Українська література » Класика » Нова заповідь - Винниченко Володимир

Нова заповідь - Винниченко Володимир

Читаємо онлайн Нова заповідь - Винниченко Володимир

Кольє посміхнувся і сердечно потиснув руку Жака. А коли той, попрощавшись з усіма, вийшов із кімнати, Тріпон обурено схопив своє пальто і, засуваючи руку в рукав, вигукнув:

— Паскудний слинтяй! Філософ! Таких треба оперативним шляхом викидати з партії, вони заразять її своєю гнилизною. Мораль! Колектократія! Нове слово вигадали, мерзотники, і думають, що обдурять ним. О, у них слова погоджуються з їхніми ділами. Ти йдеш, Діку? Кольє?

— Іду, — сказав Дік і важко зсунув своє тіло з канапи. Він сидів у пальті, й одягатися йому не треба було.

— А я ще лишусь, — позіхнув Кольє. — Треба переглянути з Вашо його документи.

— Ну, бувайте!

Але коли Тріпон і Дік вийшли, Кольє зараз же стиха звернувся до Вашо:

— За Лену аром сліжку посилити. І за Жаном Рульо. І мені щодня доносити найточніше.

— Слухаю, — теж тихо відповів Вашо. — Сьогодні будемо перевіряти аґентурні донесення чи завтра, як звичайно?

— Завтра. В урядові години.

— Слухаю.

— За Ленуаром хто-небудь пішов?

— Так. Нагляд за ним весь час тепер є.

— Добре. Ти можеш іти тепер. Перевір тільки, чи дійсно за Ленуаром пішли.

— О, не може бути сумніву!

І дійсно, за Жаком Ленуаром і їхала метром, і йшла пішки до самого його будинку старенька згорблена жіночка. А коли він увійшов у вхідні двері, вона випросталась і озирнулась на обидва боки. Потім дівочим швидким кроком попрямувала назад, витираючи хусткою лице.

А Жака в передпокої зустріли Тіль і Жан Рульо. Вони обоє посилено-весело, навіть гумористично посміхались і, допомагаючи йому роздягтися, кидали в нього запитання:

— Ну що, здорово тебе одлупцювали?

— Виключать нас із партії, Жако?

— А був Кольє?

Жак, не відповідаючи, пройшов до їдальні, акуратно витер лице хусткою від вуличної вогкости, акуратно заклав її до кишені, сів за стіл, вийняв люльку й почав набивати. А Тіль і Жан пронизували його двома парами очей і тільки часом ззиралися між собою, — на тонких устах Жака не було їм у відповідь посмішки.

Закуривши, він вийняв бльокнот, але, не розкриваючи його, став розповідати. Посмішки з облич Жана й Тіль зникли. Слухаючи, Жан часто й глибоко затягувався, а Тіль із серйозною заклопотаністю мовчки підсувала Жакові то чашку з кавою, то цукерницю, то попільничку. Коли він закінчив, Рульо глянув на годинника і сказав:

— Та-ак. Цього, розуміється, ми й чекали. Іншої реакції і не могло бути.

— Але вони все ж таки могли б хоч на хвилинку подумати, що, може, в цьому є користь для всіх! Як же так, Господи?! — з непорозумінням і обуренням знизала плечима Тіль.

Жан посміхнувся.

— Можна подумати, Матільдо, що ви перший місяць у комуністичній партії. Ви ж знаєте, мабуть, краще за мене, що комуністам, а надто відповідальним, дозволяється думати тільки те, що думає Москва. А тут ще таке серйозне і нове питання.

— Добре. Але ж вони могли сказати Жакові, що перекажуть нашу пропозицію нашому політбюрові, а воно перекаже її Москві? Могли?

— Ні, не могли.

— Чому так?!

Рульо глянув на Жака.

— Жако, поясни Матільді: могли чи не могли? Жак помаленьку сьорбав із череватенької чашечки

чорну каву й не підводив очей. Потім поставив чашечку, взяв люльку й, дивлячись на неї, а не на Тіль, тихо заговорив:

— Я гадаю, що вони інакше не могли реагувати. Вони повинні були мені висловити догану.

