Нова заповідь - Винниченко Володимир
Роздягайся, будь ласка. Жаку, ти знаєш, хто до нас завітав?
Жакові сильно забилося серце, але він спокійно, помалу підвівся, сховав листи в шуфляду й пішов до передпокою, — тільки злегка покусював нижню губу. Кольє в супроводі Матільди вже йшов йому назустріч.
— Дійсно, яка приємна несподіванка! — сказав Жак, простягаючи руку Кольє. — Якому щасливому вітрові треба дякувати, що заніс тебе до нас?
— Вітрові спогадів... — приємно посміхаючись, потиснув руку Жакові Кольє. — Ішов повз вашу хату й згадав, як колись під час резистансу забігав до вас, і захотілося разом згадати недавнє спільне минуле. Я вас не надовго затримаю, у мене є тут справа у вашому кварталі.
— Сідай, будь ласка. Отут, у тому самому фотелі, що й тоді. Тіль, може б, ти нам чого-небудь... Хочеш кави, чи, може, вина? Пам'ятаєш, як ми колись пили саму гарячу воду, бо не було ні кави, ні вина, нічого?
— Ще б пак! Хоч і тяжкі, але героїчні, чудесні часи були!..
Матільда тривожно-заклопотано вийшла до їдальні й, приклавши руку до серця, що стикувалось тоскним неспокоєм, думала, чого прийшов цей непевний чоловік і чого йому дати: вина, лікеру, кави? З кавою довго буде, а послухати, довідатись хотілось якомога швидше. Отже: дати вина й сухих тістечок!
Коли вона з тацею, на якій була пляшка вина, три келихи й тарілочка з фурделиками, ввійшла до кабінету, Жак і Кольє жваво балакали, курячи й сміючись, їм згадалось, як вони перед самим виходом німців з Парижа здорово піддурили товстого німецького капітана і завалили бомбою його касарню разом з ним і його ротою. Матільда налила в склянки вина. Всі взяли їх у руки, і Кольє проголосив:
— Ну, за майбутні перемоги!
— За перемоги! — підхопили Жак і Матільда. (А чиї саме, того ніхто на уточнив.)
— Ех, любі товариші! — поставивши надпиту до половини склянку на стіл, сказав Кольє і сумно похитав головою. І так дивно та незвично було бачити це бліде лице з витягненим, як у качки, носом і довгим підборіддям, лице, на якому ніколи цього сентиментального виразу не було, що Жак перезирнувся з Матільдою, яка стояла позаду Кольє. Вона зробила застережливо гримасу губами й очима, мовляв: "Бережись!".
— Для чого ви, правда, затіяли всю цю історію? Га? — сердечним, щирим тоном запитав Кольє і, не чекаючи відповіді, вів далі: — Я розумію вас до певної міри: питання моралі є важливе питання. Але ваша мораль, товариші, згадайте самі, є мораль жертви індивіда для колективу. І то жертва особлива: комуніст повинен жертвувати для своєї справи не тільки своїм матеріяльним добром, своєю свободою, своїм життям, але й своєю честю, гідністю, своїм навіть іменем комуніста.
Жак опустив очі, — розуміється, ця проповідь була наготована заздалегідь, ради неї він і прийшов.
— ... Згадаймо приклад таких великих комуністів, як Зінов'єв, Бухарін, Каменєв та інші. Вони для врятування справи будування соціялізму в Росії пішли на брехню, як ви кажете, не тільки на інших, на ворогів комунізму, а навіть на самих себе. Вони прийняли на себе ім'я зрадників, шкідників, ворогів соціялізму.
Жак швидко підняв голову і непорозуміло глянув на Кольє: як! Зрадників називати "великими комуністами, героями"?! Він хотів обережно звернути на це увагу Кольє, але Матільда не витримала і гостро спитала:
— І за таку велику жертву Сталін убив їх?
Кольє на мент приплющив очі, немов стримуючи цим рухом щось у собі, й тоді відповів:
— Не Сталін, а комуністична партія покарала їх смертю за зраду і шкідництво.
— Як?! Але ж ти сам щойно сказав, що вони сказали неправду, що принесли себе в жертву... За що ж карати?!
— Так, по суті це була саможертва, але для справи вони були злочинцями, і їх треба було покарати. Покарати хоч би для того, щоб на мент стримати наступ ворогів соціялізму, щоб пояснити масам певні невдачі й дефекти партії. Отже, брехня, наклеп у тих обставинах були не тільки не неморальні, а, навпаки, актами високочеснотними. Так, товариші, революція іде не тими темпами, що нами намічалися. Нас то тут, то там трошки б'ють, невдачі не забувають нас, це — правда. Але ж на війні як на війні: бувають тимчасові перемоги й тимчасові поразки. Згадайте, як нас били німці, скільки було всяких поразок, а тим часом кінцева перемога вийшла все ж таки не їхня. Так само буде й тепер. Революція переможе.
— Яка революція? — тихо кивнув Жак.
— Наша! Комуністична!
— Збройна?
— Іншою революція, справжня соціяльна, соція-лістична революція не може бути, Жаку, — м'яко сказав Кольє.
— Тоді я повторю те, що казав уже, Андре: тоді вона перейде у війну, — теж м'яко відповів Жак.
— Хай переходить. Ми переможемо й у війні. Атомові бомби? Бактерії? Руїни? Загибель цивілізації? Нехай, не ми її викликаємо. І коли капіталізм заради свого панування готовий іти на все це, ми приймаємо. Нехай вигине півлюдства, сотні мільйонів його, хай півпланети буде в руїнах, нехай. Ми на цих руїнах задушимо капіталізм і почнемо будувати соціялізм. Іншого виходу немає.
— А як капіталізм переможе? А як він на руїнах планети встановить свою диктатуру? Ти уявляєш собі, що це було б? Настала б на землі доба такої лютої реакції, з якою ніякий фашизм чи гітлеризм не зрівнявся б. Диктатура наляканого капіталіста і церкви! Що може бути страшніше? І коли тепер уже американський капіталізм усе, що хоч трохи прогресивне, називає комунізмом і переслідує його, то що було б тоді, коли після страхітної війщі, задушивши комунізм, він установив би своє царство на землі? Хто посмів би протестувати? "Ага, комуніст?!" Бий, души! І на цілі сторіччя запанувало б чисте рабство. А хто може сказати, що буде наша, а не його перемога? Хто? І чи маємо право ми, комуністи, від яких так багато залежить, бути тій війні чи не бути, чи маємо ми право все людство віддавати на такий ризик?
— Значить, ти хочеш, щоб ми покірно тепер, без бою капітулювали й заздалегідь прийняли це рабство? — з гострим блиском в очах кинув Кольє.
— Ні, ніяким чином! — незвично для нього гаряче скрикнув Жак і навіть пристукнув кулаком по столі. — Давати бої, битись! Але битись відповідно до історичної епохи, будучи добрими стратегами, а не догматиками. Ситуація вимагає тепер інших способів боротьби, ніж московські. Московські методи — це анархізм. Москва живе в минулому. Вона свою революцію, яка сталась у напівдикій, селянській Росії тридцять років тому, отже, в цілком іншій льокальній і світовій кон'юнктурі, ніж тепер у нас і по всьому світі, вона ставить як святий зразок, як імперативний приклад для країн індустріяльних, освічених, вихованих у традиціях свободи, а не російського деспотизму. І Кремль замість того, щоб бути добрим стратегом і допомагати нам у наших обставинах провадити нашу революцію, він нас анатемує і карає за те, що ми хочемо бути собою. Кремль не помічає, що революція по всьому світі йде і без нас, що вона, хоч і не по-московському, а руйнує стару економіку, старі звички, стару мораль. Ти подивись на світ: хіба він тепер такий, як був тридцять років тому?
— Все розвивається, навіть капіталістичний лад, — посміхнувся Кольє.
— Так, розвивається! А з ним розвивається і революція, і ті сили, які він сам родить, про які і Маркс говорив.
— Ленін теж дещо говорив про таку вашу революцію. Згадай його характеристику Кавтського, що він...
Але тут несподівано виступила Тіль. Перейшовши до столу і ставши таким чином лицем до Кольє, вона підвела голову й з викликом сказала:
— А чому ми повинні більше вірити Ленінові, аніж Марксові? Чи Жоресові? А чому, нарешті, ми, французькі чи італійські, чи які інші комуністи на землі, повинні слухатися російських комуністів? Чому...
— Ну, Тіль, ти трохи вже... — хотів зупинити її Жак, але вона не піддалася.
— Дай мені сказати! А чому ми повинні слухатися Сталіна, Маленкова, Молотова, а не Тореза, Дюкльо, Кольє? Хто може знати умови життя Франції? Сталін чи Торез?
— Але ж сам Торез слухається Сталіна! — закричав Кольє.
— Так, слухається, бо залежить од Сталіна, од Москви, бо Москва, як і тобі краще, ніж кому іншому відомо, на три чверті покриває наші видатки на партійну роботу. Торез мусить слухатись. Але він не може, не сміє не думати про те, що купка людей у Кремлі вирішує долю нашого народу і навіть усього світу! І Кольє теж повинен про це думати!
Кольє виразно зблід, і очі йому звузилися, стали колючими.
— Та не купка ж людей у Кремлі, а Комуністичний Інтернаціонал вирішує! — гостро сказав він.
— Ах, дай спокій, товаришу, з цим нещасним Інтернаціоналом! Це можна говорити на мітингах, у газеті, а не нам, ми знаємо дещо про ці вирішення Комін-тернів та Комінформів.
— Ну, знаєте, товариші, це вже одверта реакція, фашизм, — сказав Кольє і підвівся. — Мені вже тут, видно, нема чого робити. Я зайшов до вас як старий друг і товариш посидіти завами, але натрапив на ворогів.
Тіль незалежно підвела голову догори, а Жак хотів щось сказати, та Кольє не дав йому й почати:
— Одначе я хочу в пам'ять нашої старої дружби зробити ще одну спробу взяти вас на розум і попередити вас. Мушу вам сказати, що в партії й серед робітництва росте обурення проти вас. Можуть виникнути дуже небажані вибухи цього обурення. Партія сподівається, що цей стан у вас мине, що він є наслідок якихось ненормальних психічних причин. І тому поки що питання про нашу "акцію" і виключення вас із партії не ставиться офіціяльно. Але вам треба припинити вашу шкідливу, ворожу партії й комунізмові діяльність. І мушу вам сказати: вона дуже шкідлива, особливо в цей момент для нас. Нам треба бути утроє непохитними, суцільними. А ви вносите непевність, хитання, сумніви. І у ваших особистих інтересах я готовий вас благати, товариші: припиніть вашу нещасну акцію. Ми замовчимо, ми забудемо цей цілком незрозумілий ваш ухил і будемо далі працювати разом, як працювали весь час. Не ставте себе в становище ворогів трудящих.
— Ми не вороги трудящих! — гаряче скрикнула Матільда.
— Партія вважає вас за ворогів, — м'яко сказав Кольє. — А ви знаєте, як вона вміє боротися з усіма її шкідниками й ворогами. Отже...
— Оце, значить, є та відповідь на нашу пропозицію, яку ми переказали через вас Москві? — тихо спитав Жак.
— Москва тут ні до чого. Це наша маленька місцева справа.
— А яка все ж таки відповідь Москви на пропозицію? — з тим самим викликом спитала Тіль.
— У Москви є важливіші справи, товаришко, ніж наївні пропозиції людей, які збилися зо шляху комунізму.
