Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід

Саме тоді завітав до нього один чоловік. Почав він з того, що, мовляв, багато чував про Ісорі. А на закінчення запропонував виступати перед публікою – блазнем, значить, стати!

Ісорі прийняв ганебну умову – погодився виступати на арені!.. Лягав на цвяхи, на нього клали дошки і потім по них проїжджала автомашина. Всмоктував у себе десятки метрів тканини; зубами піднімав штанги. Звичайнісінький факір. В душі зневажав і засуджував себе за це гендлярство.

– Ну, а потім облишив це, – закінчуючи оповідь, мовив Ісорі. – Тепер – сторож на винарні. Та як і раніше вдосконалюю тіло й душу.

– Душу? – здивувавсь я.

– Так, душу, – відповів йог. – Великий Шіва вчив: щоб дійти глибинних таємниць життя, воєдино злитись із всеосяжним світовим духом, що панує над нами, треба не тільки гартувати тіло, а й душу.

– Як же це зробити?

– О, тут багато способів, – відповів. – Один з них зветься бхакти– і раджа-йога. Той, хто займається йогою, послідовно повинен дотримуватися цих вимог: володіти самонавіюванням, уміти виключатись із навколишнього середовища, зосереджуючи свій внутрішній зір на тій чи іншій думці.

– Підійди-но сюди, Сомінаден! – звернувся він до свого помічника.

Хлопець підійшов. Потім сів на циновку, підібгавши ноги. Кілька разів лівою, потім правою ніздрею втягнув повітря. Ісорі подав кухоль, повний води. Сомінаден носом за кілька хвилин "висмоктав" воду.

– Це зветься неті, – розтлумачив йог. – Разом з водою і повітрям в організм попадав прана.

– Вода і повітря, тобто? – спитав я.

– Ні, не вода і не повітря, – заперечив Ісорі, – а прана – дух, що надає сили.

Містика; майнула думка; Ісорі, певне, прочитав по виразу очей мої думки і заходився пояснювати, як то прана надає сил людині.

Звичайно, він поганий вчитель, а може, я тугодум, бо з усього зрозумів єдине: що прана – елексир життя.

– Прана не піде на користь, – вів далі Ісорі, – якщо людина не вірить у її чудодійні властивості. Треба змусити себе думати так, як ти хочеш, а не як само думається.

Потім він схилився над Сомінаденом. Обступили хлопця й ми. Лезом ножа Ісорі чиркнув по руці, трохи вище кисті. З’явився глибокий довгастий надріз. Ми чекали, коли виступить кров. Але кров не виступила. Дивина! Тоді Ісорі взяв руку Сомінадена, на місце порізу поклав пальці. За кілька хвилин рана почала затягуватися.

– Коли я дотикнувся ножем, а потім розрізав руку, Сомінаден змусив кров не припливати до надрізу. Не відчув він і болю, бо весь час твердив: "Який приємний дотик!" А коли я до рани приклав пальці, хлопець наказав собі думати, що руку ніжно стискує обруч. Сомінаден – здібний учень, – поплескуючи хлопця по плечу, мовив Ісорі.

… На острові чимало його послідовників, серед них – члени молодіжної організації.

У тісному, оточеному кам’яним муром саду сидимо востаннє: кілька витязян і наші друзі-маврікійці: Джіммі, Сам, Тода, Лой, які із своїм ватажком Говіндсамі Калімуто прийшли провести нас у дорогу.

Над нами – пальмове віття, високі зорі. Береговий бриз несе прохолоду, вологі краплинки приємно освіжають чоло. Насувається дощова завіса.

Так тихо серце плаче,

Як дощ шумить над містом…

Це каже Джіммі словами Поля Рерлена. Я знаю і люблю ці вірші теж.

Нема причин неначе,

А серце ревно плаче!

Обійнявши мене, Джіммі веде далі:

О, ніжно як шумить

Дощ на дахах, по листю!

У цю тужливу мить

Як солодко шумить!

Ми прощаємось.