— За що? Що ти їм сказав такого злочинного супроти комунізму, соціялізму, добра людства? Здається, навпаки?

У Жака ледь-ледь промайнув усміх на кінчиках уст і очей.

— Не в тому річ, Тіль. Комунізм, соціялізм, добро людства — це в іншому пляні. Вони реагували як партійці, як урядовці, чи як солдати, коли хочеш. Ми їм приносимо пропозицію змінити всю стратегію і тактику нашої армії, ми, прості рядові солдати.

— Ти не простий солдат, вибач!

— Навіть, коли б я був генералом, це все одно. Ніякий навіть генерал не сміє робити таких пропозицій. Це справа генерального щтабу. Це брак дисципліни.

— Але ж і простий солдат має право думати, дивитись, оцінювати, робити свої висновки? Ні?

— Ні, він повинен тільки слухатись наказів і сліпо виконувати їх. Коли кожний солдат почне робити свої внески, пропозиції, то...

Тіль обурилась:

— А, ні! Це вже занадто! Я розумію сліпо, по-солдатському виконувати накази в питаннях... в питаннях практичної роботи, я весь час так і робила. Але там, де йде про добро і життя всього народу і всього людства, там я не маю думати, турбуватися, шукати порятунку?! Урядовці? Солдати? К чорту! Я в такому разі не хочу бути ні солдатом, ні партійцем! Мені не треба такої партії, я хочу бути людиною насамперед! Жак не переставав посміхатись.

— Ну, зрозумій же, Тіль, що вони не могли, не ризикуючи бути запідозреними в ухилі, переказувати нашу пропозицію. Значить, вони поділяють її, коли переказують?

— Зовсім ні! Хай об'єктивно перекажуть.

— О, це вони зроблять, не турбуйтеся. Рапорт завтра піде в політбюро і полетить до Москви. Рапорт, а не ваша пропозиція. Рапорт про чергову диверсію ворога.

Тіль безсило, пригнічено спустила руки вздовж тіла, прикрила очі повіками й тихо, немов про себе, проговорила:

— Боже мій: "рапорт, диверсія, ворог". Тут таке страшно важне питання, таке пекуче бажання врятувати себе і ту саму партію і всіх людей від страшних страждань, а вони... "рапорт, диверсія, ворог". Ми — вороги? Ну, добре! — раптом скинулась вона. — Але ж генеральний штаб розгляне це питання?

— Неодмінно.

— Ну? І як же він буде реагувати?

Жак не відповів і почав придушувати люльку і смоктати їі.

— Ну, Жако?

Жак все ж таки не відповідав. Тоді і Жан, глянувши ще раз на годинника, сказав:

— Це питання дуже делікатне, Матільдо. Простим смертним трудно вгадати рішення богів. Я насмілююсь думати, що політбюро нашої компартії дістане від Москви велику прочуханку за цей рапорт. Значить, у неї розхитана дисципліна, ослабла пильність, занепала слухняність, коли можуть виникати такі пропозиції, коли...

— Добре, добре! — нетерпляче перебила Тіль. — А з приводу отієї самої пропозиції? Нічого не буде? Варта вона уваги комуністів чи не варта?

— З приводу питання кооперації є такі й такі статті Леніна і Сталіна, а так само постанови такого й такого конгресу, а з приводу федрації такий і такий параграф програми каже...

— Ах, Жане, правда, не до жартів тут!

— Я не жартую, Матільдо. Вони ж це сказали Жа-кові. А щодо війни і миру, то про це думає генеральний штаб. Але що саме він думає, то це державна і воєнна тайна. От і все. Ну, вибачте, друзі, я мушу їхати додому, на мене чекає мій секретар. Хочете, я завтра ввечері заїду до вас, і ми виробимо плян нашої подальшої роботи? Як у мене, так і у вас питання досить вияснилось, і ми можемо без вагання, самостійно приступати до нашої... — він напівгумористично-велично простягнув руку ораторським жестом... — до нашої великої акції. Як ви завтра? Вільні?

