Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Ох, якби то в Росії... Нам відомо, що там уже організовані марксистські гуртки, робітничий рух буде міцніти...
— Я про це дещо знаю,— щиро раділа Соломія,— я про це читала в журналі "Житє і слово". Мені Павлик присилав...— і замовкла.
Франко засміявся:
— Не люблю я співаків, нічого вони, крім голосу, не знають і не мають охоти знати... по правді, я до них ставлюся вельми скептично...
— І то правда,— підтвердила Соломія,— марний народ! — Вони засміялись обоє...
Коли восени Соломія повернулася до Італії, Павлик сповіщав їй: "Після Вашого від'їзду про Вас питали деякі люди, і найперше Франко, котрий зовсім перемінив про Вас свою первісну думку — чому я дуже радий. Тепер Ви в нього "дама, приятная во всех отношениях".
Частина п'ята
АВАНТІ...*
Таланти — це така річ, яку треба ловити зразу ж, в леті, і не пропускати повз себе. Занадто важлива вже це спецстаття.
В. В. Стасов
Розділ І
У ПРАЦІ СЕРЕД ЛЮДЕЙ. Отже, п'ятимісячний контракт з Львівською оперою продовжувався, і продовжувалося життя, переповнене нервовим напруженням і працею. Працею наполегливою, запеклою, можливо, дещо фанатичною... Вправи і репетиції, репетиції і вправи, заучування і переучування текстів, підготовка і пошиття костюмів. Все це забирало стільки сил, що не залишалося і краплини для роздумів над власною долею і життям. А справи Соломії були кепські. Вона знемагала без засобів до існування, обтяжена родинними боргами — грошовими, моральними, сестриними проблемами, хворим братом, яким мала опікуватися. І до того ж мало, що мусить на себе заробляти, повинна ще спершу відстояти своє право на заробіток. Не раз і не два брали її сумніви.
* Вперед... (Італ )
Звичайно, вже були приклади Жорж Занд, Софії Ковалевської, Лесі Українки, Ліліан Войнич... Та чи багато на світі таких жінок? І чи не є їхня доля свідченням особливого, небуденного! Леся Українка, наприклад... Талант виключний... І хто знає, якою ціною їй все далося? А зовсім недавно трапився скандал з Габрієлою Запольською. Вона змушена була звернутися до суду честі у відповідь на образу, якої завдала їй одна публікація в газеті. За-польська була жінкою вольовою, певною своєї суспільної вартості і хіба вона бажала чогось незвичайного? Ні! Чи трапилося з нею щось виняткове? Зовсім ні! Звичайне... Доки Запольська друкувалася лише в газетах, критика взагалі обходила її глухою мовчанкою, але як тільки її твори з'явилися окремою книжкою, критики не витримали. Бо книжка — то вже історія, вона потрапляє до бібліотек і живе не десять, а можливо, і не сотню літ. Своїм змістом вона вже впливатиме на людей; як тут критикам не відчувати себе ображеними — жінка буде формувати майбутнє... І от на шпальтах газети, яку тоді видавав буржуазний публіцист і драматург Олександр Свентоховський, з'являється стаття Яна Поплавського "Прапор з спідниці". Забувши про звичайну людську тактовність, автор цієї статті потоптався по "Акварелях" Запольської, назвавши їх "винятковою ницістю". Запольська намагалась врятуватися — подала в суд честі...
Хіба в тій жорстокій боротьбі, яку нав'язало буржуазне суспільство жінці, може витримати натура слабка і неціле-спрямована? "Не маю нікого на світі. Я сама, бо родина мене не хоче знати, з чоловіком я розійшлася, дитина мені вмерла. Подумай тільки: з розумною головою, з серцем гарячим, з небуденною красою — сама, сама, без цілі в житті, без серця, до якого я могла би притулитися хоч на одну хвилину, без опіки, без підтримки... А навколо мене підлий світ нікчемний, ті "наші", які жінку, що йде сама через світ, хотіли б отруїти, обкидати її болотом, зневажити, зганьбити, а потім закидати камінням... Процес із Свентоховським зламав мене і зігнув. Перш за все я жінка, і шарпанина мого імені по судах болить мені досі й переймає встидом... Пан Залевський з приводу ображеної власної чоловічої любові, для якої жінка не схотіла себе зганьбити, назвав мене "йємостю, яка шастає по сцені і робить при огляданні огидне враження...". Пані знає краще від мене цих нікчемних споживачів тіла і праці жіночої. І нічого не зможе їх роззброїти, все проти мене: мій талант доводить їх до остервеніння, здатність бачити скрите показує їм їх власні помилки і глупоту, моя краса замість того, щоб помагати мені,— шкодить, бажання працювати — смішить. Стоять переді мною суцільним муром і дивляться іронічно, коли то я рухну в провалля".
Цей зойк зневаженої жіночої, ба людської гідності чуємо ми від Габрієли Запольської в листі до Марії Шелігії.
Соломіїні ілюзії,які, проте, допомагали жити і боротися, на той час зникають одна за одною. Найперш тане та її наївна віра, що хтось, крім неї самої, зацікавлений в її таланті. А бач — чим талановитіша людина, тим більше перешкод на її шляху постає. Талановитих бояться, беруть на кпини, їх "не помічають". Відтепер Соломія закарбувала собі, що "світ не батько, а доля не ненька".
Кохання... Вона не сказала зневірено, як інші: ні, кохання немає! Вона так не сказала, але, здається, відчула, що ненадійний грунт під ногами — це грунт почуття, а збагнувши його егоїстичну природу, мала велику охоту зректися його взагалі. Бо чоловік, якого вона могла покохати, чомусь чекав від неї найбільшої жертви, зречення її сутності — служіння мистецтву.
Соломія не зломилася, а змужніла від цих думок. Вони пролітали над нею, як страшна віхола, яка прагнула збити її з дороги... та не збила. Вона вже знала не тільки жорстокість часу, але зуміла збагнути і його цілющість. Рани гояться, болі забуваються. Залишається з тобою до смерті лише твоя власна вартість...
Соломія твердо усвідомила одне: варто хоча б на хвилину зупинитися у поступі вперед, як усе, що було завойовано роками важкої праці, може вмент бути знищено. І тому — вперед, тільки вперед!
Вона перемінилася душевно. Від наївного дівчиська, котре хотіло тільки співати, бути щасливим, пожинаючи оплески і квіти, не знати матеріальної нестачі, майже нічого не залишилось. "...Я трохи інакшою стала, як була перед роком. Я маю багато поводів, щоб все на світі ігнорувати і всьому не довіряти. Чого-небудь доброго мені гірше страшно, ніж найбільшого зла".
Десь тут, у львівський період і сформувалися основні манери зовнішньої поведінки Соломії. Вона скупа на слова, стримана, уникає щирих проявів своїх думок і почуттів. Коли розмова стосується або її особи, або її життя, вона взагалі замовкає.
З підвищеною енергією береться вона до праці і після львівських гастролей, уже в листопаді 1894 року, вертає до Мілана. Має намір продовжити навчання у Фаусти Креспі і розпочати виступи поки що в невеликих містах Італії.
Родина, знаючи, яким важким видався для Соломії цей рік, випровадила з нею старшу сестру Олену. Олена була третьою дитиною у сім'ї Крушельницьких і успадкувала характер матері. Спокійна і доброзичлива, вона мала суто жіночий хист до ведення господарства, що ставало їм із Соломією у великій пригоді, оскільки грошові справи після виступів у Львові не набагато поліпшилися, а вправні руки Олени мали додати їхньому життю упорядкованості. Та ще сестра була незамінимою і як кравчиня, і як близька людина.
Соломія вже переростала учнівство, і її спів набирав рис майбутнього блиску: "Студії мої в співі і музиці продовжую з запалом. Як приїду де за пару літ до Львова (маю надію, що не скоріше), то мене публіка тамтейша не впізнає".
За порадою Креспі вона наполегливо шукає власну манеру виконання, де б кожна проспівана фраза і жест були наслідком відчутої музики і збігалися б з авторським задумом. Вже тоді в ній виявилася ота незвична точність і гнучкість у відтворенні музикального ритму. Якщо ритм — душа твору, то Соломія чудово її відчувала. Тим більше, що ніщо так легко не спотворюється, як ритм, а в ті часи таким недугом хворіли майже всі співаки. Прагнучи похизуватися голосом, вони уповільнювали ритм і таким чином спотворювали ідею музичного твору, його образи. До того ж на цьому грунті виникали найзапекліші конфлікти між диригентом і співаком. Витончене ставлення Соломії до музики ніколи не дозволяло їй чинити так і створило їй славу співачки розумної і точної. її поважали диригенти, з якими випадало працювати. Приклад тому — великий Тосканіні, який, будучи взірцем шанобливого ставлення до задуму і твору композитора, ніколи не перебивав Соломію на репетиціях. Якщо він і переривав свою роботу, то лише для того, щоб порадитися з нею щодо трактування того чи іншого музичного фрагмента.
Соломія вже прекрасно оволоділа диханням, відчувала те невловиме струмування повітря, яке йде від діафрагми до голосниць. Вільним рухом м'язів вона могла прискорити або сповільнити цей плин, а голосниці були для неї інструментом, яким володіла досконало. Безпомилково навчилася сполучати силу звука, висоту тону з рухом діафрагми, горла, обличчя, вміла відчувати якість голосу, ще не відтворивши й звуку.
За п'ять львівських місяців вона виступала в головних ролях у "Фаусті", "Аїді", "Трубадурі", "Балі-маскараді", "Гальці", "Страшному дворі", "Африканці". Трактувала образи героїнь цих опер по-своєму, не так, як до того призвичаїлися у Львові, і не так, як колись їй радили львівські професори. Вже усвідомлювала, що саме її незалежна позиція в основному спровокувала ту хвилю негативного ставлення до неї, яка ледь її не втопила. Крушельницька не вміла бути лише покірною ученицею — вона була творцем. Так само, як і переваги, глибоко відчувала свої недоліки і тому знов повернулася до Мілана.
Міланські друзі зустріли її привітно. Легко зрозуміти, що й Соломіїне серце лежало до них, бо після задушливої галицької атмосфери артистичне життя в Італії видалося їй більш раціональним. "Де, де порівнювати артизм у нас з тим, як тут трактують його і артистів. Тут ніхто чоловіка не загулькує. Розвивається талант при науці легко і вільно".
Певно, у її висновку не обійшлося без перебільшення, зрозумілого після львівскої скрути.
Вона не була самотньою в Італії. Знайомі Фаусти Креспі, друзі Джемми Беллінчіоні, такі ж учениці, як і вона — ось те коло людей, в якому перебігало щоденне життя Соломії Крушельницької. Чи вважала вона тоді себе щасливою? Вона мала можливість учитися, розвивати свій талант, перемогти в боротьбі з обставинами і життям і зробити для свого народу дещицю, яка для нього мала б значення і ціну.
