Московіада - Андрухович Юрій
Але поки що лишіть мене з тими греками, бо ом уже бовваніє вартовий у цивільному в самому кінці коридору, походжає собі перед дверима до ліфта. І мушу щось вигадати, щоб він не лише не бабахнув по мені всмак задля святого порядку, а й щоб можна було цим ліфтом скористатися. Як прикро, що немає зараз біля мене сердешної Астрід — вона так переконливо вміла долати всіх па світі вартових, швейцарів, офіцерів, вахтерів, білетерів та іншу подібну погань, котра стає на заваді вільному людському пересуванню! Мені коло неї залишалося тільки вдавати зарозумілого іноземного остолопа, який гордовито не розуміє анічогісінько з того, що діється в навколишньому совдепії. Тепер так. ясна річ, не вдасться. Бо мені не щастить з вартовими. Бо навіть у свій власний гуртожиток я не годен потрапити, якщо забуваю в кімнаті перепустку.
Але він і не збирався хапатися за зброю. Приязно помахав тобі Після чого видав щось цілком несподіване:
— Слиш, Владік, вот здорово, што ти прішол! Постой за мєня двє мінути, а я поссать схожу… Видул чєтирє піва, представляєш? Пузирь чуть не разорвался…
І ти спершу хотів йому заперечити, мовляв, який я тобі Владік ти, пуцько ракова, я поет з України, але вчасно зрозумів, що у цьому твій порятунок.
— Давай, чеши, — сказав ти йому.
А сам подумав: "Погані мої справи, якщо вже роблюся схожим на кагебіста".
Тільки— но він повернувся, аби йти до клозету, як ти натиснув кнопку виклик. Ліфт глухо зашурхотів, рушив з місця, і це була помилка. Він різко озирнувся і в мить, коли ти застрибнув у розповзлі двері, вочевидь, допер, що ти справді ніякий не Владік, а, можливо, поет з України.
— Стоять! — заверещав він, і тобі довелося шарпнути на себе перший-ліпший важіль, який ти побачив у кабіні ліфта.
Двері знову — невблаганно повзуче — рушили докупи, і саме тоді, коли вони нарешті зійшлися, він устиг пальнути кілька разів. Але двері виявилися, на щастя, куленепробивними. Хороша танкова броня часів "усе для фронту і для перемоги". І ліфт, на щастя, поїхав. Певний час до тебе долітало завивання якоїсь сирени, потім були вигуки, біганина в коридорах. Ці звуки приходили згори, аж поки зовсім не затихли. Отже, ти поїхав не Іуди, куди слід. Ти поїхав униз, у ще глибші глибини, у саме пекло, фон Ф. І чи виберешся ти з нього коли-небудь?
Ліфт їхав безконечно довго, і ти встиг побачити в ньому калюжу крові на підлозі (й тут когось катрупили!), а також прочитати деякі надряпи па стінах, серед яких виділявся своєю дотепністю такий: "ВСЕ — ДО П(…)Ы. Батько Махно".
Нарешті ліфт зупинився. Безперечно, що з того боку також мусив бути вартовий. І, якщо вони не кретини, то вже, само собою, сповістили його про твоє очікуване прибуття згори. Так що обережно, двері відчиняються!
Двері справді відчинилися — і ще один цивіляк розплився у посмішці, забачивши в кабіні тебе:
— Ну, чьо, Владік, — заговорив він, — взялі етово хера?
— Вдризг размазалі, — підтвердив ти, киваючи головою на криваву калюжу під ногами.
Вартовий щасливо зареготався, випускаючи тебе з кабіни
— Ти во сколько смєняєшся? — запитав ти його, аби щось запитати.
Але цього краще було не робити, бо він також раптово зауважив, що ти ніякий не Владік. Можливо, твоє питання було якимось абсурдним чи щось іще спрацювало, професійна і кім я п, на обличчя, наприклад. Отож йому залишалося тільки вбити тебе. бо пістолету нього вже давно був готовий для подібної операції. Тож він почав стріляти без попередження — майже впритул, І ти побачив, як невблаганно вкривається великими червоними плямами твій сіро-кавовий, щойно сьогодні випраний, прощавай. Галю, плащ. Ти упав на підлогу і спробував з останніх сил кудись повзти, полишаючи за собою червону доріжку з юхи й вивалених кишок, але він далі стріляв, так, він все ще стріляв, а він все ніс стріляв, і ти почув несамовитий біль десь там, нижче живота, й тоді подумав, що цей епізод тобі цілком не вдався, тож треба його почати знову — із самого початку.
Отже, ти знову їхав ліфтом, у чистому плащі, й готувався до зустрічі з вартовим. Нарешті двері розчинилися — і знайомий тобі цивіляк розплився у посмішці, забачивши в кабіні тебе.
— Ну, чьо, Владік, — заговорив він, — взялі етово хрєна?
— Угу, — певизначено муркнув ти і, намагаючись не питати його, о котрій годині він змінюється, пройшов повз нього у коридор.
— А я уже в десять смєняюсь! —крикнув тобі у спину щасливий вартовий.
Але ти йшов, налягаючи на ногу, не озираючись, маючи перед собою лише коридор, стіни якого, заповнені дзеркалами, здається, неспішно рухалися разом з тобою. У кожному дзеркалі шкутильгав ти. У самому фіналі, в самому кінці коридору були якісь надзвичайні двері — таких Грандіозних, важких, масивних дверей ти Іде не бачив ніколи. Двері мали неземний вигляд. Перед такими дверима міг би походжати, брязкаючи ключами, святій Петро. Натомість перед ними походжав іще один у цивільному — за віком і статечністю ніяк не менший за полковника.
— Здарова, друг! — привітав ти його, підійшовши зовсім близько. — Узнайош мєня, Владіка?
— Какойти в п(…) Владік! — обурився полковник. — Владік уже вторую нєдєлю в Карабахє міни ставіт. Всьо равно — прахаді, мне адін хрєн — с панєдєльніка на пенсію, і в гробуя всьо відал!…
Ти не здогадався навіть подякувати йому, наліг плечима на оті неможливі двері, вони відхилилися, й ти…
…опинився у велетенському, завбільшки з Красну площу освітленому безліччю надпотужних люстр, залі. За своєю просторістю та кількістю присутніх тут людей він міг дорівнятися хіба до пивбару на Фонвізіна, який уже немало подивував тебе сьогодні вранці. Яскраве світло боляче шмагало по твоїх відвиклих і, до всього, ще й хворих очах. Але ти зумів роздивитися, що усенький зал немов на проспекти розкреслений довжелезними столами, кожен з яких має в довжину не менше двохсот метрів, а всі столи накрито по-китайськи шовковими скатертинами, й на них — безліч по-музейному дорогого срібла, кришталю, порцеляни теж не бракувало, як і, зрештою, фаянсу, а на тому сріблі-кришталі, на тій порцеляні з фаянсом було стільки всього питного та їстивного, що здавалося, ніби повернулись доісторичні часи життєлюбного забудькуватого маршала. І все присутнє багатотисячне товариство пило, гуляло, чманіло, жерло, браталося, плямкало, щось виголошувало, деякі вже співали, інші блювали — так що твоєї з’яви не зауважив, здається, ніхто, та й чи можна зауважити з’яву однієї людської одиниці, беззахисної й І непотрібної, скажімо, на Красній площі? Дас іст унмьоґліх, можуть на це сказати паші сусіди німці.
Тут і там сновигали рясні високогруді дівчата в російських сарафанах і кокошниках — вочевидь, офіціантки, бо кожна мала в білих руках перед собою яку-небудь переповнену всілякими добрами тацю. На примітивному подіумі посеред залу розмістилося лобів так зі сто п’ятдесят балалайників, а дебела монголовида тітка з косою аж до задниці напрочуд крикливо вийойкувала:
Вышла, вишла девчоночка
В сад вишневай воду брать,
А за нею козаченька
Ведет лошадь напавать!
