Українська література » Класика » Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід

Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід

Читаємо онлайн Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід

З капітанського містка, де я стою впередзорящим, видно, що робиться там, у радіорубці. Від підлоги до стелі біля всіх чотирьох стін-перебірок численні апарати. На круглому, що крутиться, стільці сидить смаглотілий Віктор, у шортах, шия обв’язана строкатою хустиною. Під стелею, мов крила летючої миші, розкинуті лопаті вентилятора. Хлопець, схиливши голову у навушниках, вслухається у щось далеке, потім, пальцями торкнувшись головки ключа, починає вистукувати морзянкою. Перші акорди – що вдари пшона, яке, бувало, мати сипле у ночви курчатам. А далі: ні-ні… ні-ні – попискує морзянка. Враження таке, ніби ти в інкубаторі, де тисячі неопірених курчат пищать різноголосо. А марконі натискує на важіль, вистукує неугавно. Ні-ні… ні-ні…

– Слухай! – кажу. – З дому мені ніякої вісточки. Погодься, що це несправедливо, бо що то за новорічне свято без звістки з дому?

– Так ти що, хочеш, щоб я тобі написав любовне послання?! – сміється він.

– Навіщо? – відказую. – Ти краще піймай для мене в ефірі якусь гарну музику, так би мовити, концерт на замовлення.

– Це можна, – погоджується хлопець.

І ось з радіорубки в темряву ночі вихлюпується повінь чарівної музики… До звуку звук, як срібні ниточки казкової пряжі, вони пронизують морок над цим похмурим, пустельним океаном. І оживає пустеля! Це – Бетховен, його безсмертна Дев’ята симфонія.

… Ніби припав до сонцем нагрітої весняної землі. В полі неначе б побував.

– Егей! – покликали. – Йди-но сюди.

У ходовій рубці стояли океанологи, про щось сперечалися. Гідрограф Абаєв гортав якусь книгу.

– Ось те місце, – мовив він, коли я саме зайшов, і вголос прочитав – "20 липня. До Маврікію ходу три доби з гаком. Поминули острів Родрігес. Незаселений".

Це була книга "Під вітрилами в XX столітті", дорожні нотатки з кругосвітньої подорожі. Автор її – капітан радянської шхуни "Зоря" О. Юдович.

– А тепер послухайте, що пишеться в іншій книзі. – І Абаєв вийняв з кишені невеличку, схожу на записник брошуру учасника плавання в Антарктиду на "Обі" Макарова. – "Населення, за переписом 1960 року, близько 18 тисяч. На північному березі розташоване найбільше місто Родрігеса – Порт Матурін. Будинки в місті переважно з гофрованого заліза". І таке інше…

– Плутанина! – вислухавши гідрографа, озвавсь океанолог. – Один твердить: острів безлюдний, інший доводить протилежне.

– Так що, є Родрігес чи він вигадка сучасних "першопрохідців"? – поцікавився штурман, прочинивши двері до ходової рубки.

– Якщо лоції для вас авторитет, острів є. Координати його: дев’ятнадцять градусів, сорок п’ять мінут південної широти, шістдесят три градуси, двадцять сім мінут східної довготи, – відповів Абаєв.

– Отже, повний вперед!

Штурман перевів ручку телеграфа на "повний хід". Машина здригнулася, застугоніла. Помітно стало, як збільшуються оберти. "Витязь" ліг курсом на 90° – прямо на схід. Ішли ми недовго: із зупинками для геологічних досліджень, дорога зайняла близько трьох діб… З горем-бідою пробравшись звивистим проходам, кинули якорі за кораловим рифом, до якого впритул підступали скелі й мілини.

Через годину висадились на берег.

Перше, що впадало в очі, чепурні, справді криті цинком котеджі під кронами дерев. Ні великих, ані малих міст ми не побачили. На узбережжі й по схилах гір тулилися вбогі хижки численних сіл. Порт-Матурін теж селище. З гущавин чагарників стирчали гарматні жерла. Хтось замість набоїв повтикав у них порожні пляшки, і гармаші – голопузі, темношкірі підлітки, осідлавши жерла, викрикували щось войовниче.

