Нова заповідь - Винниченко Володимир

І лице золотявої рухнулося, посунулось ліворуч і зникло.

Мабель?!

Петро шарпнувся, хотів підвести голову, але гострий біль у боці поклав його назад.

— Не рухайтесь, не рухайтесь, — сказав голос того, хто робив перев'язку, і холоднувата суха рука лягла йому на чоло. Потім рука зникла, і над ним знову нахилилося лице Стовера.

— Ну, ми самі. Кажіть, що хотіли сказати.

Але Петро ще не міг очунятись од проступу маячіння. Тільки зробивши велике зусилля, він з натугою розплющив очі.

— Ну, я — Стовер. Ви можете говорити?

— Так, можу... Не виїжджайте сьогодні з дому о дев'ятій годині...

Сказавши це, Петро почув страшенне знесилля, але й чудний спокій. Він байдуже, втомно заплющив очі. Але вражений голос над ним зараз же неприємно вдарив йому в вуха:

— Сьогодні о дев'ятій годині?! Що це значить? Петро знову трудно підвів очі й зустрівся з гострим,

зляканим поглядом двох невеличких карих очей.

— Ви мали... сьогодні виїхати з дому о дев'ятій годині. Вас хотіли вбити.

— Звідки ви знаєте?!

— Я випадково в ресторані підслухав розмову змовників. Я — ваш приклонник.

Петро говорив мляво, байдуже, немов не він сам рухав язиком, а хтось це робив за нього і випихав вивчені, багато раз повторювані слова.

— Але звідки вони, ці змовники, знали, що я мав о дев'ятій годині виїхати?!

— Не знаю. Нічого не казали. На вас мав наскочити їхній автомобіль. І так убити. Коли б ні, один мав ударити вас шматком заліза по голові.

Млосність знову насувалася задушною, болотяною хвилею. Голос Стовера став далеким, ледве чутним.

Коли Петро знову розплющив очі, він лежав уже в іншій кімнаті, й не на канапі, а в ліжку, не своїм пальтом укритий, а синьою ковдрою, одягнений у чиюсь ніжно-білу сорочку. Біля ліжка сиділа немолода жін-ка, вся в білому і в білій пов'язці на голові. Помітивши його рух, вона нахилилася до нього і тихим, ласкавим голосом спитала по-англійському:

— Вам чого-небудь хочеться?

— Пити... — рухнув Петро немовби чимсь густим і липким змазаними губами.

Жінка в білому зараз же однією рукою піднесла йому до уст склянку з питвом, а другою ззаду ніжно підтримала його голову. Випивши всю склянку до краплинки, Петро відкинув голову на подушку й пошепки сказав:

— Дякую. Смачно.

— А-а, це дуже смачне й поживне питво! А-а, це дуже добре для здоров'я! — зараз же підхопила жінка й поставила склянку на столик.

— Де я? — раптом стурбовано спитав Петро. — У шпиталі?

— 0, ні! — навіть ніби образившись, одповіла жінка. — Ви в домі містера Стовера. У вас був лікар. Він вас обдивився, ніякої небезпеки немає, куля пройшла між ребрами і вийшла на спині. Абсолютно ніякої небезпеки. Першу перев'язку вам робив наш пастор. І добре, добре зробив. Лікар похвалив. І ніякісінької небезпеки тепер немає. Тільки вам треба лежати тихесенько-тихесенько. А ви не в шпиталі, а в домі містера Стовера. Так, так, у містера Стовера.

Очевидно, їй було наказано все це зараз же сказати хворому, щоб заспокоїти його.

Петро помовчав і з зусиллям сказав:

— Скажіть, будь-ласка... У містера Стовера є яка-небудь родичка, що зветься... Мабель?

^.як^кє" аяк^кє. є. Місіс Стовер-молодша. Племінниця його. Є, є.

— Молодша?

— Так, молодша. Так звуть її. Бо є ще дружина містера Стовера, місіс Стовер-старша.

— Вона білява, золотява, місіс Стовер-молодша?

