Альбатрос — блукач морів - Тендюк Леонід

В усякому разі, після того як ми побували в Індії, відвідали Кайвалядхаму – інститут йогів, на судні почали ставати сторчка десятки людей. Якась напасть! Боцман, ревний охоронець порядку, злостився, мовляв, це ні на що не схоже і не відповідає вимогам морського статуту. Але що він вдіє, якщо навіть кок, товстун, і той щодня на голові стоїть?

І ось одного дня Калімуто запросив нас на зустріч з справжнім йогом.

Особисто я не дуже повірив, що побачу чудо, бо нас уже знайомили з справжніми йогами ще в Індії і на Цейлоні. Коли відвідали бомбейський інститут Кайвалядхаму, склалося враження, що то була звичайна спортивна школа.

Але те, що ми побачили на Маврікії, просто вразило мене.

Було надвечір’я. Ще давалася взнаки млосна задуха. Ген над містом білів храм Санта-Марія. Тишу пронизував верескливий голос муедзіна, котрий скликав до вечірні. Людина не може так гучно кричати. В трубу горланить, чи що! Так і є, муедзін користується радіорупором.

Перейшовши канал, ми. звернули ліворуч.

– Тут і живе Ісорі Джаймангалсин, уславлений йог Маврікія, – сказав Калімуто.

Невеличка халупка тулилася до кам’яного муру міської винарні. Йог працює у ній сторожем.

Тісне, встелене кам’яними брилами подвір’я. В закутку – гора порожніх пляшок.

– Стільки випити і стати йогом – не кожен може, – пожартував я.

– Ні, – відповідає Калімуто, – йог не п’є. Та про це він сам вам розповість.

З хатини вийшов щупленький чоловік. Заговорив з Калімуто. Той переклав:

– Йог згоден показати деякі вправи. Сідайте!

Ми посідали на долівку, а Ісорі пішов до хатини і невдовзі повернувся з циновкою в руках. Розстелив її, сів. На ньому були короткі, з тонкої тканини шорти, через плече – вузька червона стрічка. Він якось по-чудернацькому сплів ноги, охопив коліна руками, праву ступню поклав на ліве стегно, а ліву – на праве. Погляд зосередив на якійсь невидимій точці, ніби заціпенів, дихаючи глибоко й спокійно.

Так він сидів хвилин п’ятнадцять – непорушно, поринувши у свої потаємяі думки. Я стежив за ним, проте нічого не міг прочитати на його незворушному обличчі.

– Ісорі демонструє позу лотоса, – пошепки мовив Калімуто і пояснив: – У вченні йогів багато містики.

Так, за цим вченням людиною керує дух, надприродне, ніким не розгадане божество. У своїх вчинках і думках вона повинна прагнути наблизитися до цього всесильного духу. В системі йогів п’ять розділів і сотні канонів. Бхакті-йога закликає вірити в божество і самому бути побожним; раджа– і джанна-йога вчать самопізнання і самовдосконалення. Тут, правда, стільки містики й релігійного туману, що не заслуговує на увагу. Та два останні розділи – карма і хатхайога – вчення, що й через тисячоліття слугує людям, сприяє їхньому фізичному розвитку.

Йог сидів непорушно.

– Чи довго він так-сидітиме?

– Поки повністю не відключиться і не настроїться на самопізнання, – пошепки відповів Калімуто. "Самопізнання" тривало довго. Нарешті, чудодій ворухнувся, мов ворон крила, широко розвів руки.

– Усіх поз – вісімдесят чотири, – пояснив Калімуто. Ісорі покаже кілька з них.

Йог закинув ноги за голову, потім, легко опустивши їх на долівку, а руки схрестивши за спиною, почав головою діставати ноги. І – дістав! Вигнувся, як змія, розпластався. Здавалося, тіло без кісток – так усе він робив плавно, без напруження.

