Казки - Марко Вовчок
Кажуть люди, що-м щасливий,- я з того сміюся,
Бо не знають, як я часом сльозами заллюся.
Куди піду і попнуся, скрізь багач панує,
У розкошах превеликих днює і ночує.
Убогому, безщасному тяжкая робота,
А ще гіршая неправда, вічная скорбота!
Молодосте-одрадосте, єдиная сило!
Порадь мене, як зрівняти нерівнеє діло. 3
Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі,
Ой, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі.
І найшлися поміж людьми люди, що іздригалися на сей клич і зупинялися, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного, жаданого визволення. Може, не один наймит гіркий, котрий, поганяючи чужу худобу та співаючи свою давню гірку пісню, «що немає гірше так нікому, як бурлаці молодому», почувши Кармелеву пісню, вмовкнув і повернувсь до хазяйської хати задуманий, і того вечора не чув лайки, не потурав ганьбі, не вважав на хліб, йому відкраяний на вечерю; а на другий день робивсь немов хворий, немов до своєї роботи й служби незгожий, не приймав хазяйської страви, а очі мав блискучій ясні, й наче молодів, й зацвітав цвітом.
Може, не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати теж свою недбалу та потішну, і обертав свій погляд задивований у всі боки, й ішов оглядати свої вжитки усі, і був прискорбен, як той колишній цнотливий багач, що усі його знають; може, теж вишукавсь не один і такий багач, що важкі скарби віджалував з легкою душею.
Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода умила, нікому не кажучи нічого.
Стара мати сливе що стратила розум з горенька та з жаху, з ляку,- ходить, шука його, наче голку, по всіх кутках і закуточках: дружина сидить у хаті немов з хреста знята; малесенька дочка кличе «тату!», питає: «де тато?»
- Марусе! Що маємо робити? Як маємо бути? Де його шукати маємо? - пита стара Кармелиха молодої невістки.
А невістка одказує:
- Будемо його дожидати, мамо.
- Дожидати? Може, його вже, Марусе, й на світі нема!
Маруся тоді говорить старій:
- У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: «що нам робити, серце?», а він казав мені: «не шукай мене, не питай про мене - дожидай мене, я сам прийду!»
- Ну, добре ж, добре - будемо його дожидати! - промовляє стара Кармелиха.- Будемо його дожидати!
І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху додому: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходять-минають дні за днями, усе вони дожидають Кармеля і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.
Отсе одного разу - було свято тоді й погода - сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках, і дочка щебетала: «мамо, ти ж теперки німа й глуха» і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до уст і до вушок, і все дратувала: «мамо, ти теперки стала німа й глуха! Німа й глуха!»
Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привітавсь та й каже: «А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти теперки тудою, чутно, ані переїхати».
Стара Кармелиха було стрепенулася, як сусід промовив: «а чи ви чули», та як почула, що тсе річ про Чорний гай, то й перестала вважати. Чорний гай далеко, у іншому повіті, і Кармелю туди нема пощо братись: хоч би не сказала і того стара, чого йому й у своєму повіті зникнути і по чому вона порішала, що він близько десь, а не далеко,- перестала вона слухати сусідову мову і знов задивилася на шлях. Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривалися від сусіди і пильно-пильненько вона його мову прислухала.
А сусіда розказує: «От,- розказує,- крамарів розбили, панів розбили. Тільки що є тут диво…»
- Яке диво? - спитала молода Кармелиха.
- А таке диво,- говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї,- таке диво, що нікого там не ріжуть ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач; а зобачать - ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був,- і пучкою до тебе не доторкнуться. От, кажуть, їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявся: «Не боюсь я вас,- каже,- пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге - оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте - мені нема часу стоять, треба їхать - хазяїн дожидає, буде лаяти!» Тоді, кажуть, виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: «Їдь собі, друже», і сам, й усі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива, і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей - саме щонайчистіше срібло!
Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збіліла, наче біла хустка, і поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках й теж слухала, наставивши ушечка.
IV
Знов ідуть дні за днями і часи за часами, і що день, що година, то більше усе вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.
Справді, чудні та небувалі се розбійники уявилися і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки - вони його оббирали, попадався вбогий - вони