— Білява, білява. Вона весь час була тут, як вас переносили.

Петро заплющив очі. Але жінка не дала йому спокою. Тим самим ніжним голосом вона попрохала його випити лік. їй було наказано зараз же, як хворий очутиться, дати йому лік.

Щоб одчепитися, Петро випив ліки. Але не встиг він знову повернутися до золотявої, як на нього почала насувати чудна сонність. Вона була така тепла й важка, що думки під нею страшно повільно й ліниво рухались, без ладу клубились і плутались, неначе кубло п'явок у теплій воді.

Так він і заснув.

Розділ XII

Коли Мері поспішно ввійшла на нетерплячий дзвінок, Мабель швидко, розгонисто ходила по кімнаті й стеком сильно хльоскала по фотелелях, подушках, столах. Побачивши кругле, занепокоєне лице Мері з її добрими очима кіточки, вона взялася в боки й чудно-веселим голосом крикнула:

— Мері! Ви бачили нашого героя?

— Ні, пастор мене не пустив.

— Він добре зробив, Мері. Він вам теж урятував життя: ви б проковтнули язика від здивування. Ви знаєте, хто він, цей "герой"? Слухайте: "мій" Петро!

Мері дійсно трохи не проковтнула язика і якийсь мент не могла й слова вимовити. А Мабель стояла й тішилася з її отетеріння. Нарешті, Мері слабенько, просто щоб щось сказати, вимовила:

— А ви певні, Мабель?

Мабель зареготалася, уперіщила стеком по канапі й заходила по кімнаті, кумедно перехиляючись усім тілом то на один бік, то на другий.

— Чи я певна! Хо-хо! Чи я певна! Хо-хо!

Потім зупинилася проти Мері й заклала обидві руки за спину, випнувши наперед невеликі, тугі груди.

— А хіба, ви гадаєте, в Парижі, чи на всьому світі є хто-небудь подібний до нього? Та досить на самі руки та на ніс його глянути, щоб ніякої помилки не було. Але геройство, геройство! Хо-хо-хо!

І вона знову, регочучись, заходила по кімнаті, безсило перехиляючись з боку на бік.

Мері дрібненько кашлянула й спустила очі дололу. Мабель, помітивши це, зразу зупинилася: значить, сердобольна Мерінька вже не згодна. Вже, значить, бере під своє крильце бідного скривдженого.

Дійсно, Мері не була згодна. Так, випадок надзвичайно дивний, себто не самий випадок, а такий збіг обставин. Але вчинок містера Петра дійсно тільки геройським можна було назвати. А смішного в ньому абсолютно нічого (так, абсолютно, ні на крихту!) не було.

Мері аж почервоніла. їй хотілося ще додати, що тон Мабель, яким вона говорила про даера Петра, надзвичайно її вражав. Ніколи подібного тону не було в неї щодо Петра, ніколи не то що іронії, сміху, а... Та Господи!

— І вибачте, Мабель, я не розумію, що тут смішного в цьому вчинку містера Петра?

— Що? — примружила на неї очі Мабель. — Колись ви самі побачите. Ха! Так от чого він не прийшов на побачення!

Мері непорозуміло дивилася на Мабель: який зв'язок учинку містера Петра з побаченням?

Але Мабель не хапалася пояснити. Вона шпурнула стек у куток і закурила. І^беручи зо срібної скриньки цигарку й засвічуючи запальничку, вона загадково посміхалася. Але посмішка її гостро не подобалася Мері: це була одна з її найнеприємніших посмішок. Тепер, значить, можна було ждати від Мабель усякої прикрости, жорстокости, несправедливости.

Але чого?! Через що тепер таке чудне ставлення до містера Петра, до того самого Петра, що на побачення з ним вона щоразу ходила, як до церкви на вінчання?

Закуривши, Мабель сіла у фотель і заклала ногу на ногу.

— Сідайте, Мері. Я хочу проробити з вами одну маленьку, але цікаву психологічну аналізу.