На світанку виходимо в море. Прощай, Маврікію! Джіммі казав, що тебе називають перлиною, зорею Індійського океану. Що ж, він не помилився. Ти справді чарівний суходіл! І вже коли ми були за десятки миль од берега, ще довго сяяв огнями позаду Маврікій – зоря Індійського океану, що тільки-но почала пломеніти власним світлом…

ЗЕМЛЯ ОСТАННЬОЇ ВОЛЬНИЦІ

Він таки набрид нам, Маврікій! Не те, щоб острів не сподобався чи нас погано приймали. Де там! І острів гарний, і чудесні люди. Але в таких випадках, коли ти в дорозі і не добрався ще до кінцевої гавані – де вона, та гавань!? – непередбачена затримка на проміжній зупинці замість радості приносить гіркоту чекання. А на Маврікії ми чималенько затримались.

О старий капітан!

В дорогу час збиратись.

Вітрила напинай –

Цей край набрид вже нам,

згадався вірш Бодлера. В ньому добре передано нетерпіння серця. До речі, Бодлер, Парні, Лакосад, Леконт де Ліль – сузір’я французьких ліриків свого часу жили на. цьому острові. Маврікію зобов’язані вони багатьма своїми поетичними знахідками. Як і в маврікійському фольклорі образ чайки й альбатроса часто зустрічається і в поезії Бодлера.

Може й справді чайки – душі загиблих моряків, як то оповідається в легендах, Одна з них невідступно супроводжує наше судно від самого Порт-Луї. Спостерігаючи, як вона ширококрило висне над щоглами, я згадав свого друга, машиніста з "Юрія Шокальського" – Анатолія Марчеяка, з яким довелося колись плавати в Тихому океані. Кілька років тому, повернувшись до Владивостока, я сподівався зустрітися з Анатолієм, та мені сказали, що він… загинув.

І ось тепер на чужині, в Порт-Луї, я довідався про обставини його смерті.

Якось під час чергового рейсу в Індійський океан експедиційне судно, на якому плавав Марченко, причалило до Маврікію. Як і водиться в таких випадках, моряки після стомливого плавання висипали на берег, поспішили на пляжі, щоб відпочити, покупатися, бо у відкритому морі через акул купатися заборонено.

Серед тих, хто вийшов на берег, був і Марченко… Купаючись, хлопець заплив за бар’єрний риф, що відмежовував бухту від океану. Заплив – і не повернувся. На нього напала зграя акул, яка шастала поблизу.

Було це поруч мису Нещастя – справді зловісного, нещасливого мису!

І тепер, вийшовши на палубу, спостерігав я політ самотньої чайки, що ніби приросла крилом до високої грот-щогли. Вона нагадала мені незабутнього друга, якого поглинуло море, хоч і був він степовиком – вінничанином.

І ця згадка, і враження, від зустрічей з маврікійцями, на чию долю випало стільки тяжкого, сповнили серце скорботою. Взагалі почувавсь я кепсько, не встигши як слід оклигати від хвороби. Бажання власноруч дотикнутися до всього загадкового й незвіданого – жадоба пригод, чи що? – коштувала дорого.

– Годі тобі гасати по острову! – дорікали друзі. – Бачив ти Ботанічний сад – сьоме диво світу; стрічався з йогом, побував у найвіддаленіших куточках Маврікію – чого ж бо ти ще хочеш, шалений чоловіче?!

Мені потрібні були джунглі, в які я й забрів з Говіндсамом Калімуто та кількома його товаришами. Те, що для інших природне й звичне, для мене виявилося згубним, зокрема – вологість тропічних лісів. Із того походу повернувсь я напівживий.

– Двостороннє запалення легень, – приклавши до моїх грудей стетоскоп і вислухавши тільки йому зрозуміле хрипіння в легенях, вирік корабельний лікар. – Одержимість – річ похвальна, та, як бачиш, іноді вона вилазить боком.

