Повнолітні діти - Вільде Ірина
І в цьому домі теж має все висіти. Стояти й лежати на своїм місці, як "колись". Може, це "колись" означає ліпші часи, коли то можна було брати платню кожного місяця і кожного "першого" (не вмре так скоро пам'ять по тобі, солідна Австріє!), а може, воно зв'язане з голубими днями татової і маминої молодости та їх кохання?
Як би воно не було, Дарка знає, яке це незвичайно миле почуття, що десь там, у забитій від світу дошками Веренчанці (особливо, коли поневолі доводиться у місті раз у раз зміняти ліжка та господинь!) маєш свій дім, фортецю із глини і спорохнявілого дерева, де застряг час і не рухається більше двадцять років з місця. Революції, зміни урядів, голод і страйки десь перемарширували світом, а цей дім у дикім винограді — у Веренчанці на горбочку — стоїть собі безпечний і ненарушений. Хай гудуть світом революції, хай зміняють свою подобу звірі й люди, а тут — все буде так, як "колись".
Дарка нишпорить під подушкою і виймає звідти дзеркальце з Рудольфом Валєнтіно[135] (вічний спокій його тіням!) і приглядається собі насамперед одним, а потім другим оком. (Жінки забобонні — лягають спати із дзеркальцем під подушкою, бо переконані, що коли, прокинувшись зі сну, побачать милу особу, то цілий день буде приємний). Дзеркало показує погідне, спокійне, сіро-зелене небо. Звідки ж ця заблукана, ніби звук у сні зачутого співу, думка, що від учора до сьогодні так багато зміни в Дарчинім житті? Вчора були Чернівці… докладніше, їх залізничий двірець… сьогодні — Веренчанка вже, але милий Боже, в якому це все зв'язку?
В кухні говорять шепотом, щоб не збудити Дарки, і в цій самій кухні, мабуть, Санда з таким завзяттям побиває макогоном м'ясо, що від її роботи йде відгомін, як від каменоломів.
О, на селі так: почування — своєю дорогою, порядок дня і праці — своєю. Від "бабиного покоїку" (назва ця безсмертна, хоч сама бабця вже чотири роки у землі) скрипнули двері, й тато попросив когось досередини. Дарка відгорнула волосся з-над лівого уха.
— Я! — сказав гість, і Дарка відразу по голосі пізнала Івана Грушку. Свідомість, що за стіною хтось чужий, розбудила її зовсім. Вона сіла на ліжко й почала одягатись, починаючи від панчіх.
Іван Грушка був для Дарки завсіди жданим гостем. Її відношення до цього селянина-інтеліґента мало в собі щось з того, що діти почувають до св. Миколая: подив і поважання, а при тім — якась своєрідна, дитяча інтимність. Історія Івана Грушки була, справді, цікава. Сьогодні Іван Грушка виконує уряд начальника громади. Єдиний на цілу околицю, вдовж і вшир, начальник громади, вибраний з волі самої громади. Це на буковинсько-румунські відносини така дивовижа, яку хіба можна б прирівняти до леґенди: "Це був єдиний вояка в наполеонівській армії, що не мав обов'язку салютувати перед цісарем".
Річ у тому, що село купило собі Івана Грушку на свою виключну власність. Так! Бо треба знати, що Іван Грушка — це один з вояків історичного 113-го полку, що то в дев'ятнадцятому році збунтувався проти румунської влади і в повнім озброєнні перейшов на Наддніпрянщину. Всіх бунтарів військовий трибунал засудив заочно на кару смерти. І от тут "ґудзик": один із чолових бунтарів живе собі тепер у своїм ріднім селі і провадить ним, як його начальник. Просто й ясно: життя Івана Грушки виміняли за смерть трьох хлопців із села, які пішли як рекрути до румунського війська і більше з нього не вернулись. І тоді, коли в селі починало варитись з приводу таємної смерти трьох найсвідоміших хлопців, коли заносилося на свого роду самосуд над місцевими представниками влади, тоді та влада сама видвигнула справу повороту до села Івана Грушки, який тинявся десь по той бік Дністра, по польськім боці. Почали дипломатичні переговори. Село згороїжилося і поставило ще одну точку у своїй громаді. Завдяки тій обставині, що Румунія саме в тім часі робила заходи щодо заграничної позички, селянам пощастило переперти і це домагання. Іван Грушка вернувся до села і при найближчих виборах вийшов на начальника громади, хоч не було ні одного дорослого чоловіка у Веренчанці, що був би певний, що Іван Грушка не згине одного дня від заблуканої кулі десь в акацієвім гаї.
Дарка уявляє собі великого, з широкими, мужицькими долонями Івана Грушку, як він трохи непевно (як усі велетні супроти тендітних предметів!) міститься у бабинім, химернім фотелику. У дверях між кімнатою, де одягається Дарка, і "бабиним покоїком" висить довга темно-сіра щілина. (Між дверима в домі Поповичів панує свого роду "професійна солідарність": коли одні двері зачинити, то другі, протилежні, автоматично відчиняються самі).
— Я прийшов вас попередити, пане вчителю.
Іван Грушка, як усі селяни-інтеліґенти, намагається говорити перебільшено чистою, граматичною мовою.
Дарка зачуває щось недобре, підходить навшпиньки під самі двері і зупиняється у сторожкій поставі.
— Інакше ви мені радите, — голос тата скаче шарпко, як пружина, — ви мені радите, пане начальнику, признати безправство і скоритись йому. Чи зле я кажу?
