Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
бо Вас, певно, будуть випроваджувати багато осіб і я не зможу з Вами навіть поговорити". Павлик пустився берега і просить: "Та присвятіть мені одному якийсь час на проході, проїздці чи в театрі, щоб я міг Вам сказати бодай частину того, що бажав би. Бо хоть я, як бачите, і при сестрі Вашій відвертий, а все-таки далеко не все можу казати при ній, бо є такі речі, про котрі я можу говорити тільки Вам".
Він швидко зрозумів Соломіїн острах, намагається поправити справу: "У мене, як і у Вас, була і є вища ціль нашого знакомства, і Ви знаєте, як я дивлюся на Вас і на наші відносини... і відвертати Вам від мене свого погляду нічого..."
Соломія почала більш стримано титулувати свої листи, не використовуючи, як колись, слово "друг". Реакція була досить болісна: "Коли Ви чимось образилися, то повинні сказати... Застарий я і занадто витерпів, щоб нерозважно гратися з такими справами, як дружба, та й Ви не такі, щоб Вас можна було легко брати... втихомирте мене". Соломія уявляла, які муки переживає ця така добра і розумна людина. Вона вирішила придумати якісь ліки і спосіб власної поведінки. Треба було терміново віддалитися, позбавити себе підтримки заради спасіння того, хто із них двох був слабшим.
Вона не підозрювала спочатку, який вогонь роздмухала, не бажаючи того, в душі цієї людини. За таких обставин годі було чекати благополучного вирішення цих відносин. Щоправда, серед звичайних людей. Але то були все ж таки Михайло Павлик і Соломія Крушельницька... Власне, одна пізніше, другий раніше — обоє відчули небезпеку. На його листи вона відповідала спокійно. Відгукувалась на те, що справді потребувало відповіді, про інше мовчала або відкладала на потім, на кращі часи, на колись...
Така поведінка незабаром дала свої наслідки. Весь жар його душі ніби наштовхувався на брилу льоду. Лід плавився... але й полум'я шипіло, корчилося, поволі затухало.
"Спасибі Вам і за поздоровлення з чудесною рожею — я його покладу в архів пам'яток від Вас: листків від помаранчів, що прислали колись мені давно з Мілана, та закладки до книжок, куплені Вами на виставі. Тепер у мене від Вас буде три пам'ятки — як на Вас, то дуже багато".
Розділ III
ПЕРЕМОГИ І ПОРАЗКИ. Підписуючи свій перший професійний контракт, Соломія, певно, не сподівалася на самі лише троянди й овації, але ж і про ті досить дошкульні терни, які супроводили її перші самостійні кроки на сцені, і гадки не мала. Віддаючи всі сили технічному удосконаленню голосу, виробленню своєї власної артистичної постави, вона, природно, чекала принаймні розуміння з боку колишніх вчителів і колег, а якщо критики — то доброзичливої, такої, з якої можна було б скористатися у роботі. Але, зустрівши таку масовану атаку проти себе у Львівській опері, Соломія була прикро вражена несправедливістю та упередженістю. Спочатку вона дивувалася: нащо тим людям "бути такими поганими і затруювати життя собі і другим, і так вже мізерне". Усвідомлення того, що для багатьох людей з меншими здібностями єдиною можливістю ствердитися, довести свою силу стає боротьба з талановитішими, що міщанська мізерність і заздрість завжди войовничі й агресивні, що часом вони втягують у свою боротьбу сили більші, аніж самі, і тоді боротьба перетворюється в трагедію; розуміння цього приходить з роками, з досвідом, а разом із ними — і вміння захищатися. І не кожному молодому талантові ставало сили і стійкості характеру, щоб вистояти. Соломія Крушельницька такий характер мала. Не знати, скільки його було дано їй від природи; але наскільки загартовувало її суворе, часом жорстоке життя на дорозі з "низів" до вершин, видно цілком добре.
Про себе вона писала, що має таку щасливу натуру, коли всі свої найбільші терпіння вміє витлумачувати на добре. Тверезо оцінивши своє становище у Львівському театрі, вона прийме нав'язаний їй виклик і напише: "Такої боротьби мені треба хотя б для того, щоб в зарозумілість не впасти".
Так сказати на початку кар'єри могла людина, яка дбайливо й усвідомлено ставилася до свого покликання, яка вже відчувала, що ворог справжнього таланту може чатувати не тільки зовні, але й у ньому самому і зарозумілість може стати однією з руйнуючих сил...
Образа нуртувала в ній, викликаючи гнів і роздратування.Тільки Павликові вона пояснювала справжній стан речей: "...Не по своїй волі я повернулася у Львів, але що я могла вдіяти, як підписала контракт на тих п'ять місяців, то мусіла братися до роботи, яку мені скинули на карк, та виконувати її як можна сумлінніше. Але мені не снилося на тій дорозі праці подибати таких ворогів в особах, які, як мені здавалося, прихильно до мене ставились, і навіть таких, як Мишуга і Висоцький (перший мій професор співу), які видавалися моїми найщирішими приятелями. Що робити, завелася на них! Замість того щоб подати руку мені та помогти перебороти перші сценічні кроки, котрі і найталановитіших заставляють підпадати дивним враженням, вони, де лише могли, говорили, сміялися з мого співу та й взагалі з мого оригінального трактування мистецтва. Так навіть далеко посунулися в своїй неповздержаній критиці, що ужили свого впливу на рецензентів. Мишуга всіма силами старався, аби мене викинули з театру. Доказував предивні причини, щоб склонити дирекцію до зірвання зі мною контракту, казав навіть (як сам директор Шидловський повторює), що його дражнить мій спів і він не буде зі мною виступати. Аж нарешті самі театральники поміркували, що не можна давати себе водити за ніс Мишузі, і по другім моїм виступі з Шляфенбергом прийшли до мене з гратуляціями і сказали, що залишають контракт помимо заяв Мишуги. Таким чином, як бачите, я остаюся в Львові аж до осені, перероблю собі репертуар, зароблю трохи грошей, та й поїду в світ широкий, і лишу поле ворогам.
