Шляхи титанів - Бердник Олесь
Дегравітаційної сили немає! Тепер зореліт летітиме понад тисячу років до Землі! Ніяка умовність часу не збереже людини!
Де вона — рідна планета? Телескопи неспроможні знайти серед неозорого зборища зірок у Галактиці Сонце — невелику жовту зірку. Але не це страшно! Електронний мозок зберігає всі дані, що стосуються курсу зорельота, обертання Галактики і власного шляху Сонця і Землі! Він приведе апарат точно додому!..
Страшне те, що попереду — довгі роки самотності в пітьмі Космосу, безкінечне згасання, потім смерть, а потім… металічна труна сотні років буде нести його холодний труп у Безкінечність…
Для чого?..
В пам’яті Джон-Ея виникло обличчя Георгія. Ось він — зовсім поряд його схвильований голос:
"Я не зможу заспокоїтись ніколи, якщо нам не вдасться здійснити своєї мрії! Смерть товаришів, наші му-ки мусять принести користь грядущим поколінням, наблизити час безсмертя! Якщо я загину — ти не забудь про це!.."
— Я чую, Георгію! Я дотримаю слова… — сухими губами шепоче він. — Людство одержить відомості про інші світи! Я вірю! Я так хочу!..
Джон-Ей включив електронний мозок, перевірив курс. Зореліт ішов правильно. Господарі чудесного храму в просторі зробили свою справу бездоганно!..
Джон-Ей гарячково дістав плівку, заклав у магнітофон. Він знає, що йому робити. Якщо самому немає можливості повернутися на кохану Землю, то нехай далекі брати почують його слово, заповіт його товаришів.
Джон-Ей, дивлячись за ілюмінатор, зосередився. Він уже був повністю спокійним. Ось ввімкнута апара-тура магнітного запису. Загорівся вгорі червоний вогник. В мікрофон пливли, відбиваючись на плівці, чіткі, лаконічні слова розповіді про героїчну експедицію дванадцяти героїв, прощання на землі, пригоди в антисвіті, про загибель семи членів експедиції в страшному бою на кордонах Галактики, про події в царстві Залізного Ди-ктатора і, нарешті, про зустріч з людьми незрівнянно високого інтелекту.
Спочивши трохи, Джон-Ей продовжував говорити:
— Далекі брати! Хай наші смерті послужать для блага грядущих поколінь. Я включаю автоматичну апа-ратуру досліджень, а сам помираю. Не засуджуйте мене — дуже страшно в самотині доживати непотрібні дні перед лицем Безкінечності. Я впущу в каюту інертний газ, мій труп збережеться, щоб ви могли виявити, звідки, з якої системи і планети експедиція. Дуже хотілося побачити майбутній світ. Я сподіваюсь, гаряче вірю — ви воскресите всіх нас! Я вірю в торжество Науки, в безмежність її можливостей! Взірцем може стати світ прекра-сних людей з інтелектом титанів!.. Я вірю також, що ви допоможете братам у системі Великої Магелланової Хмари, які борються з огидним світом машин — результатом виродження інтелекту. Не повторюйте, не допус-кайте помилки того світу — не віддавайте функцій мислення автоматам! Смисл життя людини — в безкінечно-му розвитку інтелекту! Машини повинні не замінювати розум людини, а допомагати йому! Що може бути кра-ще від чудесної, живої, гарячої людської думки, з її помилками і досягненнями, з її горем і радощами, з її шу-канням і боротьбою, — незрівнянної ні з чим думки живого світу?.. До зустрічі, далекі брати!
Джон-Ей замовк і втомлено відкинувся на крісло. Потім витяг плівку з записом, кілька необхідних кіно-фільмів і поклав перед собою на пульт.
Все! Він виконав свій обов’язок. Але чому ззовні така тиша? Ага, це виключився двигун. Зореліт летить з найбільш можливою швидкістю. Тіло зовсім невагоме — система штучного тяжіння не працює.