Але пози – не штукарство. Якщо гарненько придивитися, нічого надприродного в них немає, хоч виконати їх не кожному під силу.

… Ось йог обіперся ліктями об землю, відхилився назад, доторкнувшись головою циновки. Груди вигнув дугою, руками тримається за пальці ніг. Це – поза риби. Потім були пози кобри (йог лежав на животі, долоні підклавши під плечі, підвівши голову і повернувши її далеко назад), лева, крокодила, павича, верблюда, орла… І в кожній – викінченість, плавність, без найменшого натяку на фізичне зусилля.

Ми сиділи зачаровані, спостерігаючи цю дивовижу.

– Ви помітили, – зауважив Калімуто, – кожен асан нагадує рухи тварин чи птахів. Зверніть увагу – зараз у нього поза коника – шалабхасана.

Йог лежав на животі, торкаючись лобом підлоги, витягнувши руки долонями вниз уздовж стегон. Вдихнув, затримав дихання – і легко зробив стійку на руках, не згинаючи ніг у колінах.

Але це був тільки початок. Те, що ми побачили далі, було взагалі фантастичне.

На широкій дошці набито цвяхів. Розхитавшись, йог упав на них. Полежав кілька хвилин. Коли підвівся, на тілі не було жодної подряпини.

Я не повірив побаченому – пальцем натиснув на цвях. З ранки виступила кров.

З хати вийшов стрункий юнак – Сам Сомінаден, свояк Калімуто. Він – садівник, але кілька років уже навчається мудрості йогів. Виніс з десяток надбитих пляшок. Молотком потрощив їх на дрібні скалки. Зібрав бите скло і висипав на дошку. Підійшов Усорі. Опустився на цю "постіль". Зверху поклали дошку. Нас четверо стало на ту дерев’яну "ковдру". Коли ж йог підвівся, на його тілі не було жодної подряпини.

Містика? Ні. Навіть цьому дивовижному явищу е наукове пояснення. Силою волі, самонавіюванням людина здатна регулювати роботу органів внутрішньої секреції, викликати приплив чи відплив крові до певної ділянки тіла.

Я поцікавивсь: що ж воно за людина, цей Ісорі? Як досяг він такого?

… Тепер уже цей колись загадковий острів він вважав рідною землею – понад сорок років прожив тут. Три дочки, син, онуки. А на півночі е земля, що виколисала Ісорі. Як оці пальми, вітром нагнуті до води, так і його думки завжди звернені туди, до покинутого отчого краю.

Велика сім’я була у старого Джаймангалсина – батька Ісорі: тринадцятеро дітей. Ісорі – середульший поміж них. Жили на півдні Індії, в місцевості Керала, що означає – земля кокосової пальми. Всі тут, від малого до старого, працювали на кокосових плантаціях у білого господаря. Залізши на карколомну височінь, зривали горіхи. Копру вантажили на човни, відправляли в Кочин. Нелегко було хворобливій жінці, матері Ісорі, доглядати таку сімейку! З койри-волокна кокосового горіха – плела циновки, шила одяг. З сумом казала: "Хто циновки плете, на голій землі помре".

Цю гірку істину незабаром збагнув і її син. Застудившись під час зливи, мати Ісорі померла. Як не благав хлопчик богиню щастя – Лакшмі, вона лишалась байдужою до його молитов! І з батьком трапилося лихо – покалічив старий руку, немічним став. А на роботу йшов. Та не зміг стерпіти наруги старий таміл: якось рубонув тесаком білого господаря. Андаманські острови – каторга, про яку ходили жахливі чутки. Туди на вічне поселення й заслали старого Джаймангалсина. Відтоді Ісорі не бачив свого батька. Певне, помер на Андаманах.