Стіни залу, а сказати точніше, інфернальні межі цієї підземної площі, було прикрашено прапорами лише двох гатунків червоними і чорно-жовто-білими. Причому ці прапори шляхетно чергувалися, педантично розставлені через один. Крім прапорів, ти запримітив також величезне полотнище кумачевого кольору, па якому спалахом чорних, жовтих і білих лампочок періодично виникало: "КОГДА ОТЕЧЕСТВО В БЕДЕ — НЕ МОЖЕМ МЫСИДЕТЬ В УЗДЕ!", хоча рима напрошувалась інша.
Якийсь час ти поблукав цим простором, придивляючись до столів і публіки.
А мушу вам сказати, друзі, що належу до тих інтровертних типів, яких у людному місці мало хто помічає. Багато разів доводилось мені через це терпіти — особливо на всіляких вишуканих збіговиськах чи пиятиках, у великому й малознайомому товаристві. Іноді мусив аж три або й чотири рази повторити "добрий день" чи щось подібне, аби нарешті, коли вже зовсім зірвуся на крик, хто-набудь звернув на мене погляд зі здивуванням і співчуттям. Як наслідок, я волів падалі забитися кудись під стінку й потихеньку розважатися собі самостійно. себто багато пити й курити. Пізніше я знайшов на цю біду непоганий спосіб — обов’язково приводити із собою яку-небудь сяйливо-ефектну довгастої форми даму, як каже Неборак, "фурію зі струнними ногами". Це давало пречудовий результат: уже з порога всі кричали "О, дивіться, дивіться, хто прийшов! Сам фон Ф., видатний талановитий поет!". Усі кидалися нам назустріч. починали розпитувати мене про творчі новини і плани на майбутнє, оточивши якнайпильнішою увагою і надавши місце в самому серці товариства.
Але цього разу я не привернув би анітрохи уваги, навіть якби привів за собою з десяток стрункострунних і до того ж цілком оголених тигриць. Настільки всі присутні були засліплені власною ейфорією, перемішаною з питвом та їдлом. Настільки важливою, життєво необхідною, смертельною була Справа, в ім’я якої вони всі тут пиячили.
Отож ти циркулював поміж столами, де-не-де впізнаючи знайомі з преси й телебачення і тим особливо антипатичні мордяки деяких депутатів, письменників та іншої ідеологічної сволоти. Дехто з ним цмулив коньяки, інші наминали гори кав яру ложками, але все це не викликало в тобі справедливого обурення чи бодай заздрості. Найдужче тебе цікавило тільки те, як би звідси урити, опинившися нарешті десь на поверхні ще. Можливо, існуючого міста Москви. Адже цей божевільний день повинен був я косі) закінчитися!
І коли зненацька з-за одного зі столів, немов з-над злітної смуги, назустріч тобі стрімко підвелася велика й червона ряжка твого однокурсника, російського поета Єжевікіна, коли ця ряжка за давньою і не надто толерованою тобою звичкою обслинила тобі щоки братерськими цілуваннями, ти швидше навіть зрадів аніж зогидився. Видихаючи горілку та свиняче філе, Єжевікін заволав:
— І ти тут, братішка! Радий, що ти серед наших! Я знав, що Україна буде з нами! Все-таки ми слов’яни, (…) його мать!
Нецеремонний і широкогрудий Єжевікін тут-таки скинув під стіл якогось православного недомірка, що куняв поруч із ним головою в картопляному пюре, і запросив тебе сісти на звільнене таким чином місце.
— Отто фон Ф., мій друг, західноукраїнський поет і хороший парень! — відрекомендував тебе Єжевікін довколишнім лобурякам, з яких один був у формі, здається, штабс-капітана царської армії, другий мав на голові кубанку, а ще декілька нічим таким не вирізнялися, крім того, що були в чорних сорочках і дуже п’яні.
Перед тобою забринів величенький келих з віденського кришталю, вщерть наповнений жовтою лимонною горілкою.
— За Київську Русь! — крикнув Єжевікін, і дехто навіть зааплодував, почувши такий історично виправданий тост.
Ти подумки перелічив усі попередні рівні свого поздовжнього розтину.
