Посланець - Ячейкін Юрій
А це прикро, бо я людина вельми марнославна… До речі, мій штабний "мерседес" вцілів, і в ньому є два вільних місця.
— Щиро дякую, якщо це запрошення.
— А що б іще інше? Їдьмо!..
— Вам, власне, куди? — запитав Шютце уже в машині.
— До найближчого містечка, — відповів Шеєр. — Великого клопоту не завдамо. Це ж треба — втратити машину так близько від мети. Воістину — гіркий посміх долі…
— А там до кого? — цікавився обер-лейтенант.
— Служба безпеки.
— То ви до штурмбанфюрера Хейніша? — чомусь зрадів Шютце. — Знаю його, кілька разів привозив штабні пакети… Здам вас йому, пане Шеєр, з рук на руки, як малу дитину!
— Боже мій, обер-лейтенанте, а ви справді вмієте піклуватися — і міцними штурханами, і приязними послугами… Але самі згодом переконаєтеся: я дуже вдячна людина.
— Ех, пане Шеєр, не дратуйте мене спокусливими натяками…
— А що таке? Нирки, печінка?
— Як у воляки! — з апломбом запевнив Шютце. — Та ви чули останні повідомлення?
— Ні. Щось цікаве?
— Уже й з Берліна передають, що долю Кавказу вирішено. Вчора наші війська взяли Малгобек і з ходу вийшли на останній закріплений рубіж перед Владикавказом — так звані Ельхотові ворота. Останнє зусилля, і нам відкриється вільний шлях на Тифліс і Баку.
— Ну то й що?
— Та ви уявляєте, скільки нам, офіцерам штабу, додається роботки?
— Ах, от ви про що!
— Про те саме! А вам я раджу негайно підскочити до тих Ельхотових воріт, аби не проґавити ще одної перемоги. Враження для книги і все таке інше…
— Мені доводиться, обер-лейтенанте, вам безперервно дякувати. Ви мене просто в'яжете по руках і ногах міцною линвою уваги. Тоді зробимо так: у Владикавказі я влаштую бенкет, і першим запрошеним гостем будете ви. Приймаєте?
— Авжеж! Тільки щоб без повій, але з жінками. Я надав би перевагу осетинці…
— У вас непоганий смак. Хочете, я прочитаю вам, які трапляються осетинки?
— Охоче послухаю!
Адольф Шеєр витяг нотатника.
— Це я робив певні цитатні заготівки до книги — бібліотеки Берлінського університету до валізи не впакуєш. Ось витяг з "Життя цариці цариць Тамари", праці стародавнього грузинського історика Басілі: "Кажучи тут старим ладом, "породжений сліпим — сліпим і піде зі світу" — під цим мається на увазі кожен, хто не бачив Тамари. Правильна будова тіла, темний колір очей і рожевий відтінок білих ланит; сором'язливий погляд, манера велично і вільно кидати зір навколо себе, приємна мова, весела і чужа до розбещеності, голос, що насолоджує вуха…"
— Смак! Справді, цариця, та й годі… Але до чого тут осетинки?
— Терпіння, обер-лейтенанте, ви не дослухали. Річ у тім, що цариця Тамара — осетинка!
— Все ясно, гауптмане. Ви мене остаточно переконали. Більше умовляти не треба…
За веселою розмовою і незчулися, як в'їхали в місто. Та вулиці його самі нагадали про себе. Впоперек однієї стовбичила знівечена вантажна машина. Десь густо валував дим, безумовно, пожежі, повним ходом метляли мотоцикли, і бігли вояки зі зброєю напоготові.
— Майн гот! — вигукнув Шютце. — Невже й сюди завітали партизани?
— Схоже на те, — заклопотано озвався Шеєр. — Дуже схоже… Принаймні бомбових воронок щось не видно. Однак, мабуть, у Хейніша дізнаємося про все докладно…
— Неодмінно! — погодився Шютце.