Чіткими рухами Джон-Ей включив насоси. Повітря, що було в каюті, циркулюючи, потяглося в спеціа-льні отвори. Швидко понизилась температура, руки і ноги паралізував холод. В голові промайнула думка: "А може, не треба?" Суворо подивився з портрета Георгій, докірливо нахмурився…
Слідом за тим посмішка з’явилася на обличчі Джон-Ея. Він підморгнув зіркам, що весело дивилися через перископ на людину, прошепотів неслухняними губами:
— Це споконвічний острах людини перед смертю, славні мої зірки! Але я не піддамся йому! Пробач, Георгію! Я не можу більше!..
Ще слабке клацання автоматів. В каюту ринув струмінь інертного газу. Голова Джон-Ея лягла на пульт. Він падав у чорну прірву, а з прірви — останнє, що він бачив у думці, — летіла назустріч йому закутана біло-сніжними хмарами, випромінюючи ласку і любов, рідна Земля — Батьківщина…
Частина п’ята
Шляхи титанів
Перемога над безкінечністю
…Давно вже замовк голос далекого предка, а все ще мовчали члени Космічної Ради, вражені дивною розповіддю про великий подвиг і безстрашність людей минулого. І тільки через кілька хвилин з передніх рядів рвучко підвівся Аеровел і легким юнацьким кроком вийшов до зеленого овала. Він строгим поглядом окинув присутніх.
— Ти хочеш говорити? — запитав його Римідал.
— Так…
— Ми слухаємо тебе.
— Я вважаю, — почав Аеровел і його гострий погляд впився в обличчя Семонія, — я вважаю, що нам тепер, підкреслюю — саме тепер треба закінчити вчорашню дискусію…
— Чому? — На обличчях багатьох вчених з’явився вираз здивування. — Адже ми нічого не вирішили відносно прибуття до нас зорельота!..
— А тому, — спокійно відповів Аеровел, — що переглянуті нами документи мають безпосередній зв’язок з проблемою, яку ми вчора обговорювали. Скажи, Семонію, невже й тепер ти вимагатимеш, щоб твій проект був здійснений? Невже ти хочеш, щоб і наша планета, а слідом за нею і тисячі інших пішли по шляху регресу та виродження?..
Погляди всіх вчених звернулись до Голови Інституту Електронно-гравітаційних машин. Той важко підві-вся з крісла і тихо сказав:
— Мені важко говорити це, але істина — понад усе! В нашу дискусію, на щастя, втрутилась людина — наш далекий предок. Він показав нам, до чого привів в іншому світі експеримент, який я пропонував провести у нас. Я знімаю свій проект з обговорення і, якщо хтось інший захищатиме його, виступлю проти…
Тисячі присутніх вітали криками схвалення заяву Семонія. Але Аеровел, посміхнувшись, промовив:
— Ти завжди висловлюєшся поспішно, Семонію. Твій проект науково-технічної революції треба здійс-нити, але не в такому масштабі. Скрізь і всюди мусить панувати людська думка — тільки тоді машини служи-тимуть для прогресу, а не для руйнування. Я пропоную обговорити це питання трохи пізніше, коли у нас буде досить експериментального матеріалу. А тепер повернемось до вислуханої розповіді. Всі ви чули заповіт Гео-ргія і Джон-Ея. Наш обов’язок — зробити все, щоб виконати його. Чи згодні ви?..
Перед Римідалом загорілися вогники. Всі вони були зеленими.
— Всі згодні, — сповістив Голова Космічної Ради. Аеровел задоволено схилив голову.
— Але як ми виконаємо заповіт людей минулого? — почувся голос з сектора системи Центавра. — Чи не занадто складне завдання беремо на себе тепер?
— Ні, — відповів найстаріший вчений. — Багато залежить від Інституту Воскрешень, яким керую я. Що ж до експедиції в Велику Магелланову Хмару, то про це будемо говорити на наступному засіданні… Така моя пропозиція.