— Я не раджу… я вас попереджаю тільки, пане вчителю. Майтеся на увазі, бо вони завзялися вас знищити. Хіба що… — Іван Грушка уриває, ніби хотів татові підморгнути, — хіба що підете їм на руку, але мушу вам сказати, що вони самі в це не вірять. Кажу це вам, щоб вас не заскочило, якби… що до чого…
Олив'яна тиша. Чи сидять проти себе і дивляться один на одного? По якімсь часі чути шелест паперу. За ним безпосередньо голос Івана Грушки:
— Це "урядова тайна", і мені, властиво, не вільно вам зраджувати її, — в його голосі бринить глибокий, мужицький насміх, — але!!! Прошу! Маєте черговий донос на вас. Цим разом, як видно, з повним прізвищем вашого "товариша" Манилю. Я маю зібрати доказовий матеріял проти вас, пане учителю. Що ви на це скажете?
Тато не обзивається. Папір пошелестує. Знак, що тато дочитує його до кінця. Нараз тато починає сміятись. Дарці в першій хвилині, якби хто снігу поза сорочку насипав: "Ой, Боже, істерія в тата чи що?" Поки що ще ні. Поки що — це лише природний відрух людини з чистим сумлінням:
— Та чого той йолоп Манилю знову пхається? Будете бачити, що й цим разом він повишукував на мені такі самі "тяжкі" провини, як у вересні. Чи видів хто такого йолопа? Він "видів", як я при "си тріяска"[136] мав "іронічну міну"!! Знаєте, якби це все, що тут у нас діється, списав і післав до заграничних газет, то люди казали б, що брешемо. Ніхто вірити не хотів би, що щось подібне може діятись у двадцятім столітті в державі, яка рахує себе за цивілізовану й культурну. Агі! Або з тими папірцями на цукерках в кооперативі? Знаєте, то переходить всякі межі! Я, я маю бути винен тому, що крамар завиває цукерки в подвійні папірці. Я посилав свою малу за тими цукерками. Удень папірці вам жовто-зелені, але при вечірнім світлі — їх рація! — жовто-сині. Але хай мені хтось скаже, при чім тут моя особа? Отакі їх усі "докази" проти мене. Будуть рити, як кертиці, мишкувати з усіх сторін, але, — вірте мені, — чорта лисого знайдуть!
Дарка уявляє собі татове прискулене, з променями зморшок око. Як це кумедно, коли простодушний, як дитина, чоловік, намагається робити з себе хитруна. Ой, тату Попович!
— Вони вже знайшли, пане вчителю.
— "Знайшли"? — голос тата неповажно підскочив угору. — То чому не мають лиця прийти з тим до мене? Як я провинився чимось супроти права — прошу! — можуть прийти, заарештувати мене й поставити перед суд. Чи зле я кажу? Я ж відразу знав, про що їм іде… го, го!… ще з вересня, ще тільки починалось з тим плебісцитом. Хочуть, щоб я перестав учити тих бідних три години по-українськи в школі? Добре — їх право! Але хай мені службово, на письмі, чорне на білім покажуть цю заборону. Хай же я, на милий Біг, маю чим перед людьми у селі оправдатись. "Тайні заборони"! Хі! Що мене обходять якісь тайні, чортзна-ким редаґовані, обіжники? Чи зле я кажу?
Ні, тато добре каже й Дарка ясно розуміє не тільки його, але і цілу ситуацію, в якій він опинився. Насамперед тло: перший, молодий ще посів новий уряд та його "вдячности" для населення за переможні вибори. На тому свіжому тлі нова (маймо надію, що успішна) метода боротьби з ірредентою[137]. Стара, в додатку неориґінальна, метода з масовим переношуванням усіх державних урядовців-нерумунів до реґату, показалась досить непрактична: з одної сторони зчинявся довкола справи небажаний галас і розголос, з другої — починав витворюватися нездоровий, можна сказати, навіть шкідливий культ "мучеників" і "героїв". Нова метода багато спокійніша, коли хто хоче, навіть культурніша. Такого, наприклад, народного учителя Миколу Поповича лишають на посаді в його ріднім селі. Він заґаздовується, заводить родину, одне слово, живе. Ба, що більше: йому дозволяють навіть перевести в тім своїм ріднім селі шкільний плебісцит (хоч учителям всяка протидержавна діяльність під високою карою строго заборонена!). Ще далі: Миколі Поповичеві дають нагоду заграти ролю героя. Добродушний Микола Попович цілою душею віддається тій ролі: заболочений, зі стиснутим шлунком, пожовклий із перевтоми, від самого полудня до півночі ходить від хати до хати й аґітує за шкільний плебісцит. Дія послідовно поступає вперед: Микола Попович "виграє" плебісцит. Ще не кінець: Микола Попович "виграє" цілу Веренчанку. Село добре знає (заслуга Миколи Поповича!), що десь там, у самім Бухаресті, є такий закон, який дозволяє в народних школах навчати рідної мови дітей, якщо, річ очевидна, заявляються за тим їх батьки.
Батьки дітей заявились за рідною мовою в школі, як один муж, закон — за ними, учитель — "свій", отже? Тепер приходить кінцевий ефект: учитель Попович, який буквально розпинався за тим шкільним плебісцитом, одного дня "добровільно" не схоче скористати з права, яке йому прислуговує, знехтує закон і перестане вчити дітей по-українськи.
Досить! Досить!
Дарці приходить на думку одно оповідання Конан Дойла, де якийсь злочинець так паралізовував свої жертви, що проколював їм тонесенькою, розпеченою голкою один нерв у мозку. Проте ті люди жили, приймали поживу, рухались, спали. Розладдя того одного нерву не викликувало майже ніяких змін в їх організмі, тільки спричиняло цілковитий параліч їх духового процесу.
