Казки - Марко Вовчок

снила такого красеня, який стояв перед нею. І не чує вона, що він її питає: «Чого ти, дівчино, плачеш?» А він дожида її слова одвітного і, глядячи на дівчину, очима б випитав, якби приміг,- і бачить він, що се вбога і гірка дівчина: її білі плечі сквозять крізь плохеньку сорочку, спідниця на ній вицвіла і уся в латках; на молодім личку нема рум’янцю; устоньки рожеві не мають звичаю всміхатись, хороші очі впалі й смутні, і сльози по щічках, як зупинились, побачивши його, так краплями й дрижать. У руках дівчина держала зілля зібране.

- Чого ти, дівчино, плачеш? - спитав знов Кармель, і тоді дівчина дочула його питання, та хоч дочула, вона нічого не відказала, перестала дивитись на його, а утопила очі у гайову гущу.

- Чия ти, дівчино? Де живеш? - пита Кармель.

- Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїв, у Книшів,- одказала йому дівчина.

- Лихі, мабуть, люди ці Книші? - каже Кармель.

Дівчина на цеє не одказала, почала зривати та збирати зілля.

Кармель теж, поруч з нею йдучи, зілля зриває та дівчині подає, а дівчина бере,- і усе Кармель питає її про життя та про биття. Та як став він говорити, яково важко у чужих людей жити та яково сумно, почала тоді дівчина знов сильно й гірко плакати. Так сльози і ллються, так і котяться по личеньку біленькому. А Кармелю такеньки жаль дівчину, що хоч вмирати лягти!

- Не плач! Не плач! - говорить він до неї.

- Як же не плакати мені? - одказала дівчина.- Самі сльози ллються!

І довго лилися сльози перед Кармелем, наче солодко було їй перед ним своє горе виплакати.

Потім дівчина каже:

- Час мені додому: хазяйка з зіллям дожида!

Дві слізки остатні скотилися, рожеві устонька всміхнулися любо та смутно, хороші очі глянули ясно та щиро.

- Прощавайте! - промовила дівчина.

А Кармелю з нею прощаватися усе одно, що ніж гострий у серце; і просить він дівчину: «Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів, мені по дорозі!»

Зирк! а віз його далеченько - воли звернули вбік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї, й поїхали.

Їдуть, мовчать та думають, їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинились у якімсь божім раї, в якімсь непевнім щастячку: на лиці живцем рум’янець зарум’янів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш б’ється. І здалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось кінець гаю, видно убік село Лани, велике, багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац над усім селом, на узгір’ячку, округи його квітники рябі, алеї темні. Пишний се був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися, й тихий голос поспитав його: «Чи ви знаєте сей будинок?»

- Уперше бачу! - одказав Кармель.- Та багато-багато я бачив вже таких скрізь.

Уїжджають вони у саме село Лани, проїхали три улиці, й дівчина устала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.

Їхав Кармель далі та все тільки оглядавсь на село Лани, жаліючи, що вже попрощавсь з дівчиною, та запевняючи себе, що знов з нею побачиться хутко; і до млина він приїхав - дівчина в його з думки не йшла, і почав він розпитувати мельника (мірошника), що то за такі люди Книші, і як вони живуть, і який в їх звичай. А мельник той був чоловік дуже понурий, дуже довгоусий і дуже високий і балакати не любив, а ще гірш не любив розказувати, й від його Кармель не довідавсь би зроду нічого, коли б не було мельникової дочки. Мельникова дочка любила балакати, а ще лучче любила вона розказувати, а ще лучче, мабуть, любила вона розпитувати - вона ж то і почала була питаннями, та від Кармеля не примогла жодного пуття доброго допитатися. Як народженець нічого не відає й тільки повертає очі до світу і ручиці простягає до світу, так само Кармель не турав ні про що, тільки усе питав про своє. Вбачаючи теє, мельникова дочка покинула сама питати та почала оповідати. Маненька вона була й прудкенька, немов пташка, та жадна пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона нащебетала Кармелеві. Хутко довідавсь під неї Кармель, що Книш з Книшихою багатії люди, що в їх сім пар волів, держать вони дві корови, і пшениця у їх цього року гарно зійшла, і той рік теж усе поле в їх уродило; що дочка в їх заміж пішла, теж за багатого, і носить золоті очіпки; що в старих Книшів наймичка служить, Маруся, сирота, нема ані родини, ані дружини і що мала плата Марусі й важка праця.

Може, довгенько б ще мельникова дочка щебетала, коли б Кармель хоть врем’ям словечко було [промовив], він сидів як німий, перед нею, і мельникова дочка знудилася б з тим безмовним гостем, мабуть, на кінці, бо покинула балакати, узяла шитво своє й сіла оддалік й заспівала. Пісня дзвінко співалася, шитво хутенько шилося, й понурий мельник, стоячи у дверях у млині, дивлячись та слухаючи, подумав: «Нема в світі нічого такого недбайливого, веселого, як ті дурні молоденькі дівчата. Теж ще не виявив світ нічого такого хитливого: бач, очима раз у раз зиркає у воду - не може на себе надивитися, хвастлива!»

Мельникова дочка, справді, частенько зазирала у воду, де відкидалося її личенько смугляве та рум’янеє з блискучими оченятами, та, може, що вона й не одним своїм личеньком любувала, бо, окрім його, вода оддавала весь зелений покіт узгір’я, на котрім вона сиділа, старі дуби, котрим мельник ціни не складав, козака, що задумавсь, замисливсь і, здається, забув увесь світ і все у світі. Так, може, не одним своїм личеньком любувала мельникова дочка, та мельник був, як вже казано, чоловік понурий - не можна його було нічим урезонити, і з того часу, як він, поховавши жінку, одшукав у неї сім дзеркальців, яких вже смирних і пісних жінок і дівчат він не стрічав на