Римідал встав з-за столу.
— Пропоную перервати засідання. Хай члени Ради уважно підготуються, проконсультуються з своїми академіями, врахують все почуте тут. Про час наступного засідання буде сповіщено окремо…
В залі зникли рожеві хвилі, спалахнуло денне світло. Члени Ради і гості один за одним мовчазно, в уро-чистій тиші, зникли за дверима. Аеровел останнім зійшов з підвищення і гаряче потиснув руку Ліахіму. В сяю-чих сірих очах проступали задоволення і радість.
— От бачиш, як добре все вийшло. Тепер перед нами багато цікавої роботи. Летимо до мене…
— Гаразд!
— А тебе попрошу про одне, — звернувся Аеровел до Римідала, — щоб до завтрашнього дня для мене відшукали всі матеріали, які, можливо, мають відношення до періоду експедиції. Особливо дані про місто, звід-ки вилетів зореліт і де був тодішній Інститут Анабіозу…
— Гаразд, — обізвався Римідал, — все буде зроблено!
Аеровел і Ліахім вийшли з приміщення Космічної Ради і, сівши в закритий салон, вилетіли в напрямі до Інституту Воскрешень, який здіймався прозорими куполами чудесних будівель над густим лісом гігантських білокорих дерев недалеко від широкого каналу, що тягнувся в туманну далину.
— Значить, мертва людина в зорельоті — Джон-Ей? — з цікавістю запитав Ліахім.
— Так. Це його труп. Він повністю зберігся.
— Ти хочеш провести з ним якийсь експеримент?
— Так. Саме для цього я й запросив тебе…
— Що ж ти будеш робити?
— Побачиш сам.
— Чи сподобалась тобі розповідь Джон-Ея про світ інтелекту?
— Це просто неймовірно! Його матеріали багато в чому допоможуть нам! — захоплено сказав Аеровел. — Але хіба ми йдемо не тим же шляхом? Той світ — наше майбутнє!..
Салон безшумно приземлився на стартовому майданчику серед величезного подвір’я Інституту Воскре-шень. Навколо приміщень стояла суцільна стіна лісу, обвитого біля підніжжя в’юнкими рослинами з ніжно-рожевими запашними квітами.
Аеровел, а за ним Ліахім, вийшовши з салону, ступили на сіру гофровану доріжку, яка відразу ж рушила в напрямі будівлі. Стіни ЇЇ були світло-смарагдового кольору — здавалось, вони ввібрали в себе гарячі соки землі і наповнювали гігантські палаци здоров’ям і незборимістю.
Нечутно відчинились напівовальні двері, автоматичні східці винесли прибулих вище, до других дверей, за якими відкрилась панорама численних коридорів, що розходилися в різні боки. Одним з коридорів вчені по-трапили до величезного круглого, метрів на сто в діаметрі, приміщення, увінчаного прозорим куполом. Море проміння лилося знадвору, але, пройшовши крізь смарагдові стіни, перетворювалося в м’яке, приємне для ока освітлення.
На протилежному від входу боці були півколом розташовані білосніжні столи з прозорим накриттям, які піднімалися на два метри над підлогою. Посередині залу виднівся невеликий пульт. Над одним з столів нависли дивної форми рефлектори, до них підводилась система проводів і труб.
Аеровел показав пальцем на цей стіл.
— Бачиш? Там лежить труп Джон-Ея…
— І ти…
— І я вирішив воскресити його!
— Але ж тисячі років!..
— Ти чув його заповіт? — суворо запитав Аеровел. — Вони вірили, що ми — люди майбутнього — змо-жемо воскресити їх. І, якщо говорити відверто, вони мають не менше право жити в наш час, ніж наші сучасни-ки…
— О друже мій! — гаряче потиснув руку товариша Ліахім.
