Лахтак - Трублаїні Микола

— Раніше виходила у нас під назвою "Моряк Півночі", але тепер, мені здається, назву слід замінити.

— У мене є проект, — вихопився механік.

— Як?

— "Вісник гідрології та бовтології", від слова бовтати у воді.

— Не підходить.

— "Переможена Арктика", — запропонував Стьопа.

— Яка ж вона переможена, коли нас кригою затиснуло і по морю носить. Вже краще: Переможений "Лахтак".

— Сказав! Сам ти переможений, — обурився Соломін.

— В історії були прецеденти, — почав Запара. — Коли Нансен плавав на "Фрамі" і його затерло кригою, вони випускали газету, названу ними "Фрамсія". Коли крига розчавила "Челюскіна" і челюскінці опинились на льоду, вони випускали газету, яку назвали "Не сдадимся"

— Хороша б назва для нас, — позаздрив Зорін.

— Назвемо "До перемоги", — порадив Стьопа.

Щоб не відкладати справу, погодились на останню назву

Всі, крім вахтового кока і норвежців, засіли писати статті та замітки.

Кар мав зробити чи не більше за всіх. Він мусив перекласти всю газету на англійську мову.

— Для того малопривітного капітана Ларсена навряд чи й варто так працювати, — сказав він Зоріну.

— Але все-таки він не такий грубіян, щоб не перекласти своїй команді нашої газети Крім того, я сподіваюсь, що серед норвежців не тільки він знає англійську мову.

— А чому ж він в такому разі не прислав такого чоловіка з Карсеном і Ландруппом?

— Це справедливо, але будемо сподіватись, що він перекладе.

Передову написав Кар. Вона називалась "Будьмо сміливі". Капітан закликав своїх товаришів залишатись і надалі енергійними, не відступати перед завданням, перемогти кригу і провести "Лахтак" цілим і неушкодженим у свій порт.

Зорін назвав свою статтю "Пропонуємо спілку і дружбу". Він розповів про пригоди "Лахтака", про товариську спаяність штурманів і матросів, механіків, машиністів і кочегарів, про їх бажання, хоч що б там не було, вивести свій пароплав з криги. "Від імені екіпажу "Лахтака" Зорін пропонував норвезьким морякам спілку і приязнь, щоб спільними зусиллями вирватися з крижаного полону.

Запара написав про дослідження морських течій біля острова.

Стьопа і Шелемеха склали разом "Що кому сниться". Внаслідок їх спільної творчості під цим заголовком з'явилось таке:

Капітанові: Що "Лахтак" став подібним до "Красіна", трощить кригу і суне з швидкістю десяти миль на годину, просто курсом — Архангельськ.

Старшому механікові: Що на нього нападає білий ведмідь. Він розповідає ведмедеві одну з своїх "історій", і звір починає плакати. Плаче доти, аж поки не тоне у власних сльозах. Після того на механіка нападає морж. Він розповідає моржеві одну з своїх "веселих пригод", і той так починає реготати, що лускає від реготу. Механік врятовується, але прізвище своє змінює на Торба-Мюнхаузен.

Лейте: Він переплив полярне море і за це його призначили комісаром над усіма боцманами, що плавають в Арктиці.

Запарі: Що "Лахтак" занесло на полюс і що гідролог відкрив там другий Гольфстрім.

Вершометові: Білий ведмідь завбільшки з пароплав.

Павлюкові: Що йому дозволили оселитися в бочці на фок-щоглі і він звідти крякає, як полярний ворон.

Ельгарові: Що у нього виріс хвіст завдовжки в два метри і він ним приманює моржів.

Карсенові: Що на дні морському він з моржем змагається в боксі й перемагає.

Торба написав, як висловився Шелемеха, цілу новелу. Називалась вона так: "Записки старого моряка про зрадника, або закінчена історія про рудого ведмедя".

