ніколай Палкін, — назвав себе вголос і видобув з-під стола збірку поезій "Расплела косу береза".

— Дякую, в мене є, — запевнив ти.

— І я? — засвердлив він тебе білогвардійським поглядом

— Духовність! — відповів ти. — Православіє, монархія, духовність, народність, партійність… Самодержавіє, братолюбіє, чаєпітіє…

— Смірєнномудріє! — закричала кубанська шапка.

— Храмостроєніє, — додав штабс-капітан Палкін, руйнуючи неслухняним видельцем гору хитромудрого салату, що справді нагадувала обрисами псевдовізантійську культову споруду.

— Діло ясне, храм нада відбудувати, — глибокодумно погодився Єжевікін. — Стільки повсємєсно цих жидів, екстрасенсів розвелося, а ще наркоманів, гоміків, лесбіянок… Некрофілів, скотоложців…

— Графоманів, — докинув ти.

— Рокерів, брокерів, ділерів, — булькнула кубанка.

— Порнографію на кожному кроці продають, — не втримався Палкін.

— А ви що скажете, батюшка? — звернувся Єжевікін до масивного священика, що надувався трохи оподаль.

— Б(…)во всьо ето, — відповів піп, той самий, зрештою, якого ти бачив нині вдень у пивбарі на Фонвізіна.

Єжевікін нахилився до тебе й, активно наслинюючи, але аж ніяк не збуджуючи твоє вухо, сказав:

— Уявляєш, після третьої палки лежу в повному трансі, а вона мені: "Єщо!" Тоді я подумав-подумав, ставлю її…

— Уся наша біда-с, гаспада-с, що ми втратили слов’янську єдність-с, да-с — резюмував тим часом Ніколай Палкін.

— … і коли вже кінчаю, — продирався далі до твого вуха Єжевікін, — вона мені й каже: "Знаєш, я тепер тільки нашим буду давати!" Вона ж валютна, паскуда, за долари, сучка, підмахувала!

— Хіба вона не офіціантка? — трохи здивувався ти.

— Яка там! Запам’ятай: усі ці баби в сарафанах — валютні шлюхи, їх на сьогодні зняли для обслуговування банкету спеціальною директивою ЦК. Довелося платити зеленими, як за нормальну роботу. Зате можемо гульнути на славу!

— А що, ЦК відає валютними проститутками?

— ЦК відає всім, — переконливо заявив Єжевікін. — Тому я й не виходжу, братішка! Хоч мені цей більшовизм, як і тобі, як і йому вже отут во застряг! Кісткою! В горлі!

— Всєх расстрєлять! — заволав нагло штабс-капітан Ніколай Палкім і з’їхав під стіл — приблизно туди ж, де вже лежав посопуючи байдужий тобі недомірок у косоворотці.

— Шаліш! — відгукнувся на це кубанський козак і, схопивши в долоню порожній келих, так шваркнув ним об стіл, що з долоні бризнула кров.

— Уймись ти, жопа, — спокійно застеріг його Єжевікін, безперечний лідер товариства. — А знаєш, як справжнє прізвище Горбачова? — спитав він у тебе.

Нестримне бажання спати чи бодай десь полежати знову заволоділо тобою. Перед очима пливли мордяки, шматки свинини, кров кубанця поволі розтікалася поміж тарелями.

— Єжевікінг, — трохи плутаючи язиком, звернувся ти. — Подай мені картоп’яне пюро!… Або ні, не треба. Краще послухайте, хлопці, мене. Вийшло так, що я в житті знав багатьох. Безліч! Я знав психічно хворих і психічно здорових. Я знав нафтовиків і лісорубів, писапкарів, нічних злодіїв, сутенерів, знаменитих хірургів, деміургів, я знав бітломанів у першому поколінні, франкмасонів з ложі "Безсмертя-4", однояйцевих блазнюків, рокерів, партійних секретарюків, я знав споживачів гашишу і працівників травоохоронних органів, знав лінотипісток, друкарок і манекенниць, найбільше знав художниць і надомниць, а також наложниць, знав навіть кількох заложниць, проте переважно — незаможниць. А ще не можу від вас приховати, та й не смію приховувати — знав суфлерів, філерів знав, суфіїв. Знав останніх гіпісів і перших панків. Бував у кабінетах перших осіб, ділив єдиний ковток горілки з сифілітиками, спав в одному ліжку з хворими СНІДом. Знав одного чорношкірого українця родом з Ямайки, взагалі українців знав найбільше, проте інших націй так само. Зрештою, знав навіть психіатра, який писав дисертацію. Багатьох знав. Безліч! Мій товариш — джазовий піаніст — нині став головою міської ради демократичного скликання. Під час сесій він вмикає плейєр, ховаючись у президії, порівнює Гавелом. Повний пінцет! Але, крім нього,я знаю ще безліч інших осіб. Я бував на вершинах і на дні, я все спізнав і все пережив… За тоталітарного режиму був коректором, за посттоталітарного мої ерекції почастішали. Мене вже нічим не здивуєш, нічим не дістанеш… Але я ще не бачив таких рідкісних мудаків, як ви. друзі! Я вам просто дивуюся, ви мене дістали! Повний прівєт! Єжевікін, я маю досить вашого товариства! Як би оце звідси вийти, га?