Урядовий чиновник, офіційний представник Маврікія, до управління якого входить Родрігес, містер Валет, – він супроводжував нас, – розповів, що гармати ці з позаминулого століття. Зауважив, що освоєння й заселення. острова, як і всього Маскаренського архіпелагу, пов’язано з кровопролиттям, работоргівлею й піратством… В 1620 році про існування Родрігесу довідались європейці.

На острові росли тоді непрохідні ліси, нині їх майже не лишилося. А затишні, обрамлені рифами бухти слугували надійним захистом для піратських човнів.

Спочатку французи, згодом англійці, колонізувавши Маврікій, почали привозити туди рабів, мадагаскарських негрів та мозамбіцьких кафрів. Вони вирубували під плантації тропічні зарості, споруджували форти й цитаделі. Та як не трудилися нещасні, білі господарі лишалися байдужі до їхньої долі. Раби! Цим сказано все. Навіть так званий "Чорний кодекс", виданий наприкінці XVII століття, що відстоював деякі права невільників Маскаренського архіпелагу, не зміг покінчити з нелюдським поводженням із рабами. Невільники тікали, рятуючись у джунглях та печерах Маврікію й сусідніх острівців, які на той час були ще не заселені. На рабів влаштовували облави, а тому, хто приносив відрубану голову втікача, господар давав винагороду. Коли ж невільників ловили, їх жорстоко карали. За першу втечу відтинали вухо, за другу – перерізували піджилки, за третю – карали на смерть.

Одначе декому все ж вдавалося втекти – і ті щасливці знаходили притулок на Родрігесі. Триста миль між ним і Маврікієм. Скориставшись слушним випадком, невільники, яких тримали в цитаделі Порт-Луї, на ветхих човнах виходили у відкрите море. З допомогою попутного вітру та морських течій за кілька днів вони перебиралися з острова на острів. І, якщо втеча вдавалася, свобода була забезпечена: безлюдний суходіл ще не встигли захопити білі зайди. Невільники ставали його першими поселенцями.

Проте й Родрігесу, останньому пристановищу вольниці, настав кінець – острів захопили французькі, а з 1810 року тут висадилися англійські "відкривачі" земель.

Відтоді Родрігес у лабетах британської корони.

Зараз тихо. Океан вгомонився, вляглися хвилі. Далеко на рейді, в тремтливому мареві чорніють вітрила щойно прибулих парусників. Як і "Витязь", вони зупинилися за кільцем коралового рифу, і до них тепер поспішають кілька човнів. Ось так день, і ніч, і ще багато днів вивантажуватимуть кораблі, а потім з берега на човнах переправлятимуть нові вантажі. І так само, як колись, на острові вирощують цукрову тростину, квасолю, акацію, зерна якої перемелюють на борошно для годівлі худоби. Уся ця продукція йде на експорт, бо Родрігес – постачальник. Він годує інших, його ж люд залишається голодним, а сам острів – глухою, забутою землею.

Ми на машині їдемо в глиб суходолу. Граніт і магма; скелясті базальтові урвища, вулкани з сухою травою, широкі долини, по яких розкидані приземкуваті чагарі, оазиси тінистих пальмових гаїв… І знову урвища, ніби на цьому загубленому в океані невеличкому суходолі донедавна жили могутні й злі циклопи, котрі в хвилину люті розкидали все довкола, залишивши в спадщину сучасникам тільки хаос і безладдя.

Таке зовні обличчя Родрігесу. Та крізь цей хаос і безладдя вгадувались сліди копіткої людської праці. По схилах гір розрівняно тераси – ділянки родючого грунту, з високими кам’яними огорожами, аби вітри не знищили посівів. Плантації цукрової тростини. Пальми. Всюди кам’яні загати – ставки, в яких, на випадок посушливих днів (а їх тут чимало), зберігають прісну воду.

Ми їхали вздовж високогірного кряжа, що перетинав острів, до вулкана Лайман. Там, сказав Валет, тваринницькі ферми – його господарство, яке варто подивитися. Ну, та ще славнозвісні печери.

Чим далі від узбережжя, тим бідніші були села. Хатини – мов курені. Забачивши машину містера Валеті, ті, хто порався біля землі, ще більше згинали спини, старанніше бралися до роботи.

– Удають, що працюють! – прокоментував Валет.

