Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія

А взятися до своєї праці! О! Надто — мені треба покинути все! Це в мене довга штука! Доки не вивчу всього, хто про це що написав. "Читальні" коштували мені добрих три роки праці, виписок усяких, що тільки міг найти... І то закінчив я їх на вакаціях.

— Чи заплатив вам Крашевський за впорядкування його бібліотеки, пам'ятаєте, ви писали, що працювали там більш як півроку?

— А, винен був мені Крашевський 1000 гульденів від 1887 року. Та недавно написав мені, що не дасть, а я, знаєте, надіявся як на бога, тим більш, що гроші ці тяжко зароблені коло впорядкування бібліотеки його батька. Він лишив у спадок більше як 100 000 томів. Та, видко, шляхетське слово непевне...

— Ні,— сказала Соломія рішуче,— я б такого не подарувала й чортові!

— Не беріть цього так трагічно. Розкажіть мені краще про себе, а то якесь між нами нерівноправ'я, я вам все про себе, а ви мені нічого про своє!

— Бо не вмію гарно розповісти, мої справи вам відомі... А ви пишіть, у нас людей, які можуть писати, треба із свічкою шукати.

— Ні, не бути тому. Бо нема можливості ні моральної, ні фізичної покинути працю політичну, а власне ту частину її, котру, крім мене, нема кому зробити... бо ви знаєте рутен-ську натуру.

— Ой намучитеся ви ще доволі у своїй політиці за всіх і за все, та й не раз напсує вам крові руська пасивність. Мусите мати сили. Мені б належало вам за вашу ласку і труд до мене подякувати ще на самім початку, та, знаєте, хоч і готувалася до зустрічі з вами,— все ж розгубилася, то прийміть хоч тепер щире слово подяки, дай вам боже здоров'ячка!

Павлик був у захопленні, Соломія сподобалася йому надзвичайно. Він бачив перед собою мрію... свою мрію про розумну дівчину, яку йому раптом випало зустріти в житті. "Ви мені ще більше сподобалися, ніж я собі фантазував по Ваших листах. Так Ви ободрили мене, що я забув усе горе. А припав я до Вас ще більше, коли вчув про Ваше горе,— про брата, а врешті про Ваш особистий незавидний стан. Я це останнє добре зміркував, і мені Вас страшенно жаль, тим більш жаль, що не вмію Вам порадити наразі. Та якось буде. Тепер моє найбільше горе — те, що не можу Вас бачити і говорити раз у раз".

Від зустрічі до зустрічі почуття Павлика до майбутньої великої актриси все розгорялося, та так сильно, що мало не поглинуло і самого. Соломія кілька місяців не помічала нічого, та їй справді й не спадало на гадку; перш за все двадцять років, які стояли між ними, не даються до забуття в Соломіїному віці; по-друге, Соломія занадто шанувала його як учителя. "Я був би надміру щасливий, якби був особисто достойніший Вас — та цього не вернеш: беріть вже мене, який я є, і буду служити Вам до останнього віддиху чим зможу. Ваша дружба освітить мені бодай остаток мого трагічно-нещасливого особистого життя. Будьте певні, що я хоть би полюбив Вас іще і звичайною людиною, то держуся в границях, які поклали межи нас Ваш вік, і мій вік, і все інше. А Вам бажаю тільки одного — долі доброї".

Він підтримує її, радить, жаліє. Боїться, що вона з самотності й безпорадності вийде заміж, і малює їй страшні картини. "За те, що Ви пустилися в театральний світ, мені, бачу, ніщо Вам соболєзнувати, бо і там є люди і Ви будете людина, але мені страшно за ті душевні муки, які Вас непремінно ждуть із цього приводу. Та якось воно буде! Вірте! Для Вас найдуться гарні і розумні і поза театром, котрим Ви зможете повірити і котрі Вас, певно, піддержать в Вашій нелегкій позиції... Прийшло на думку мені Ваше заміжжя. Як-то Ви, бідні, устроїтеся? Звісно, жити Вам треба, але ж заміжжя і публічна служба жінки тепер загалом несовмістимі, а для співачки тим більш..."

Переживає за її майбутнє: "Я був би руками і ногами проти того, щоб Ви покидали Мілан і школу перед часом, раз тому, що, як самі знаєте, для Вас два місяці школи під самий останок значить багато — так багато, що Ви (...) можете того каятися усе життя, а по-друге, тому, що Ви своїми виступами у Львові перед часом можете зірвати собі голос (...) Додаю, що слова Вам не сказав, якби знав, що Ви виїхали з Мілана перед часом тільки з економічної необхідності... мусіли брати місце у Львівському театрі для заробку. Економічний примус — то найбільший пан, але і найміцніша підстава усякої самостійності".

При зустрічах вона розповідає йому про своє минуле і плани; Павлик, повернувшись до себе в Коломию, перебирає все у пам'яті, одзивається на те: "Вашу жалобу бачити, рідний край і людей я надто розумію, бо і сам витерпів у чужині таке, що рад був і тюрмі в своїй рідній країні, за котру треба було розпинатися".

Все, що йде їй на користь, прийнятне і для нього. "Хвалю Вас, що прийняли поміч від міс Александер, і сам щиро подякував би їй, якби настільки знав її мову. Поміч від однодумця, та ще для такого важного діла, не тільки не принижує, а підвищує ціну дружби між людьми. Цей звичай непремінно треба б жінкам завести між собою, бо він увільнив би їх від залежності в грошових справах від мужчин. Звісно, найкраще звести діло на позичку, але коли міс Александер не схоче від Вас узяти грошей, то Ви їх жертвуйте на музикальну освіту в Мілані тієї руської особи, що буде того потребувати... Це міг бути початок чомусь кращому і для руської музики".

Його зацікавленість нею стає подібною до пристрасті: "...Я Вас не відречуся ніколи, ніколи! Не дивіться на мою прихильність до Вас як на вимоги звичайної любові від Вас — боже мене заступи! Я ж знаю, що це може викликати огиду до такого противного мужчини. Моя прихильність до Вас вища над усе подібне, і через те вона зовсім не стане перешкодою в дорозі Вашому майбутньому мужеві".

І потім із сумом: "Зважте, що мій побут у Львові без змоги бачити Вас вийшов для мене драмою, якої я в житті не мав. Я взагалі відношуся до жінок зовсім спокійно... а до Вас не можу. Через те Ви мені можете більше простити".

Зауваження його доречні і об'єктивні: "Прочитав у "Киг)'егі ЬУоУБк." звістку про "Аїду" і засумував, бо мусив признати правду рецензентові в тім, що він каже про італійську мову в операх на львівській сцені. Я ще перше читав, що Мишуга і Ви маєте співати по-італійськи, і хотів написати Вам про це... що Ви повинні тут зауважити на голос критики і не співати італійською, бо то ж тяжка наруга над публікою. Ще якби ви були запеклими італійцями, то було б так-сяк, але ж ви народилися в Галичині...

О, тільки мого смутку по "Аїді". Але, на щастя, в "Ділі" розказано, що Ви так гарно співали і що публіка Вас нагороджувала оплесками. То й гарно. Тільки я все-таки думаю, що зашвидко вас узято з Мілана і запряжено до страшної і небезпечної праці. Вважайте ж, молода душе, бодай Ви самі на себе, бо всяка форса мусіла би відбитися на Вас дуже негарно. Головне — регулярне життя, і не тратьте сили, окрім на свою спеціальність, і то стільки, щоб відразу попадати в саму точку — а всю решту беріть як побіжні речі — як віддих. ...Я при певній нагоді приїду спеціально з-за Вас, бо боюся, що Ви втечете зі Львова, а тоді я, не побачивши вас, нещасний між нещасними".

Вони зустрічаються, розмовляють, влаштовують час від часу прогулянки на виставу, до Стрийського парку, іноді виїжджають із сестрами Соломії за місто. Спілкування це викликає у Павлика раз у раз такий емоційний запал, що він, повертаючись додому, завжди пише їй листа. Або Соломія забуває відіслати йому свій і віддає під час зустрічі.

"Вчора я не витримав і прочитав Ваш лист у Гривін-ського. Як би мені хотілося стиснути Вам руку, та подякувати за нього, і зараз пожаліти Вас особисто — особливо як згадаю Ваші слова до мене, коли ми йшли самі. Але Ви ще тепер, певне, спите, а я довше не можу чекати в місті, бо мушу бути з Франком і зараз о 10-й їду. Отже, дякую Вам за лист і за все добро, і буду старатися усіма силами бути гідним Вас, і віддячитися Вам. Не журіться, все буде добре — майтеся гаразд.

Ваш увесь М. Павлик

І напишіть мені. Сестрам щирий поклін. Вони мені дуже сподобалися".

До речі, сестри полюбили Павлика одразу, вважали його своїм найбільшим приятелем.

Соломія проводить із ним та сестрою два вечори в передмісті Львова,— для нього це нагорода. "А візит в Городку — щось геніального. Тільки повість писати. Чи Ви того візиту ще не забули? Не забувайте! ...Ті два вечори і день — найкращі в моїм житті, хоч як тепер незавиднім. Дорогою до Коломиї я думав: "От якби тепер вмерти" — всьому був би кінець, і кінець прекрасний. Вірте".

Павлик заприятелював з родиною Крушельницьких, і це приносить йому радість. "...Я волів би зірвати з усім світом, ніж з Вами — то значить не тільки з Вами особисто, а взагалі з усіма Вами. Не розберу, що воно таке, Ви всі стали мені мов рідні: і Ви, і сестри (навіть сестрині діти), і брат, і батько".

Він спостерігає за нею, намагаючись розгадати: "...Я думав писати Вам про Ваші муки від плохого співу Малинов-ської — муки, котрі мені прийшлося бачити по Вашім зміненім обличчі — мовби Вас хто брав на тортури. Вірте, що мені Вас було дуже жаль, але в мене не було тоді способу показати Вам свій жаль. Крім того, як Ви кажете, нема нічого злого, щоби не вийшло на добре. Ваші муки доказали мені, що Ви дійсно артистка-співачка: і те ж саме доказали мені Ваші слова, що Ви не любите говорити про відбуте Вами представлення. Усі дійсні артисти не люблять балакати про свої твори. То значить, що вони усю думку, всі свої сили старалися вкласти в свої твори, після чого чують утому і, зрештою, бояться попсувати свій твір гіршими словами і т. і. способом, далеким від того, яким створений їх твір".

Павлик зізнається їй, що приїздить до Львова... "тільки для Вас, бо тут мене ніщо інше не тягне і не буде тягнути. Іншого друга з жінок я вже не буду мати. Ви мій єдиний друг до скону, і Вас я не проміняю нізащо на світі. Ви тепер моя єдина радість... І під Вашим впливом повстане в мені охота до життя... Боже, боже! Чому я Вас не знав раніше!"

Соломія намагається охолодити його, уникає зустрічей з ним. "...Мені страшенно гірко без Вас, так було гірко, що я й не знав, що робити. А що ж то буде, як Вас не стане у Львові і як я не зможу мати і надії, що Вас побачу? Мені страшно подумати про це. Але хвиля розлуки таки прийде, і мені найгірше, що не зможу з Вами бодай розлучитися...