Повнолітні діти - Вільде Ірина

Бачить мама, я буду зовсім щира: я рішилась на щось, і воно вже так мусить бути, мусить! Але я хотіла б дуже, мамусь, щоб мама в цій справі стала по моїй стороні…

Мама нетерпляче:

— Досить тих вступів, Дарцю! Про що тобі йде?

Дарка по якімсь часі задихано і, може, тому дуже поволі:

— Я зірвала з Стефком!

Тиша. Ще раз тиша.

Дарка:

— Мамо!

Мама зміненим голосом:

— Слухаю тебе, говори далі.

Дарка неопановано:

— Чи мама мене не хоче зрозуміти? Чи мама не бачить того, що я і Стефко — ми не пара?

Мама холодно, збоку від справи:

— Припустім, що я тої самої думки… що Стефко не для тебе. Ти це повинна краще від мене знати… але чому ти не застановилась над тим тому два роки? Тому рік? Ти дуже добре знала, що він від самого початку бере справу поважно. Ти дуже добре знала це, Дарко! Ти дуже добре знаєш і те, що як розійдешся тепер з ним, то він буде мати раз на все зламане життя? Я до нічого тебе не намовляю. Я тобі кажу, як мама: кожна кривда, що її заподіюємо іншим, з часом мститься на нас самих. Уважай, щоб кривда Стефка не досягла колись тебе саму. Рідко кому вдається безкарно зломити чиєсь життя.

Дарка подразнено:

— То мама воліла б, щоб він мені зламав життя?

Мама сумно:

— Я воліла б, дитино, щоб цієї розмови загалом між нами не було. Але, коли вже так сталося, то, може, скажеш своїй мамі щось більше про це?

Дарка з ніжним докором:

— А кому я маю розповісти, як не тобі, ти моя… "мама-товаришко"? Але насамперед можна тебе про щось запитати? (Не чекаючи згоди) — Хай мама мені скаже, як мама була в моїм віці, чи мама хотіла так дуже… так свідомо… мати дитину?

Мама, очевидячки, заскочена таким питанням:

— В мої часи не дискутували над цими справами. Приходило у свій час подружжя, приходили у свій час діти. А щодо мене, — злагідніла мама тон, — то я була страшенно здивована й перестрашена, як мені лікар сказав, що то ніяка "простуда", а — вагітність у третім місяці. Але про що тобі йде?

Дарка укладає свою голову так, щоб її й мамине лице прилягали разом:

— Прошу мене вислухати.

Мама:

— Слухаю ж, дитино!

Дарка:

— Бачить мама, як я восени перенеслась з Бухаресту до Чернівців, то відразу побачила, що тут панують між студентством зовсім інші відносини, як там… Зовсім інші люди мають тут голос. Така Наталка Оріховська, мамо…

Мама зітхнувши:

— І де той тато пропадає? Дитина, напевно, вже десь заснула там. Ага, Оріховська, кажеш… Ну, яка ж та твоя Оріховська?

Дарка:

— Націоналістка, мамо. Але це слово не має нічого спільного з тою політикою, що її робить тато з о. Підгірським. Це слово… воно й поза політикою має свій змисл.

Мама злегка насмішкувато:

— Цікава я… який?

Дарка запально:

— Може, я це зле сказала, але факт, що наша молодь тепер з новим світоглядом. Є такі товариші з сильною волею… І я чую, що такі Оріховські або такий між нами, мамо, Ґиньо Іванчук, що вони… випередили нас усіх і тому…

Мама:

— І що "тому"?

Дарка:

— Бачить мама і тому, що я ніколи не зможу дорівняти їм, я хотіла б, щоб бодай мої діти зайшли туди, куди я не зайду. Не знаю, чи мама добре розуміє мене. Я хотіла б… це не такі собі модні, шумні фрази, мамо… але я, направду, цілим серцем, своєю волею хочу, щоб мої діти творили нову, сильну, шляхетну расу.

(Вона звільняється від невигідної позиції і кладеться горілиць).

— Чи мама розуміє мене? Нове покоління… здорові, з добрими нервами, зрівноважені, щоб знали, чого хочуть. Інакші, як ви… інакші, як ми. Мені здається, що саме ми, моє покоління є чимсь переходовим, ніби кладкою між вами і тими "новими", сильними, що прийдуть по нас. А тепер нехай мама скаже мені зовсім щиро: чи діти з Стефком могли б бути загартовані, з сильною волею? Чи мама розуміє мене?

Мама не озивається.

Дарка тихо:

— Мамо, я чекаю на твоє слово…

Мама гірко:

— Чого хочеш? Розумію тебе. Можливо, що Підгірський не для тебе, але…

Дарка поквапно:

— "Але", що мамо?

Мама піднесеним голосом:

— Але і Данилюк не для тебе. Запам'ятай це собі…

Дарка схвильовано:

— Але ж, мамо!!

Мама преспокійно:

— Мій обов'язок остерегти тебе, моя дитино. А ти вже повнолітня… Маєш свої роки і свій розум. Можеш послухати ради своєї старої, дурної мами або ні. Кінчім дискусію, бо чую, що наші вже чалапають.

Дарчине серце зойкнуло і безшелесно зсунулось вдолину. Не впало й не розбилось, як цього хотів би поет. Модерні дівчата недурно роблять руханку.

XX

Коли мама ранком навмисне вдавала, що не пам'ятає вчорашньої розмови, Дарка перша зачіпила маму:

— Я написала листа до Стефка і хочу, щоб Санда віднесла. Може мама прочитає.

Мама взяла листа з Дарчиних рук:

— Чи твоя постанова невідклична?

Дарка видержала мамин погляд:

— Невідклична…

Мама повернула Дарці листа:

— В такім разі пощо я маю це читати? І так робиш усе на свою руку…

Дарка перебігла листа ще раз очима:

Мій дорогий Приятелю!

Ти був завсіди такий добрий і вирозумілий для мене, тож даруй мені і цей біль, що поневолі завдаю тобі, Стефку! Ми мусимо розійтися, бо ми не для себе. Це єдина причина та єдине моє оправдання перед Тобою: ми не для себе. Коли б ми хотіли впертись, пішли наперекір собі і зв'язали своє життя, то змарнували б його. Вчора ввечір я ходила довго сама по пільних дорогах і роздумувала над цією справою. Я розбирала її з усіх можливих боків і знову опинилась на тім самім місці, з якого вийшла: ми не для себе. Вибач мені, Стеф, що так ганебно заводжу Тебе у Твоїх надіях, але моя совість каже мені саме так рішити. Ще раз прошу: вибач мені і попереди якось про це все своїх батьків. Не потішаю Тебе, бо знаю, що тут тільки час може мати своє слово.

Будь здоров, Стеф. Будь здоров, мій дорогий, добрий Приятелю.

Д.

Потім, спершись головою об раму вікна, стояла на тім самім місці доти, доки не побачила між акаціями червоної Сандиної хустки, що верталась від Підгірських.

— Дала листа паничеві?

— Умгу.

— Самому паничеві до рук?

— Таже так, як казалисьте…

— А панич Стефко, що?

— Та нічо. Взяли лист і нічо…

Була невиспана і до краю втомлена останніми прикрими переживаннями, але почерез верству фізичної втоми вже відчувала радісний великодній порив, що якимись мерехтливими променями добувався із глибин її істоти. Ще пригнічували її останні події своїм намулом, іще почувала в серці острах перед неминучою, болючою зустріччю зі Стефком, ще бракло їй повітря в грудях, але вже бачила, як крізь холодну мряку простягаються до неї нові, дужі, свобідні рамена.

Направду, в житті й молодості людини є щось, за що варт поборотись!