– Чому?

– Ледарі! Без нагляду ні кроку. А пити, гуляти охочі. Побачили б, що діється в день видачі платні – гульбище.

Після його слів про работоргівлю минулих віків, яку він ніби не схвалював, дивно було чути таке. Тим паче про людей, які на нього працюють. "То й ви, містер Валет, – подумалось, – рабовласник, але сучасний, прихований!"

Безладдя гір, клапті наділів, убогі хатини. Та в це первісно-старовинне владно вривалося сьогодення – ознаки атомної доби. На піках гір стирчали радари станції спостереження за супутниками й космічними кораблями. Отже, й тут ці "іграшки"! їх бачено-перебачено на Маврікії, Сейшелах, тепер – на Родрігесі. У зажер-колонізаторів довгі руки.

Ферма, про яку розповідав Валет, виявилася звичайним корівником. І корови в ній як корови – нічого особливого, хоч господар і неабияк ними пишався. Щоправда, хлів збудовано за останнім словом техніки: підвісна дорога для кормів, електродоїлки. Про худобу тут дбають!

Потім нам показали печери.

Кожному дали довгу палицю, на кінці якої був прив’язаний квач, облитий гасом, щоб, коли зайдемо в печеру, підпалити смолоскипи і освічувати ними дорогу. За кілька хвилин дісталися до найближчої печери. Звідти війнуло прохолодою, хоч довкола й пашіла нестерпна спека… Від палаючих смолоскипів на стінах хиткі тіні. Колонади сталактитів стирчали обабіч. Просторі гроти змінювали вузькі, в які ми ледве пролазили, нори. Потім знову печера ширшала, і ми опинялися посеред просторого підземного залу: десь згори пробивалися тоненькі смуги світла. Чути було, як глухо падали обважнілі краплини. Гуп… гуп! Здавалось, у жилах землі пульсує кров…

Звечоріло. Сонце перевалило за гірське пасмо, і вершини гір, де-не-де порослі деревами, що їх почав розгойдувати бриз, кинули на долину довгі тіні. З-поміж вершин на тлі неба вирізнялася гора Лаймон – висока, з численними поруділими відрогами. А внизу, де зеленіли оази гаїв, лежали села. На кораловому рифі, що обрамляв східну частину острова, біліли буруни.

Вже коли порівнялися з фермою, на якій брали смолоскипи, назустріч вибігло з десяток дітлахів. Батьки їхні, що стомлено сиділи на траві, підвівшись, вітали нас.

– Совєтіке! – говорили вони, простягаючи руки. На обличчях їхніх, сумних і похмурих, заясніла. ледь помітна усмішка.

Ці люди так набідувалися, – думав я, дивлячись на них, – бачили стільки несправедливості й зла (гнітять їх і місцеві правителі, і зайшлі "любителі" екзотики – пройди з європ і америк – зневажають, маючи за дикунів), що можна було зневіритися цілком у людській несправедливості. Та ось зустрілися з людьми іншого світу, і в серцях їх прокинулося, спалахнуло якесь тепле почуття.

Родрігес, землю колишньої останньої вольниці, "Витязь" залишив пізньої ночі.

НА ОСТРОВАХ РОБІНЗОНІВ

Обстеживши береги Родрігесу і Маврікію, – геологи зібрали проби корінних порід, біологи – зразки тамтешньої острівної рослинності, любителі (до яких належить увесь екіпаж) пірнали в лагунах, дістаючи корали, – ми зробили ще кілька глибоководних станцій і лягли, на курс до субантарктичних островів Сент-Поль і Амстердам, земель, розташованих поблизу буряних широт, між тридцять сьомою і тридцять восьмою паралелями південної широти.

Благословен час, коли з далини, з голубого серпанку першим угадуєш ледь вловимі обриси землі! Отоді оживають в тобі і дух великого Колумба, і дерзновенність Магеллана.

– Поглянь, поглянь, Магеллане, перед нами або незвідані землі, або міраж – на воді тінь якогось велетенського птаха! – заволав Анукін, вбігши до ходової рубки з містка, де він стежив за видноколом.

Мені було не до його міражів: судно не слухалося керма і я будь-що намагався вирівняти курс.

Відгуки про книгу Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: