Українська література » Класика » Посланець - Ячейкін Юрій

Посланець - Ячейкін Юрій

Читаємо онлайн Посланець - Ячейкін Юрій

Тоді він вдався до запасного варіанта — зав'язав контакт з другим агентом росіян в їдальні. Але тут нагодився Мюллер, і Марков вирішив скористатися ним, як надійним прикриттям своїх злочинних дій. Однак своєю необережною поведінкою він викликав підозру Мюллера, внаслідок чого останній був ліквідований. Знаючи, що тепер арешт неминучий, Марков-Краузе втік до своїх через лінію фронту, за що відповідальність несе військовий керівник, у розташуванні якого здійснено перехід.

— Чудово, пане Хейніш! — схвально виголосив Штюбе. — Лаконічно і переконливо.

— Висновки. Своє завдання завдяки пильності наших органів радянський розвідник не виконав. Конспіративні явки виявлено. Таємна агентура росіян знешкоджена. Так будемо доповідати, пане Штюбе?

— О, це право належить виключно службі безпеки.

— За це — щиро дякую. Ще раз наголошую — за першої нагоди віддячу!

Коли ж нарешті за майором Штюбе зачинилися двері, штурмбанфюрер лишився сам на сам з Віллі Майєром. Він замислено постукував пальцями по поверхні столу, де ще й досі перебували речові докази останніх хвилин превеселого життя і наглої смерті бідолахи Мюллера. Віллі Майєр дивився на рукавичку і пляшку, що відіграли у фатальному для Несмітської слідстві вирішальну роль, з бентежним почуттям нереальності усього, що сталося. Труп Мюллера, гола Есмеральда, убивство старої (так, убивство!), самовпевнені кпини Штюбе, чобіт Кеслера… Що ж спонукало його, Майєра, знешкодити справді не причетну до Мюллера Есмеральду? Був один-єдиний поштовх до дії, невиправданий і геть невмотивований: увечері він бачив, як сідала до машини бабія Мюллера чарівна флейлейн Бергер. І якщо вона вдалася до зброї на самозахист… От він, Віллі, й намагався відвернути від неї підозру. А втім, чи варто було взагалі її підозрювати? Хіба він один зауважив автозалицяння Мюллера? І хіба вона сама не першою повідомила Хейнішу про свої вечірні взаємини з Мюллером? Щоправда, якщо виходити з її слів, автопроводини від їдальні до її дому забрали занадто багато часу, і хто зна… А втім, діло зроблено! Повернення нема… Чому ж він, Віллі Майєр, все-таки свідомо і без жодних підстав прирік на катування садистом Кеслером і ганебну смерть Есмеральду? Агента СД! До того ж не з гірших. Він і сам зараз не зміг би цього пояснити. Хіба тому, що він відчув небезпеку, що невблаганно зависла над Крістіною, а часу щось обмірковувати путнє не було? І ось на столі Хейніша наслідки — рукавичка й пляшка. Незаперечні речові докази злочину, якого не було…

— І все-таки цей розумник Штюбе забув про кулю з вальтера, — порушив мовчанку Хейніш. — От що, Віллі, зробіть так, щоб якнайшвидше у мене на столі опинився пістолет Крістіни Бергер. Збагнув? І щоб жоден ніс про це не пронюхав…

— Яволь, гер штурмбанфюрер.

Виходить, підозра ще жевріє… Хто ж вона є насправді, ота Крістіна Бергер? І чи вміє вона взагалі стріляти? І які думки снують в її чарівній голівоньці? А якщо вона… Та Віллі Майєр чомусь не наважився домислити до кінця того, що його найбільше непокоїло.

Розділ восьмий

ВИРОК

Аж до літака Калину і Сорокіна, що важко ступали під тягарем парашутів, зброї, рації, кіно— і фотоапаратури, супроводжував підполковник Іринін — ставний, дужий, мовчазний.