Щодо газетників, то найкраще лишити часові, він покаже, бо я маю публіку за собою...
По тім всім можете собі представити, що діялося в моїй душі. Витратилася на дорогу, позривала стосунки з Міланом, стратила місяць часу, родину затягнула в нужду, а тут в кожній хвилі могли мені сказати: забирай манатки, скінчено".
Вона не просила допомоги, але Павлик сам звернувся до Франка, який на той час працював у газеті "Кур'єр львівський", з проханням ужити свого впливу на театральних рецензентів, які почали справжнє цькування молодої співачки. Павлик обурений упередженою поведінкою газети, і Соломія поділяє його гнів.
"Фауст" я сама знаю, що дуже мізерно випав, але-бо я його всього-на-всього раз однісінький і бачила на сцені і сама перший раз співала. Критики львівські мусять так само писати, як пишуть, бо я би також так само зробила з додатком сумлінної оцінки гри і співу, бо тоді я б щось з такої критики скористалася".
Павлик над усе боїться, щоб Соломія в гніві не збуджувала роздратування Окуневського проти Мишуги. Попри всі його гріхи щодо Соломії, це був великий співак, який об'єктивно приносив багато користі народу. Знаючи вибухову натуру Окуневського, Павлик боявся якогось непродуманого вчинку з його боку. Дуже обережно він застерігає Соломію. "Про причини поступків Мишуги догадуюся, але прошу Вас, будьте спокійні. Не дивуйтеся йому — то бурсак і простак, а тепер ще більше, бо стоїть добре... Закаменійте на час і найменше говоріть про те Окуневському, бо він спалахне, вийде поєдинок і т. д., і Ви мимохіть можете покласти в гріб його і себе, тож будьте спокійні — я постараюся зм'якшити це діло через "Кур'єр львовскій", який очевидячки несправедливий до Вашого співу".
Велику надію Павлик покладав на знайомство Соломії з Франком. Він гадав, що Франко зразу ж оцінить талант співачки і допоможе її оборонити. Франко обіцяв йому завітати до Крушельницької.
Тим часом здоров'я Соломіїного брата дедалі погіршувалося. Він сповна втратив розум, і навіть світлих годин вже не було. "Нині я не в світлім гуморі, то значить у цю хвилину, але потім, мабуть, буде ще гірше, бо хочу по полудню поїхати до хворого брата. Мені здається, що йому мусить бути страшно сумно, що ніхто не приходить до нього".
Повернувшись з лікарні, Соломія, ні в чому більш не криючись, про все розповіла Павликові. Схвильований її горем і тим довір'ям, яке вона йому виявила, він пише: "Радий же я останній моїй поїздці у Львів тому, що я відкрив у Вас іще далеко більше гарних прикмет душі, ніж знав їх. Мені на серці лежало запитати Вас про Ваші відвідини брата — але язик не повернувся, бо я знав, що це найприкріша справа для Вас і, вірте, ще прикріша для мене. Я за це одне нещастя любив би Вас над усе на світі. Але Ви самі про це заговорили, немовби знали, що це конче потрібно мені знати, і заговорили на самім прощанню — очевидно, як про річ найважнішу для Вас і для мене".
Йому здається, що все ще можна змінити, допомогти, і він енергійно береться до справи: "...Якби можна вернути
Вам брата Вашого, т. з. вивести його із темряви несвідомості. Я переконаний, що це можна, і через те я писав Вам, що мушу піти до нього, і поговорити з ним, та взяти з собою доктора Кобринського звідси. Я певний, що можна швидко справити його на дорогу життя і свідомості, якби добре розібратися в його теперішній психології — там, певно, тільки щось маленьке зачепилося і треба його розпутати. Може би, і добрався до нього — якби тільки позволено мені довше поговорити з ним і якби тамтешні доктори і дозорці не були такі безчільні простаки. Вони самі гірше божевільних і своєю поведінкою тільки вбивають хворих на умі. Це видно по тих словах, котрі сказав начальник їх, коли... привезли брата: "Цей пан божевільний". Що за непростима безтактовність! Таким людям пасти свиней, а не людські душі... От напишіть мені, коли до нього можна навідуватися, то підемо з Вами. Страшна то мандрівка, але не будемо лякатися, і, може, з того щось вийде. Але для мене треба перше фотографії брата — треба пригадати собі, чи знаю його, чи він знає мене — щоб заінтересувати його, далі треба знати його життя, лектуру... На всякий випадок нам обом треба перше поговорити про те. Жаль, що то вже не сталося, я мав це на думці, але боявся ранити Вашу душу, та й Ви тому не говорили про це, що воно для Вас надто боляче".
Павлик не давав горю і неприємностям заволодіти душею Соломії.