Новела дуже коротка. Ось вона:

"Коли втретє ми вивели на продаж рудого ведмедя, мене призначили стежити, як він утікатиме від покупця. Купували його двоє. Один маленький з великим носом, але кирпатим, як помідор. Другий високий, сліпий на одне око, глухий на одне вухо, кривий на одну ногу. Повели вони Рудого, а я — за ними. Пройшли сквер — не виривається ведмідь...

Пройшли площу — іде спокійно, а вони обидва тримають його за два мотузки, і, чую, високий здивовано каже маленькому: "Не виривається". А той відповідає: "Вже звик". Коли підходимо до великих воріт, а там напис: "Зоологічний парк". Защеміло мені серце. Звертають прямо у ворота. Я до них: "Чекайте, тут помилка. Ви чужу власність придбали". А маленький мені: "Ша, громадянине! Досить людей дурити, а то міліціонера покличу. Знаємо вас". — "Звідки, — питаю, — знаєте?" — "Боцман Лейте і матрос Котовай розповідали". Увійшли в сад, і більше я Рудого не бачив. Але довідався про зрадників, готових на все.

За точність не ручуся, бо давно це трапилося. Тому перед судом, навіть товариським, відповідати не можу".

Хай, — сказав Зорін, — вмістимо. Дід кусається, що не дали йому той раз пригоди свої розповісти.

Другого дня газету вивісили. В ній залишили місце для заміток Ельгара і Карсена. Стьопа брався втокмачити норвежцям, що вони мусять теж написати.

Коли норвежці побачили карикатури, зроблені Ковягіним, вони довго сміялись. Прочитати ж газету, звичайно, не могли. Проте Ельгар довго і дуже уважно її розглядав. Потім, коли норвежці відійшли від газети, між ниі.н почалася жвава розмова. Особливо багато говорив Ельгар. Про що вони говорили — це для наших моряків залишилося таємницею. Але, коли Стьопа знову почав умовляти їх дати замітки, обидва рішуче відмовились, хитаючи головами.

РОЗДІЛ ХІІ

Три дні лихоманила завірюха. На четвертий день вітер спав і сонце, піднявшись над обрієм, заграло на засніжених просторах мільйонами блискіток. Високі снігові заструги здіймалися на крижаному полі біля торосів Уперше так ясно перед радянськими моряками виступали вкриті білим снігом, наче ватою, горби острова.

Вахту стояв Павлюк, коли від острова відірвалась чорна крапка і швидко посунула до пароплава. "Гості", подумав кочегар і пішов сповістити про це Лейте, що стояв вахтовим помічником капітана. За годину на палубу зійшов гість.

— Все той же Ландрупп, — буркнув під ніс Лейте і поспішив назустріч норвежцеві. Ландрупп чемно привітався.

— Кептен... кептен Хар... — сказав він.

— Не Хар, а Кар, — поправив гостя Лейте.

— Кептен Гар. Кептен, — повторив норвежець. Лейте нахмурився і повів Ландруппа до капітана. Норвежець ввічливо кивав до всіх і потиснув руки Ельгарові та Карсенові, які вийшли йому назустріч.

Побачивши Кара, Ландрупп низько вклонився, сказав якесь привітання і подав папірця.

То був лист від капітана Ларсена. Норвезький капітан дуже дякував за дбайливий догляд його матросів, вибачався за турботи і просив відпустити Ельгара і Карсена, якщо вони вже видужали настільки, що можуть іти. Наприкінці Ларсен просив Кара, щоб той вибрав колись вільну годину і завітав до них у табір.

Я не сказав би, щоб цей лист вельми ввічливо закінчувався, — висловив свою думку Торба, коли Кар переклав механікові його зміст. — Та хай! З усього на світі не надивуєшся. Що ж ви відповідатимете?

Напишу, що дякую, мовляв, за запрошення, але через те, що ми вже приготувались, то просимо з усією командою до себе. А от як бути з нашими норвежцями, Дмитре Петровичу? Як на вашу думку, можуть вони йти?