— Куди? — тупо спитав Єжевікін.

— Додому. Ну, я маю на увазі, в гуртожиток.

— Додому? — Єжевікін аж затрясся від реготу. — Тут наш дім Тут наше підземне серце. Тут тепер Росія — єдина й неділима. І ми звідси вже не вийдемо, поки там, нагорі, наші танки не вичавлять останнє гівно з останнього ворога. І тоді ми вийдемо на світло нової Росії, старої Росії, з ясними іконами й монаршим й святинями в руках…

— От вихрест собачий, — сказав батюшка, розглядаючі дещо семітський ніс закривавленого кубанця…

— Так що нікуди звідси не вийдеш, братішка, — завершив Єжевікін, наливаючи ще по сто п’ятдесят.

— І довго це все потриває? — не вгавав ти.

— Недовго вже, — заспокоїв Єжевікін. — Уже віддано потрібні накази. Лишилося тільки їх виконати.

Ти випив ще сто п’ятдесят і раптово зрозумів, що тим більше треба звідси втікати. Але як? І куди?

— Ти почекай мене тут, еге? — змовницькі моргнув Єжевікін і шаснув кудись у простір залу слідом за своєю недавньою коханкою в сарафані.

Тим часом тітка на подіумі доспівала якийсь фатальний романс, і під оплески, доволі неодностайні, до неї піднявся певний офіційний добродій з великою блискучою тацею в руках. На таці лежало в усій красі й величі засмажене порося з чимось дуже апетитним у рийці. Тримаючи перед собою тацю, добродій підтанцював до мікрофона. Балалайники врізали якусь патріотичну інтродукцію, а монголовида співачка відпливла в бік і в пояс уклонилася.

— Товариші! — почав добродій з тацею.

Але в залі зчинився ґвалт і розбрат, тому що значна частина присутніх зажадала, аби до них зверталися "гаспида".

— Співвітчизники! — відразу викрутився промовець, очевидно, великий майстер щодо об’єднавчих моментів. — Сьогодні воістину всі ми зібралися в цьому залі! Нелегко було нам іти сюди але всі ми прийшли! Бо зрозуміли нарешті святу істину, воістину зрозуміли і дійшли згоди: країну треба рятувати. Рятувати треба країну!

— Рятувати країну треба! — підтримав його хтось із залу.

— Жоден Батий, Наполеон або Мазепа не плюндрував ще так воістину святу пашу землю, нашу землю воістину святу, так воістину не плюндрував ще, як нинішні… — промовець наморщив спітніле чоло, імітуючи болісно-напружений пошук відповідного вбивчого слова, але, так і не знайшовши, інтонаційно заокруглив — як нинішні!

Історична паралель здалася йому надихаючою. Промовляв щоразу палкіше й вогнистіше, розставляючи невидимі знаки оклику, немов підпалені уздовж Володимирсько-Сибірського тракту стовпи,

— Будемо ж вірними нащадками воістину святих предків наших! Духом Георгія Побідоносця дишуть наші серця! Ми повинні скрутити лукаві голови! Слава збирачам земель! Бо Росія

— всюди, де ми! А ми всюди! Всі ми — це вона! Ця вона — це все! Не дамо її! Так дамо, що ну! Всім покажем хрін!

По цих словах він витягнув згаданий щойно овоч з поросячої рийки і гордовито-грізно підніс його над головою, в той же час еквілібристичне тримаючи тацю, вочевидь, доволі вагому, на одній руці.

Показаний хрін викликав бурю оплесків. Щось із нього світилося — якась сакральна сила, войовнича державна субстанція Святої Русі — дух Івана Калити, Петра Першого, а може, й маршала Ахромєєва. Буря вщухла лишень після того, як промовець знову повернув священний корінь у зуби жертовному поросяті.

— Друзі! — продовжив він, дещо опустивши тональність. — Велике й величне наше мистецтво. Воістину чисте, воістину святе. Світ увесь тремтить перед нашою піснею! Тремтить і плаче, боїться й ненавидить, страждає і любить. Але даремно сподівається. Воістину — не забуде Росія свою пісню! Святу пісню свою. Не діждетеся!

Промовець погрозив вивільненим з-під таці кулаком якимось заокеанським опонентам, котрі не люблять російської пісні. Й тоді елегантно завершив:

— І тому дозвольте від вашого імені привітати на цьому воістину соборі велику співачку російську, мать нашу і сестру, душу нашу неосяжну, незрівнянну нашу і святу Марфу Сукіну. народну артистку, і за давнім святим звичаєм подарувати їй цього печеного лебедя!…

"Чому лебедя?! Якого лебедя?!" — хотілося крикнути тобі, фон Ф., але тебе все одно не почули б, настільки одностайно зринули до підземних склепінь оплески. Марфа Сукіна, розпливаючись у монголовидій посмішці, прийняла позолочену тацю і вклонилася я з нею. Балалайники вдарили щось хвацьке.

— Всєх расстрєлять! — гаркнув з-під столу штабс-капітан.