Розмова, яка сьогодні відбулася між ним і капітаном Калиною, була несподіваною і через те нелегкою для Кості. Вона його приголомшила і в той же час окрилила, внесла до душі сум'яття, неспокій, подарувала надію і вселила тривогу водночас. Але начальник особливого відділу Василь Тарасович Іринін виявляв у розмові стільки ж емоцій, скільки можна вичавити із замкненого на сім секретів сейфа, і ця залізна стриманість та лаконічність гамували й чужі почуття, примушували тримати їх у шорах.

— Свого часу в Києві, — рівним голосом мовив Іринін, — ви познайомились зі студенткою-філологом на ім'я Марія. Так?

— Що ж з нею? — замість відповіді вихопилося у Кості. — Ви щось знаєте, товаришу підполковник?

— Трохи, — скупо відповів Іринін. — Зараз її звуть Крістіною Бергер. Найвірогідніше, вона служить у німців, можливо, в СД. Точних відомостей ще не маємо.

— Що?! — капітан зблід. — Не може бути! Я знаю її…

— Може бути, — холодно зазначив підполковник. — І знаєте ви не все. Якщо все так, як я кажу, то вона перебуває зараз саме в тому містечку, куди ви рушаєте на виконання завдання. Що ви робитимете, коли зустрінетесь з нею?

Калина похилив голову. На щелепах закам'яніли жовна. Руки стиснулися в кулаки.

— Отож, — спокійно зазначив Іринін. — Кулю собі або їй… Так само гадатиме й вона. Небезпечно. Попередити її, як вас, ми не маємо змоги.

— Попередити?.. Її?.. Невже?

— Так. Вона теж розвідниця. Як і ви, не за романтичними нахилами, а через необхідність і суворий поклик війни, їй нелегко — поки що вона змушена працювати без контакту з нами.

— Я пишаюся нею…

— Про це — потім, зараз — про справу. Отже, її варіант може бути: кулю собі або вам. Як підкажуть емоції. Таким чином, її поведінка залежатиме від вашої, Костянтине Васильовичу. Коли вона побачить вас у формі німецького гауптмана…

— Та вона нізащо не повірить! — гаряче запевнив Костя.

— Вона бачила зраду, — жорстко проказав підполковник. — Нам слід виходити з того, що вона бачила, з її сьогоденної чутливості. Ви билися з ворогом, ви мстилися йому. Вона спостерігала ворожі злочини і не мала права підняти зброю. За вашої появи можливий психологічний злам.

— Що ж робити, товаришу підполковник?

— Діяти. Обережно, делікатно, тактовно. Ми посилаємо вас всупереч будь-яким правилам. Збіг обставин, з яких іншого виходу нема. В операції вирішальну роль відіграє ваша зовнішня схожість з Шеєром. І фахові знання. Іншої кандидатури, враховуючи терміновість моменту, не знайшли. А шукали. Ясно?

— Ясно, товаришу підполковник!

— Повторюю: діяти, виходячи з обставин, але делікатно, обережно, тактовно. До Крістіни Бергер матимете пароль. Але вона знає вас особисто, знає, що ви — Хартлінг. Тому фатальна ситуація може виникнути до обміну контрольними реченнями. У цьому й полягає небезпека. Будь-які витівки з переодягненням вам заборонені. Жодного подвійного маскараду. Для німців ваша поведінка в усьому мусить бути абсолютно природною. Офіцер міністерства пропаганди. Історик. Бої для нього — лише фронтова романтика, потрібна для майбутньої книги. Знайомство з чарівною дівчиною. Побачення і так далі. Одне слово — "природно".

— Зрозуміло, товаришу підполковник.

— Добре. З цим покінчено. Кличте вашого радиста. Зараз буде мова до обох.

Усе це відбулося у порівняно невеличкій будівлі, на території військового аеродрому. Поки капітан Калина ходив до передпокою, де старший сержант з дивовижним терпінням чекав виклику, підполковник Іринін розклав на столі карту.