— Ельгара шкода відпускати, а Карсен зможе йти лише днів через чотири.

Ну, гаразд, так і напишемо. До речі, давайте пошлемо до їхньої команди делегатів від нашої команди. Нехай ознайомляться, як там справа, і урочисто запросять їх до нас. Як ви гадаєте, товариші? — Кого ж ми пошлемо? — спитав Лейте.

Кар засміявся.

— Того, хто знає англійську мову. Ясно?

— Мене? — спитав старий моряк.

— Звичайно, а на додачу юнгу.

— Йому сьогодні чергувати на камбузі.

— Ковягін замінить. Він же програв своє чергування Кар сів писати листа Ларсенові, а посланці почали виряджатись у дорогу. Одяглись легко, але тепло. Взяли з собою трохи харчів і зброю. Саме через зброю мало не вийшло конфлікту з Вершометом, бо Лейте взяв вінчестер, а Стьопа хотів забрати манліхер. На пароплаві залишилась одна дрібнокаліберка. Вершомет рішуче запротестував:

— Манліхер у моєму розпорядженні, і нікому я його не віддам.

— Бери, Стьопо, дрібнокаліберку.

— Але ж там можуть бути ведмеді?

— У Лейте вінчестер.

Лейте вступився за свого супутника.

— А коли, скажімо, вінчестер дасть осічку?

— То віддай вінчестер Стьопі. У нього ніколи не буде осічки.

— Та ну вас, — вступився за Вершомета Торба. — Хіба можна пароплав без путньої рушниці залишити? Скажу капітанові, він вам покаже. Подумаєш, ведмідь! Я, як був молодий, з пугачем на ведмедя ходив.

Проте після довгої розмови Стьопа таки випросив манліхер.

Тим часом двоє норвежців півголосом вели якусь дуже серйозну розмову. Уважний спостерігач помітив би, що Ельгар говорив дуже схвильовано, Ландрупп про щось умовляв, а Карсен був надзвичайно спокійний і все хитав головою, наче стверджуючи і слова Ландруппа, і слова Ельгара. Нарешті, мабуть, договорились, і Ельгар, очевидно, погодився з крижаним лоцманом. Зітхнувши, він кивнув на знак згоди головою.

Кар закінчив листа і передав його Лейте. Потім покликав Ландруппа і по змозі старався пояснити йому, що команда "Лахтака" посилає делегатів до команди "Ісбьорна" і що посланці передадуть капітанові Ларсену листа.

Було неясно, чи зрозумів норвежець капітана "Лахтака". Після кожної фрази він привітно кивав головою, але коли Лейте запропонував йому йти разом з ним і Стьопою, Ландрупп почав тривожно озиратися.

— Він думає, чи не заарештовуєте ви його часом? — пожартував Горба.

Та як би там не було, всі троє зійшли з пароплава на кригу і рушили до острова.

Вершомет заздро подивився їм услід, свиснув і сказав товаришам:

Післязавтра йду на острів полювати.

Радянські моряки і норвежець, то грузнучи по коліна в снігових заметах, то ковзаючись на голій кризі, з якої вітер здув сніг, наближались до острова.

— А йти досить легко, — здивувався Лейте. — Мороз невеликий, вітру немає, — відповів юнга на зауваження старого моряка.

Ландрупп був надзвичайно веселий, щось говорив, наспівував, але коли його супутники задивлялись по сторонах, позирав на них тривожно й допитливо.

Підійшли до берега. Стьопа пізнав те саме місце, де в полярну ніч Запара, Вершомет, Павлюк і він зійшли уперше на острів. Над крижаним припаєм біля берега виступали скелі. Правда, не такі страшні, як під час полярної ночі.

Менше ніж за півкілометра від берега здіймались укриті снігом горби. Понад берегом з-під снігу визирали уламки плавнику.