Розійшлися межи людьми брати й сестри маленького Ісорі. А сам він пішов у сусіднє поселення – слугувати раджі. Довго прислуговував сирота… Виріс гарний, стрункий, мов тростина. І сила в руках дзвеніла, і голова світла – нівроку: тож може й кращою доля була б у сина, ніж у батька. Тільки, певно, якесь прокляття тяжіло над родом Джаймангалсинів. Старша сестра Ісорі втонула у річці, брат помер від укусу змії, а ще одного, двадцятирічного, забили на чужині. Злий дух – ракшас – не минув і його, Ісорі. Хвороба підточила, як підточує терміт ізсередини дерева, здоров’я хлопця. Сільський знахар, до якого звернувся Ісорі, сказав, що допомогти безсилий – сухоти.

І вже смерті чекав завжди такий життєлюбний Ісорі.

– От що, хлопче, – сказав йому бідний Саньясі, який навіть циновки не мав у домі, хоч був він чи не найбагатшим, бо знав не одну таємницю природи: як змій заклинати, як з тіла хворобу вигнати. – От що, хлопче… Ти бачив, як вітер пальму згинає?

Здивувавсь Ісорі запитанню, але відповів мудрецю:

– Бачив. Та що з того?!

– А те, що пальма, здається, уже ніколи не зможе підвестися, виструнчитись. Але мине рік-другий – і потягнеться до сонця її верхів’я. Отак і людина – усе здатна перемогти, побороти, якщо душа її не ущербиться.

Багато ще розповідав Саньясі про терпеливість Шіви, покровителя тих, хто не піддається недугам.

– Шіва знав тридцять три мільйони способів, як з тіла злого духа вигнати, а м’язи життєдайною силою сповнити. А нам, смертним, досить і частки того, чим володів всемогутній. Ми теж наблизимось до його духу…

За порадою Саньясі, Ісорі почав вивчати суворе вчення йогів.

В Індії це не така вже й дивина, але тільки той опанує ним, хто щиро вірить у його чудодійність, ні на крок не відступає від задуманого. Загартування, суворий режим – ось що головне. Якщо сон – то хоч грім грими, а лягати слід завжди і за будь-яких обставин вчасно і з думкою, що спочинок принесе полегкість, а після пробудження очікує радість; їсти треба, зосереджуючись на єдиному: їжа надає сили й бадьорості.

Той, хто прирік себе на цей аскетизм, повинен відмовитись од багатьох життєвих спокус.

Як один день, пролетіли літа. Бездоганно викінченими стали рухи колись кволого Ісорі. І – о, диво! – тіло налилося могутньою силою. Знову з’явилась горда постава, впевнені і вправні рухи. Тепер він легко міг піднімати важкі тягарі, пробігати десятки кілометрів і не стомлюватися, працювати, не відчуваючи втоми. Він став дитям Природи, і Природа влила в нього свою життєдайну снагу.

Та нелегкий шлях людини серед людей! Коли обступить зло, матінка-природа безсила допомогти.

За тридев’ять земель занесла доля сімнадцятирічного хлопця – аж на Мадагаскар. Потім був Маврікій. Хоч і кажуть, що дерево не може без коріння, проте Ісорі вже сорок років як живе на цій неласкавій землі.

Та щастя обминуло поріг убогої хатини. Як тільки не заробляв він на хліб насущний! Був вантажником, землекопом, працював на цукроварні. Але і тоді щодня, щомиті залишався Ісорі вірним вченню йоги: не менше шести годин на добу робив йогівські вправи.

Про Джаймангалсина пішла слава по острову. Говорили як про загадкового чудодія, що здатен творити неймовірне з своїм тілом.

Вчення йоги – святе вчення. Так стверджує старовинне писання. Так думає і він, Ісорі. А проте покривив якось душею – на поталу натовпу виставив таємниці, здобуті копіткою працею.

Ось як це сталося. Коли господар звільнив Ісорі з цукроварні, йог надовго зостався без роботи. А на Маврікії дістати роботу – ой як нелегко. У Ісорі четверо осиротілих дітей – дружина під час пожежі на цукроварні згоріла.