— Закинемо вас цієї ночі, — мовив він, коли всі втрьох схилилися над картою. — Ось цей квадрат. Наземних сигналів не буде. Отут, серед гір, є досить величенька площина, на яку ви й опуститеся парашутами. На західно-північному боці її є печера, яку замасковано. Знайдіть її і чекайте нашу людину. Нею буде місцевий мисливець, осетин уже похилого віку, міцний, витривалий. Він запитає вас: "Чи привезли мені привіт від Олексія?" Відповідь: "Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я". Він: "Ім'я — Чомай". По обміну паролем ідіть за ним. Він виведе вас, коли настане потрібний момент, на шлях, яким німці перекидають військові частини в район населеного пункту, що вас цікавить. Розвідкою З'ясовано, що німці, вкриті горами, рухаються без бойової охорони. Місцеві партизани здійснять тут в обумовлений час напад, підірвуть кілька машин, зчинять автоматну стрілянину. Ваше завдання: скористатися панікою і темрявою, непомітно у метушні, що неодмінно виникне, опинитися в німецькій колоні і, користуючись солідними документами Шеєра, вимагати необхідної допомоги. Все! А зараз вам необхідно відпочити — добре поспати перед важким переходом: у горах подекуди випав сніг.

І от зараз, по-військовому пружно ступаючи, він проводжав до літака капітана Калину і старшого сержанта Сорокіна, нав'ючених спорядженням до краю. Скількох він уже отак проводжав? І скількох не зустрів? Загиблих у завжди нерівних сутичках, схоплених і закатованих, упізнаних і зраджених, пропалих безвісти.

Безвісти…

А вісті конче потрібні, хоч кожен у певному розумінні вирушає у безвість. Він був суворий і вимогливий до своїх підопічних, подекуди жорсткий і невблаганний, але тільки тому, щоб вони не схибили, лишилися живими і подали про себе й від себе жадані вістини.

З власного досвіду підполковник Іринін відав, яким тягарем лягає на розвідника моральна мука, як безжально гнітить його власне безсилля, коли він оволодів ворожими таємницями, іноді величезної ваги для армії, і не має змоги передати їх своїм. Він пережив ту нуртуючу душу муку ще юнаком, коли в роки громадянської війни після його знаменитої "партизанщини" — самодіяльного винищення провокаторів, його добре взяли було за барки, але й доручили надзвичайно відповідальну як на його тодішні роки справу: підпільний військово-революційний штаб наказав йому налагодити негласний зв'язок з більшовиком-розвідником Валентином Степановичем Борисовим, що працював у самому пеклі — в денікінському штабі білої армії.

Іринін, тоді ще просто Васько, ходив, мов бомба уповільненої дії, готовий будь-якої хвилини вибухнути най-секретнішими відомостями про озброєння білогвардійців, про допомогу їм — грошову й матеріальну — від іноземних інтервентів, дислокацію військ у тилу і на фронті, про ворожі паролі та відгуки на них. І не вибухнув, бо Катеринодарський підпільний комітет втратив зв'язок з Москвою і навіть радянським командуванням Південного фронту. А відомості були оперативні, плинні, мінливі, до негайного використання…

Скарб цей воістину не мав ціни. Жодної. Не вартий був і ламаної копійки, оскільки лишався практично не реалізованим. А міг би наблизити вимріяну в щоденній жорстокій борні перемогу.

— Бережіть, хлопці, себе, — сказав на прощання біля залізних сходинок на літак Іринін. — І як самих себе, бережіть рацію. Слухатимемо цілодобово. Ну, ні пуху вам ні пера… Бувайте!

… Печери край гірської галявини шукати не довелося. Коли Калина й Сорокін ледь наблизилися до скелястого громаддя, до них невідомо звідки долинув, чіткий в кришталевому гірському повітрі голос, ніби сама ніч їм наказала:

— Стояти!

Вони завмерли з пістолетами напоготові.

— Чи привезли мені привіт від Олексія?

— Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я, — відповів у темінь Калина.

— Ім'я — Чомай. — Темрява біля скель густішала, мовби матеріалізуючись у чоловічу постать з мисливською рушницею в руках. — Чомай — це я, Чомай Уянаєв… Ходімо до печери, сховаєте парашути.

Схованка була заздалегідь приготована.

Відгуки про книгу Посланець - Ячейкін Юрій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: