Повнолітні діти - Вільде Ірина
Так! І тому Оля хоче вже скінчити раз з цим двозначним становищем!
Це була Оля Кентнер. Таке мале, якого єдиною пристрастю було (Дарвін мав добрий нюх!) п'ятись по життєвій драбині вище і вище. Але це мале сьогодні ввело Дарку в щирий подив своїм вибухом:
— Ґратулюю тобі, Олю.
Дарка вийшла точно з хати, хоч пані Дуткова ще вночі вичитала була в газеті, що всі поїзди спізняються. Дарці в очах замерехтіло, як прочитала на двірці на орієнтаційній таблиці, що поїзд спізнений на годину з мінутами. Не було іншої ради: треба було чекати. У вестибюлю пахло млісно мокрими, вовняними одягами. По стінах висіли уривки з людського життя в образах у всій своїй веселій суперечности: туберкулічна афіша з людським кістяком і жінкою з червоним хрестом на рамені побіч мертвої реклами на папіроси, туристичні проспекти з чудовими, кольоровими краєвидами в найближчім сусідстві з великою червоною відозвою і закликом до масової ощадности.
— Цілую ручки!
Дарка кинулась поквапно, якби псові на ногу наступила.
— Добрий день, Богдане! Їдеш кудись? — спитала отак собі, хоч згори знала, що нікуди не їде.
Доглянула чорні, парадні штани з-під футра і догадалась, що прийшов на двірець просто зі "служби".
— Нікуди не їду. Вийшов на двірець, щоб тебе "злапати". Я міркував собі, що ти схочеш від'їхати першим поїздом додому. Така мамина донця, як ти?
Дарка глипнула на нього пильно, мовляв, чи він невиспаний, чи, часом не помиляється щодо особи перед собою. Зовсім ні.
— Я хотів тобі свій довг віддати… і ще раз подякувати.
— Ах, гроші! Дарка прийняла їх розчаровано, майже як особисту образу. Відома річ, що жінка завсіди має причину почувати себе ображеною: ображується, коли мужчина натякає їй, що прагне її, і почуває себе ображеною, коли він доказує їй, що навіть такого наміру не мав.
В дійсності все заплатив редакторові Мірош, а вона додала від себе тільки дурних сорок леїв. Це правда, але Богдан Данилюк навіть "дурних сорок леїв" не хоче бути комусь винен, а ще коли вірителем є жінка. Від жінки можна прийняти її честь, здоров'я, в деяких випадках — навіть життя, але сорок леїв? На це не дозволяє мужеська етика.
Стоять отак: Дарка — коло своєї скромної валізки, Богдан, спершись об якийсь автомат, дивляться просто одне на одного і мовчать, уперто, напружено. Діло полагоджене, отже?
За скляними дверима приходять і відходять поїзди. (А може, тільки вдають, що відходять, а за хвилину зі свистом і шумом вертаються назад?). Поїзди везуть на рейках людей у світ. Везуть десятки, сотні дрібних і великих людських існувань. На залізничних вузлах схрещуються поїзди з людськими існуваннями і з їх історіями. І так день і ніч. А вчені фізики далі ломлять собі голову над perpetuum mobile[130]!
— Мені казала пані Зоя, що ти була на Високій…
Дарка чує його злі, докірливі очі і знає, як в ньому кипить від того, що перший мусів проломити їх навмисну мовчанку. Але сталося, і тепер вже можна все говорити і про все питати.
— Богдане, чого ти покинув своїх?
Рух голови, як у вразливого на звуки молодого коня. По хвилині:
— Бо не хотів продати себе…
— Богдане!
— Тобі не ясно? Мама тою брансолєтою хотіла мене собі купити. О, напевно, подумала собі хитро: тепер я його маю у руках, бо маю його тайну перед татом. Сапрісті! Ювелір мене ошукав, той пес із префектури ограбив, а тепер ще мама хотіла впекти при тім свою печеню.
Він сміється негарно. Не знати чому, сміх його нагадує спів п'яних вуличниць.
— Мама, Богдане, — завсіди для нас мама, і я не уявляю собі, як мала б вона купувати у себе свою власну дитину… Не розумію тебе.
Богдан пустив з вітром Дарчину увагу.
— Але я перебіг її і сам усе розповів старому. Він зразу не міг зрозуміти такої простої речі, як те, що рідна жінка ошукала його. А як зрозумів — уважай, де логіка у старого! — то почав сварити на мене. Забув старий, кілько мені років, і давай кричати на мене. Смішне, що?
Дарка чує, що цей гумор вибільника, то тільки притока, щоб виговоритись з того, що обвилось болісним обручем довкола душі. Дан, зрештою, як багато інших його ровесників, уважав, що глум над власним нещастям забезпечує людину перед принизливим співчуттям його середовища.
— Я навмисне провокував старого, щоб він ще дужче кричав на мене. Мені стало потім уже жаль "фатерка"[131], і я хотів з чистого милосердя над ним і мамою довести до того, щоб він мене вигнав з хати. Я знав, що, як піду з дому нібито сам, то мама відхорує це. Але старий передчув мою "Hintergedanke"[132]. Він устав, відчинив двері: прошу! Це виглядало блазнувато, але він запитав, чи може помогти мені спакувати речі. Я подякував йому так само чемно. Речі і так були вже спаковані. Ти знаєш, як я убрав капелюх на голову, то мама чисто якби завмерла. Ще з порога я хотів завернути. Але я сказав собі: "Як тепер піддашся, то будеш зовсім слабою людиною і ніколи нічого в житті не осягнеш". Щось якби гепнуло мене по потилиці: "Марш вперед" — і я пішов. І щойно тепер я відчуваю, яка це розкіш могти належати тільки до себе. Розумієш? "Цілий" належу до себе. Цікаве, приємне вражіння! Часом здається мені, що я ледве тепер на світ прийшов. Не віриш? Справді так, як би я, нарешті, відірвався від маминого черева і безпосередньо дихав повітрям.
Дарці налітають на думку Зоїні слова: "Такі тепер діти… І ви після того бажали б ще їх мати?"
— Ну, що ж, — каже Дарка, аби якось відізватись, — як тобі добре з тим…
— Що ти знаєш! Я просто роблю собі такі смішні експерименти: вмисне кидаю ноти на землю і йду собі з хати. Приходжу до хати і… що за розкіш! Ноти лежать там, де я їх покинув! Але ви, жінки, — докинув легковажно крізь зуби, — не маєте ніякого зрозуміння для особистої свободи! Ви щасливі, як можете її стратити, що?
Здається це був натяк на Дарчині заручини. Через те і Дарка відповіла досить роздражнено:
— Таки так, але без нашої неволі не було б вашої свободи. Твоя мама теж, якби…
— Ах, мама! — він вибухнув. — Що ти можеш знати про те, як вона мене в'язала собою? На кожнім кроці чув я її тінь ззаду себе. Така "Affenliebe"[133], як її мають наші мами до нас, повинна бути поліційно заборонена. Ти ж знаєш, — я мушу все вночі, не раз аж над ранком, вертатись до хати і… ой, я ще не торкнувся клямки, як мама вже збудилась, вже заслуховує, вже намагається з моїх кроків вичитати, в якім гуморі і якому стані я прийшов до хати. Або буває, що так не раз для жарту переїду пальцями по клавіятурі, а вона в кухні перестає вже каву на млинку молоти, щоб мені не "перешкоджати". Ох, та вічна уважливість… та дурна опіка наді мною, старим хлопом, доводила мене до крайности. Я мусів випровадитися від них, мусів уже перетяти той гордійський вузол!…
— А я думала, що кожний мистець повинен би мати когось, хто займався б ним в буденнім житті, — каже не дуже переконливо Дарка.
Данилюк сміється сухо і високо:
— То ти зле думала, Дарко. Мистцеві найкраще, як він нікого не має коло себе. Все те накупу: мама, тато, наречені, жінка, діти, все те — тільки куля при нозі. Так не можна. Або родина, або муза. Ти думаєш, — звернувся несподівано м'яким тоном, — що я відрікся заграниці? Ти думаєш, що я ще не буду там? Я не з "волюнтаристів", — зробив натяк на Дарчині ідеологічні переконання[134], — я не вмію так гарно висловлюватись про силу волі, як "ваші", але знаю, чого я хочу!
Піднесла на нього свої сіро-сиві, вогкі очі. Був у них подив і щось з найкращого ґатунку покори, що його завсіди має жінка для мужеського себелюбства.
Двадцять і три роки має Богдан Данилюк і знає вже, чого хоче в житті, — чи це не осяг?! І то тоді, коли Зоя нерішена, вагається між хмарами і землею, коли рудий Ґиньо Іванчук не може віднайти себе у часі, коли Наталку Оріховську спалює надмір власної, незужитої енерґії, коли всі вони, як весняні води, шукають щойно берегів для себе, — він один між ними, мішанець двох рас, він один бачить виразно свою мету і безоглядно прямує до неї!
— О, так, ти доб'єшся свого! — подумала вголос. Він нічого не відповів. Саме заїхав засапано Дарчин поїзд. Данилюк скочив за пероновою карткою для себе і провів Дарку аж до самого вагону. Примістив Дарчину валізу на полиці (як висаджував її нагору, Дарка помітила, які в нього червоні, втомлені очі), помацав калорифер під лавкою і звернувся до Дарки:
— Досить тут тепло. Скинь або бодай розіпни плащик, бо ще перестудишся "мені".
Нічого більше. Але в цій самій присвійній формі, в цім однім, короткім "мені" — було все. Брутальність мужчини, його ніжність, влада над жінкою, його покора супроти неї, надія і певність переможця. Воно вдарило у Дарку, як заграва пожежі. Збентежена, не дивлячись на нього, подала недбало йому руку. Він і поцілував її безпристрасно. Все це було другорядне супроти того, що зробилося перед хвилиною. Вона і не виглянула через шибу, як він минав вікна вагону. Проте мала в серці прикру, боляче-виразну самосвідомість гріха. Чула, що з гріхом на душі йде назустріч Стефкові. Стефкові, який хоч сам сповідник у недалекому майбутньому, ніколи не мав вирозуміння для слабих хвилин людської душі.
XVI
Мусіла бути каригідно пізня година (на селі!), як Дарка пробудилася. В кімнаті було чути занадто розпаленою піччю, прибрали вже довкола неї, і хтось поскладав Дарчині черевики в подружній згоді.
Уф, як можна спати так безпритомно, щоб аж голова задубіла! Та це і називалося "дома": виспатись, щоб аж очі підпухли, як у китайця, а потім… потім дістати каву зі сметанкою до ліжка. ("Кава до ліжка" — в нас символ родини, може, і подружньої гармонії).
Дарка в солодкому безвладді ліниво розглядається по хаті. Все тут на тім самім місці, як вісім років тому, як іще перший раз виїздила з дому до міста (до "школів" — казали сусіди). Навіть почорніла і скручена від часу торбина з кольорових гиблівок на щітки, — відколи Дарка пам'ятала, — завсіди висить на тім самім місці: навпроти ліжка, ліворуч від шафи. Один раз тільки, як покійна бабуня лежала наряджена на катафалку, власне, в цім покою, зняли ту торбину зі стіни, як занадто веселу. Зісохла і споловіла, за кілька леїв можна б в Заставні набути таку саму, але кому в цім домі впало б на думку заводити які-небудь зміни?
Життя на селі не любить змін, і здається, що єдина зміна, до якої воно звикло і не противиться їй, — це чергування пір року.