При цих словах на думку мені спала жахлива картина: я хворію… агонія… потім настає смерть – трагічна кончина на чужині! Бо цей острів справді для багатьох фатальний. Он і в експедиції Бугенвіля трапився випадок, що його згадує сам мореплавець: те, як фрегат "Будзе" причалив до Маврікію та як кільканадцять чоловік, застудившись, померли наглою смертю.

Своєю історичною обізнаністю – хто, коли й де з мореплавців помер – я поділився з лікарем.

– Таких, як ти, надумливих чмуриків ще пошукати! – реготом вибухнув він.

Можливо, я надумливий. Можливо, не заперечую… Он і Говіндсам Калімуто "недаремно" ж про дзвони розповідав.

Жив-був один старий чоловік. Хтозна-що – тяжка праця чи хвороба доконали бідаря. Знайшли його якось непритомного на березі. Молодий рибалка, що надибав того чоловіка, поклав його в човен, а потім переніс до хижки, де він незабаром і видужав.

За старання хлопця та за те, що він його доглядав; незнайомець відкрив на прощання свою таємницю:

– Під стрімкою скелею, біля бухточки, в якій ти прив’язуєш човна, сховано чотири чудодійні дзвони, подаровані мені матір’ю могутніх Девів. Увесь вік пролежали дзвони недоторканними – лише раз бив я в них. Якби вдарив удруге, нещастя спіткало б усіх остров’ян. – Завіщаю тобі, сину, спадщину таємну! – мовив старий жебрак. – Але пам’ятай! – наказав. – Тільки раз можеш ти вдарити у ті дзвони.

Сказав та й вирушив у дорогу. А хлопець подався на берег, віднайшов скелю, про яку дізнався від жебрака. Там справді, зариті глибоко в пісок, лежало чотири дзвони: один – залізний, другий – мідний, третій – срібний, а четвертий – із чистого золота!

Юнак вдарив у залізний дзвін, і – о диво! – розступилася земля перед ним, відкривши хлопцеві всі багатства свої. Вдарив у мідний – гора мідна постала. У срібний вдарив – срібло на сонці заблищало.

– Гарна здобич, – хитнув головою юнак. – А тільки замало цього: от аби золота придбати. Може, останній дзвін принесе?..

І хлопець вдарив у золотий дзвін. І одразу все довкола – скелі, гори – золотими стали.

– Оце так багатство! – радів рибалка.

Та жадобі його не було меж – адже він забув, що йому наказував старий жебрак! – одцурався від решти дзвонів, знову й знову заходившись бити в золотий. Але не встиг жаднюга вдарити ще у дзвін, як все його багатство хтозна-куди й поділося. Мов очманілий, стоїть на березі, не розуміючи, чому так сталося.

Згадалася мені ця легенда, коли лікар саме кип’ятив шприц для чергової "екзекуції" над моїм бідним тілом. Я усміхнувся подумки: мудра казочка, що й казати! І вона теж, либонь, допомогла мені подолати хворобу. "Витязь" перебував уже далеко від берегів Маврікію. Дощ, від якого порятунку не було на острові, наздогнав нас. Він не вщухав ні на мить – нудний, одноманітний – і скоро перейшов у зливу. Водяна лавина обрушилась, перетворюючи все на густе місиво, – світу божого не видно! Тому орієнтувалися і по компасу, і з допомогою локатора. А коли завіса рідшала, в океані видніли тисячі глибоких вирв, злостиво кинутих на воду, через що судно ледве рухалось, рипіло й здригалося, мов гарба, що повзе через баюри та вибоїни.

Наш курс лежав по двадцятій паралелі, безлюдними дорогами непривітного океану.

Десь на тій паралелі, неподалік тропіка Козерога, й застав нас Новий рік. Особисто я таку зиму переживав уперше – задуха, спека, і Дід-Мороз – помічник капітана Житула – стояв під ялинкою в самих шортах.

Ми піднімали келехи за щасливе плавання та за рідну землю, від якої були так далеко…

Так трапилося, що моя вахта біля стерна – з нуля до четвертої ранку – збіглася з вахтою у радіорубці нашого молодшого радиста Віктора.