Чорнобиль - Щербак Юрій
Сталося так, що телевізійний фільм "Попередження", показаний у лютому 1987 року по Центральному телебаченню, я дивився в одній із київських лікарень разом з тими, хто працював у Зоні, а зараз перебував на обстеженні. На телевізор збіглося все відділення, і хоча це були різні, не знайомі між собою люди, того вечора усіх поєднав телевізійний екран, тяжкі спогади про пережите. Я пригадав дитинство — як у нетопленому кінозалі 1942 року в Саратові голодні, стомлені люди дивилися документальний фільм "Розгром німецько-фашистських військ під Москвою". Дивилися з болем і надією, скорботою і вірою.
Змінилися часи, змінилися історичні обставини, змінилися люди, тільки вирази облич лишилися незмінні — ті самі біль і надія. Поряд зі мною сиділи молоді хлопці в лікарняних піжамах — оператори Українського телебачення Юрій Коляда, Сергій Лосєв, Михайло Лебедєв, режисер Ігор Кобрін, коментатор Геннадій Душейко. Вони пильно вдивлялися в кадри хроніки чорнобильських подій. Хто-хто, а вони знали, якою ціною добуті ці кадри. Юрій Коляда був першим телевізійним оператором у світі, якому довелося в травні 1986 року знімати розвал реактора. Кожен крок наближення до об'єкта коштував у ті дні десятків рентген. Люди, що оточували мене, знали ціну Чорнобиля: в одному лише Держтелерадіо УРСР понад півсотні співробітників— телеоператори, радіожурналісти, коментатори, звукооператори, водії — змушені були пройти медичний огляд, а деяким довелося виїхати на санаторне лікування. Один з провідних і найбезстрашніших операторів Українського телебачення сорокадев'ятирічний Валентин Юрченко раптово помер восени 1986 року. І хоча причина смерті (сердечний напад) зовні не пов'язана з чорнобильським опроміненням, але хто може заперечувати роль стресу, нервових перевантажень, що їх зазнала ця мужня людина в гарячі літні дні 1986 року? Ось якою ціною здобувалася правда про Чорнобиль, правда, яка вже сама по собі стала найсерйознішим попередженням усім нам.
Чорнобиль розпочав особливий відлік часу для людства.
...У спустілій Прип'яті ми зайшли до центрального пункту охорони міста. Черговий офіцер міліції сидів за пультом сигналізації. В сусідній кімнаті начальник патруля шпетив за віщось сержанта. Усе було таке буденне. На фанерному щиті перед черговим висіли в'язки ключів. Назва вулиці — і жовта в'язка вхідних ключів од будинків. За їх кількістю можна було визначити, на якій вулиці більше будинків, на якій менше.
Так от, я не хотів би, щоб на центральному пункті марсіанської охорони Землі (міліцейської чи поліцейської — не має значення) висіли в'язки ключів від спустілих і назавжди покинутих країн. Не хочу, щоб десь у спільній в'язці під назвою "Європа" виблискував ключик від моєї землі, від України.
Як символ того страшного світу, в якому ми побували минулого року, висить у моєму гаражі білий комбінезон, подарований мені в Чорнобилі. За правилами його, мабуть, треба було б викинути, адже я ходив у ньому в Зоні, але не можу: від дорогий мені як пам'ять і зловісний як засторога. І коли ввечері я, вмикаючи фари, в'їжджаю до гаража, переді мною з'являється сліпучо-білий привид — привид, що бродить нині чорнобильськими полями і київськими квартирами...
Досить про це!
Тому хочу закінчити свою повість одним ідилічним спогадом: після всього того, що побачив у Зоні і навколо неї, після мертвого мовчання покинутих сіл (не знаю чому, але найбільше зворушили мене сільські цвинтарі, ці "тіні забутих предків", куди ніколи вже не прийдуть живі), після лікарняних палат і поглядів тих, хто лежав під крапельницями, після стрибків стрілок на дозиметрах, після небезпеки, що зачаїлася у траві, воді, деревах,— я наприкінці травня виїхав на два дні з Києва. Мчав на схід по спустілому шосе Київ — Харків, зупиняючись лише на заставах, щоб пройти дозиметричний контроль.
Я їхав у Миргород — побачити дочку і внучку. Той самий Миргород, про який Микола Васильович Гоголь писав:
"Чудове місто Миргороді Яких тільки немає тут будівель! І під солом'яним, і під очеретяним, і навіть під дерев'яним покриттям; направо вулиця, наліво вулиця, скрізь гарний пліт; по ньому в'ється хміль, на ньому висять горшки, з-поза нього соняшник виказує свою сонцеподібну голову, червоніє мак, вигулькують товсті гарбузи... Розкіш!"
Як давно це було! З якої наївної і погідної далечі прийшли ці слова. Але і в травні 1986 року Миргород був чудовий. Чудовий тим, що ніякої радіації,— ну хоча б трохи підвищеної — тут не було. І ніхто не радив тут зачиняти вікон.
Надходило травневе надвечір'я, коли повітря в Миргороді напоєне лінивими пахощами розімлілої за день землі. Я зійшов на берег невеличкої річки Хорол, ліг у траву, приплющив очі. Почув поблизу любовне кумкання жаб, відчув свіжість трави і близькість води. На протилежному березі ревіли корови, очікуючи, коли віддадуть своє гаряче молоко жерстяним відрам. І раптом я зрозумів, що таке щастя.
Це трава, в яку можна лягти, не боячись радіації. Це тепла річка, в якій можна скупатися. Це корови, молоко яких можна спокійно пити. І провінційне містечко, що живе неторканим життям. І санаторій, алеями якого повільно прогулюються відпочиваючі, купляють квитки до літнього кінотеатру і заводять знайомства, — це також щастя. Тільки не всі це розуміють.