Мері сіла. Сама вона без запрошення в присутності Мабель не сідала. Хоч вона була немовби другом мільярдерки, "своєю людиною", конфіденткою досить інтимних почувань Мабель, але вона не забувала й того, що була її секретаркою і що одержувала за це щомісячну платню, як і всі службовці та слуги.

— Скажіть, Мері, — пускаючи дим угору й слідкуючи за ним, почала Мабель, — чи не здається вам... Але кажіть тільки щиро й об'єктивно!.. Чи не здається вам тепер (я підкреслюю: "тепер"), що треба переглянути наше ставлення до прогулянок на нашій авеню містера Петра і його товариша?

І Мабель скісним, насмішкуватим і пильним поглядом уп'ялась у Мері. Мері кумедно втягла в себе шию, подивилась униз і швидко глянула на Мабель.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ні, ви відповідайте на питання, а не ставте їх. Але щиро, щиро!

Мері помалу роздумливо покрутила головою.

— Ні, я не бачу в цьому потреби.

Мабель рвучко скинула ногу з ноги й аж перехилилась уся до Мері.

— Ні? І ви не бачите нічого... нічого... Як би сказати?... Ніякого закономірного зв'язку між нашим знайомством і їхнім ходінням нашою вулицею та цим "геройством"? Ні?

— Ні.

— Дивно. Ви загубили здатність до елементарно логічного думання. Скажіть, будь ласка, для чого людям, що живуть у Латинському кварталі, робітникам (я підкреслюю, Мері: робітникам!), для чого їм ходити так часто аристократичною вулицею, яка ніяк не лежить їм по дорозі? Га? Для чого?

— Сама вулиця подобалась? Вона гарна, затишна, тиха...

— Та-ак? Але таких самих і ще кращих вулиць є в Парижі десятки. Чом вони ними не ходили?

— А звідки ви знаєте? Може, й тими вулицями ходили.

Мабель сердито підкинула одним плечем.

— Ви страшенно вперта і не хочете бути об'єктивною, Мері. Тоді виходить, що в цих людей найбільша втіха ходити аристократичними вулицями? Добре. Але чому ж він мені ні разу про цю найбільшу втіху не сказав? Чому мені не запропонував піти хоч раз? Чому такий секрет саме в оцій любові до аристократичних вулиць? Га?

Мері мовчала. Мабель кинула недокурок у срібне відерце з водою. Недокурок зашипів і пустив останній ріденький димок із нього.

— Мовчите? Добре робите. Далі. Слухайте пильно. Ні він, ні його товариш, оцей містер Кінд, — не ро-біт-ни-ки! Чуєте? Вони нам свідому неправду казали.

І Мабель немовби байдуже, для розваги, подивилася вгору.

— Звідки ви це знаєте?

— З його carte d'identité, яку знайшли в нього в кишені й яку, розуміється, прочитала, щоб знати, хто ж саме цей герой. Він — син греко-католицького священика в Галичині. Чуєте? Це такий механік-пролетарій. Сам скінчив університет у Львові. Тепер ви розумієте, чого українські робітники такі освічені, виховані, джентльмени? Розумієте? Маркіз зараз же взяв усі інформації в готелі, де вони живуть. Товариш його — не слюсар, а студент Львівського університету, і записаний тут, в університеті, вільним слухачем. Оце такі безробітні, що приїхали до Парижа шукати якої-не-будь роботи. Ну, ви ще не бачите зв'язку?

Мері дійсно була вперта. Через те вона дрібненько кашлянула, подивилась униз і тихо кинула:

— Але ж і ми їм сказали, що ми робітниці.

— Ми! — знизала плечами Мабель. — Ми бавились. У нас ніякої мети не було.

І несподівано густо, пекуче почервоніла. І тут же спалахнула за це злістю.

— Розуміється, ніякої! Ви 2К не берете серйозно всякі сентиментальні, фантастичні дурниці, які мені впадали в голову? А в них, видно, були цілком серйозні й не "фантастичні" цілі.

— Які? — здивовано підвела ріденькі брови Мері й стала зовсім подібна до кітки.

— Які? О, цілком звичайні.