Цегляна будівля СД теж мала свіжі, промовисті сліди нічної сутички — стіна, що виходила на вулицю, була навскоси пощерблена кулями. В одне з вікон, вочевидь, влетіла граната. Скло в інших теж було попробивано кулями. У дворі все вирувало: шикувалися солдати, заклопотано сновигали офіцери, звідусіль чулися короткі військові команди. У самому приміщенні гуляли протяги.
У приймальні штурмбанфюрера сидів рудий здоровань з невідповідним до загального метушливого піднесення байдужим виразом обличчя. Він одним пальцем, явно знічев'я чи з нудьги, тицяв у клавіатуру друкарської машинки.
Ковзнув холодними очима по Шеєру, помітив Шютце і одразу мило пожвавішав:
— О, Шютце, вже тут! Воістину у штабі не баряться з прочуханкою… Де пакет?
— Помилка, Віллі. Я тут, але без прочуханки. Але що у вас трапилося?
— Партизани. Кінна атака… Це був жах! Комендант Функель буквально осатанів — партизани звели нанівець усі його зусилля застрашливої дії: захопили з собою геть усіх повішених…
Шютце співчутливо похитав головою:
— Обов'язково перекажу вашу розповідь у штабі! Але дозвольте відрекомендувати гауптмана. Адольф Шеєр, кореспондент з Берліна, історик. Прибув…
— Чого ж ви досі мовчали? — Віллі Майєр пружно схопився на ноги. — Знаємо і давно чекаємо. Гадаю, штурмбанфюрер попри все прийме вас негайно, — і він зник за дверима кабінету Хейніша.
— Цей Віллі, — переконано похитав головою обер-лейтенант, — пречудовий хлопець! Дотепник, яких мало… А розумник! Нема чого й казати… На нього можна покластися!
— Прошу, панове! — розчахнув двері Віллі.
За ніч обличчя Хейніша посіріло, очі почервоніли від безсонної напруги, у пальцях він крутив зламаний олівець. Шеєр спостеріг ще кілька зламаних олівців, викинутих до кошика. Проте штурмбанфюрер намагався зустріти їх привітно й витримано.
— Радий вітати вас, панове! — мовив прихильно. — З щасливим прибуттям, Адольфе! Сподіваюся, мені, як старому друзяці вашого гідного усілякої поваги батька, дозволено тік до вас звергатися.
— Про що мова, пане Хейніш! — розчулено озвався Шеєр. — Я тому й просився у Берліні саме до вас.
— Так, мене повідомив про це обер-фюрер СС Корземан, майбутній начальник поліції та СС рейхскомісаріату "Кавказ". Мені дуже приємно, що сином мого трагічно загиблого друга піклуються такі високі особи. Вибачте, Адольф… Шютце, а ви у якій справі тут?
Чий більше промовляв штурмбанфюрер Хейніш, тим більшою повагою мимовільно проймався обер-лейтенант до свого випадкового супутника і виструнчено дерев'янів, з летким переляком пригадуючи свої вільні промови з цим істориком, що виявився птахом дуже високого злету. А що, коли цей Шеєр от зараз бовкне щось недоречне? Тому, коли Хейніш звернувся до нього, він гаряче відповів:
— Гер штурмбанфюрер, я мав щастя познайомитися з паном Шеєром під час нічної сутички з партизанами в горах. Пан гауптман особистим прикладом підняв солдатів в атаку. Справжній офіцер! Я вважав справою честі запропонувати панові Шеєру штабну машину, оскільки його власна згоріла.
Хейніш поважно набундючився:
— Ви правильно вчинили, Шютце. І я радий саме від вас чути про сміливі дії гауптмана. Сподіваюся, ви потоваришували?
— Так точно! — клацнув закаблуками Шютце.
— Як ви гадаєте, чи заслуговує пан Шеєр на бойову нагороду?
— Безумовно!
— Обер-лейтенант перебільшує, — скромно озвався Шеєр. — Просто я діяв, виходячи з обставин, що несподівано склалися, як і належить німецькому офіцерові. До речі, обер-лейтенант Шютце теж не губився в бою…
— Тільки так і належить поводитися істинним арійцям, — схвально проказав Хейніш. — Дякую, обер-лейтенанте, за вашу турботу про пана Шеєра, а зараз мені необхідно побалакати з ним особисто. Розумієте?