Я відчув себе космонавтом, що повернувся на Землю з далекої і небезпечної мандрівки в антисвіт.
В цей час мене покликала одна моя знайома і простягнула якусь рослину, вирвану з коренем. Нічого примітного — грубе темно-зелене листя і товстий стовбур, ніби підфарбований фіолетовим чорнилом. Ця рослина звалася "чорнобиль". Гіркий був його смак.
Грудень 1986 —лютий 1987
Кінець першої книги
Книга друга
"...стали говорити, який буде скоро матер'яльний прогрес, як — електрика і т. п. І мені шкода їх стало, і я їм почав говорити, що я жду і мрію, і не тільки мрію, а й стараюсь про інший єдино важливий прогрес— не електрики і літання в повітрі, а про прогрес братства, єднання, любові..."
Л. М. Толстой. Щоденник, 25 квітня 1895 р.
Двадцяті, п'ятого квітня 1987 року. Холодний, похмурий день, низькі хмари залягли над Чорнобильською АЕС. Через кілька годин виповниться рік від часу аварії, що увійшла в історію XX століття. Ми стоїмо за десять метрів від того місця, де рік тому пролунали вибухи, що зруйнували ядерний реактор. Наша сліпа віра "в науку", "в техніку" впала тут разом з бетонними перекриттями четвертого блока.
Звідси, з величезної висоти (перебуваємо на шістдесят п'ятій відмітці), відкривається вид на довколишні поля, ще не торкнуті весняною зеленню (у 1986 році тут все уже зеленіло), на безживні білі будники Прип'яті, огороджені колючим дротом. Стоїмо неподалік від того місця, звідки бере свій початок біло-червона смугаста труба — вертикаль, прокреслена між третім і четвертим блоками ЧАЕС, тривожний орієнтир для вертолітників, що літали сюди весною 1986 року на "бомбардування" реактора піском і свинцем. Поряд з відкритими дверима, що ведуть на дах саркофага, видно в стіні отвори. Тепер вони закладені свинцем. Ніби амбразури дзоту, вже не потрібні для стрільби. Ще кілька місяців тому ці амбразури були дуже потрібні: звідси можна було подивитися у розвал четвертого блока, провести поквапливе вимірювання. На все це відводилося кілька секунд. Сьогодні можна виходити на дах саркофага, працювати. І хоча й зараз невеликий червоний дозиметр у моїй руці невмолимо пищить, мій супутник, київський фізик Юрій Миколайович Козирєв, тільки іронічно усміхається, недбало мовлячи: "Солов'ї, солов'ї, не тривожте солдат". Тому що сьогоднішній рівень — дитячий лепет порівняно з тим, що тут було ще восени 1986 року. Козирєв жартує, пропонує видати мені довідку, яка б засвідчувала, що я перший у світі письменник, котрий досяг такої знаменної точки Чорнобильської АЕС. Він запитує: чи не бажаю я пройтись по даху саркофага? Але я пригадую, як Філ Донах'ю, ведучий телемосту СРСР–США, ввічливо відмовився від прогулянки по АЕС, пославшись на обіцянку, дану дружині. Я теж обіцяв. Проте не втримався, визирнув назовні з дверей. Страшно зробилося від висоти й радіації...
У першій книзі "Чорнобиля", опублікованій в 6–7 номерах "Юности" 1987 року та в 4–5 номерах "Вітчизни" за 1988 рік, я інтуїтивно намацував найприйнятнішу і найточнішу форму повістування: у свідченнях людей реальних, невигаданих, у їхніх розповідях — схвильованих, суб'єктивних, можливо, не завжди скрупульозно точних, часом суперечливих, не завжди раціонально виважених, але завжди щирих,— побачив я живе джерело народної правди — не пригладженої, що не пройшла через фільтри казенного оптимізму. Віддаючи повість до друку, я вірив, що читачі зрозуміють і підтримають мене в цих пошуках істини.
І справді, відразу ж після опублікування першої книжки до редакції почали надходити листи. Багато листів.
Однак почну з найнетиповішого, єдиного в своєму роді, різко відмінного і за тоном, і за змістом від усього, що довелось потім прочитати. Почну із спростування, яке надійшло з Києва, коли я почав друкувати свій "Чорнобиль". Автор його — тодішній заступник Голови Ради Міністрів УРСР М. Ніколаєв (восени 1987 року його звільнили з посади у зв'язку з переходом на пенсію), В чому він тільки не звинувачував мене: і в надмірному марнославстві, і в прагненні до сумнівної популярності... Наведу лише дві цитати:
"Автор повісті обурюється тим, що з моменту аварії ніхто не кричав про радіацію, яка загрожує здоров'ю людей. Справді, такого крику не було. Не було тому, що радіаційна обстановка у місті 26 квітня не являла собою, за висновками спеціалістів, такої загрози, а надмірні емоції в оцінці ситуації могли призвести лише до паніки".
"Так само бездоказові, але тенденційні й деякі інші наведені в повісті твердження. Ні Ю. Щербак, ні автори цитованого ним листа не називають прізвищ тих "високих керівників", котрі нібито відправили своїх дітей до кримських санаторіїв уже першого травня. Таке "свідчення" не можна оцінити інакше, як спробу знеславити в очах громадськості керівників республіканських і місцевих органів. Спитати б; навіщо? Кому на руку такі огульні звинувачення?"
Процитую тепер іншого листа — від колишньої жительки Прип'яті Рози Тимофіївни Попової:
"У мене до вас велике прохання: допоможіть знайти т.