— Слухаюсь, гер штурмбанфюрер!
— Давно з Берліна? — запитав Хейніш, коли двері за Шютце зачинилися. — Та ви сідайте.
— Пішов четвертий місяць, як перебуваю в діючих частинах, — відповів Шеєр, присаджуючись.
— О, то ви попри юнацьку зовнішність старий бойовий вовк! — силувано пожартував Хейніш.
— Як сказати, — у тон йому відповів Шеєр, — моя зброя — перо, а поле бою — наука.
— Це покликання чи обов'язок?
— І перше, і друге, пане Хейніш.
— Якщо я не помиляюся, ваш батько не збирався робити з вас вченого. Старий Шеєр мріяв про сина-вояку! Хіба ж ні!
— А хіба не справдилися мрії батька? — Адольф поглядом вказав на свої погони. — Окрім того, це саме він порадив мені йти на історичний факультет, щоб бойовито боронити нордичну історіографію від нападок плутократів і фальсифікаторів. Ми мусимо в усій красі поновити у світі величну історію арійської раси. Прикладом для мене е мій старший колега, зондерфюрер СС барон Болко фон Ріхтгофен.
— Чудово! — погодився Хейніш. — До речі, Адольфе, зараз у нас плідно працює група науковців і діячів культури зі штабу "Кюнсберг" на чолі з картографом міністерства закордонних справ, гауптштурмфюрером СС паном Краллертом. Так от, — зумисне наголосив Хейніш, — вони спалили геть усі матеріали, які лишень знайшли, якогось Кости Хетагурова, але й досі полюють на його шкідливі рукописи та чернетки. Щоб і гадки про нього не було! Недолюдки-унтерменші не мають права на власну культуру та історію.
— Цілком з вами згоден, пане Хейніш. Цей корисний та ефективний досвід нині поширено по всіх окупаційних військах.
Почувши це, Хейніш щиро мовив:
— Ви й не уявляєте собі, Адольфе, як приємно мені було з вами балакати, радий, що ми розуміємо один одного з півслова. У фронтових умовах — слово честі! — це розкіш.
— Коли так, то я щасливий, що завдав вам кілька приємних хвилин.
— Тепер скажіть мені, Адольфе, вам потрібна якась допомога в роботі над книгою? Можливо, загальна консультація… Ну, про побутові умови я й не кажу — чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені! Зізнаюсь, — Хейніш лагідно посміхнувся, — і квартиру, і господарку спеціально для вас зберіг, бо на них обох наша тутешня чоловіча стать страшенно ласа! Машину — само собою…
— Щиро вдячний вам, пане Хейніше! Теж признаюся з усією відвертістю: я сподівався на вашу увагу, але отакого, справді батьківського, піклування, визнаю, не чекав… Щодо консультації. Боюся, що мені слід більше їздити і дивитися, аніж консультуватися. Зрозумійте мене правильно. У Берліні мене, здається, грунтовно просвітили — від Людендорфа до рейхсміністра Геббельса. Ось, на доказ, останній вислів рейхсміністра пропаганди щодо Кавказу. — Шеєр вдруге за цей день витягував на світ божий нотатник: — "Ми захопили країну на Сході не лише для того, щоб нею володіти, але й для того, щоб організувати її передусім для себе. Ми ведемо війну за вугілля, залізо, нафту. Якщо до визначеного нашим командуванням часу закінчаться бої на Кавказі, ми матимемо в своїх руках найбагатющі нафтові області в Європі. А хто привласнить пшеницю, нафту, залізо і вугілля — той виграє війну". Після ж бесіди у верховному командуванні мене не полишає думка, що свою майбутню книгу я міг би назвати й так — "Завоювання Індії на Кавказі". Отже, приціл моєї наукової розвідки далекий.
— Якщо не таємниця, з ким мали розмову в ОКВ?
— Які від вас, пане Хейніше, можуть бути таємниці? З цього питання мене докладно консультував керівник відділу пропаганди генерал Ведель.