Жак глянув на Матільду, Матільда на Жака. Заперечень не було.

— Ну, в такому разі завтра буду у вас рівно о дев'ятій. Нічого, друзі! Наша справа близька не урядовцям і солдатам, а мільйонам, сотням мільйонів вільних людей. До завтра!

І він бадьоро (умисно бадьоріше, ніж звичайно) вийшов до передпокою. За ним пішли Ленуари. Потиснувши їм руки, Жан Рульо ще раз пильно, непомітно озирнув їхні обличчя: нічого — вагання, каяття, нері-шучости — не було помітно. Матільда, правда, була серйозно, навіть схвильовано заклопотана, але інакше в неї й бути не могло, а Жако... ну, Жако, коли, двадцять разів перекинувши з одного боку на другий якесь питання, приймає якесь рішення, то його ніякі солдати й обценьками з нього не вирвуть.

— А я все ж таки вірю, що Москва поставиться прихильно до нашої пропозиції! — потискуючи на прощання ще раз перед самими дверима руку Жана, завзято сказала Матільда. — Це не може бути, щоб вона відкинула таку річ! Не може!

— Тим краще, Матільдо, тим краще. Підождемо. І якщо так, то я перший заспіваю славу "великому, геніяльному, єдиному, світозарному" Сталіну.

— І він прийме, прийме! До завтра, Жане!

— До завтра!

А Жак стояв з легесеньким усміхом у злегка пука-тих темних очах і нічого не казав.

Розділ XI

Не за п'ять-шість днів довелося Петрові й Кіндратові виступати, а куди швидше. Тут уже самі обставини примусили, тут ні золотява, ні Петро не винні були.

Кіндрат був сам у кімнаті. Петро вийшов із готелю, щоб самому обдумати деякі деталі плану. В цей час потелефонував Жозеф і попрохав негайно побачитись із ним у дуже важливій справі. Але негайно, бо в нього було тільки півгодини вільних.

Кіндрат узяв таксі й погнав у призначене кафе. І Жозеф повідомив його, що завтра ввечері о дев'ятій годині Стовер мав кудись виїхати з дому. В тому, що він мав виїхати, не було, розуміється, нічого надзвичайного. Але як мав виїхати, от що надзвичайно цікаво. Він наказав начальникові своєї особистої охорони, щоб завтра рівно о дев'ятій годині вечора було наготовлено яке-небудь авто, але не те, яким він раз у раз виїздить, а інше, найгірше, яке було в ґаражі. Далі: щоб абсолютно ні одна душа про цей виїзд не знала, навіть його генеральний секретар маркіз де Монфор, а машину щоб вів не шофер, а сам він, начальник охорони. І машину подати не до великих воріт, а до дальших, малих, куди подається для прислуги чи службовців.

Кіндрат добре не розібрав, як саме Жозеф довідався про це. Чи він щось робив під час цієї розмови в кабінеті, лагодив електричний провід (бо, крім шоферства, знався ще трохи й на електриці і лагодив усі лям-пи та дзвінки в палаці), чи він у передпокої був. Ну, Жозеф, звичайно, зараз же подумав, що цей факт може знадобитися на що-небудь товаришам-українцям, може, простежать, куди Стовер так таємно вибирався.

Кіндрат страшенно схвилювався і зрадів од цього повідомлення. Чи не міг цей таємний виїзд Стовера або перевернути весь їхній плян, або відсунути його, або зовсім забити? Чи не дасть цей факт їм у руки такі нитки, що по них і без цього пляну можна буде добратися до Стоверової суті?

Але Петро вщент розбив цю радість. Він теж зрадів (та ще як зрадів: як скажений раптом своїм звичаєм ухопив Кіндрата під пахви і, наче трилітню дитину, підкинув аж під стелю). Та причина його радости була інша.

— Ось воно! Ось воно! — в захваті стиснув він здоровенний кулак у повітрі, неначе щось піймавши в нього, і переможно замахнувся ним.

Відгуки про книгу Нова заповідь - Винниченко Володимир (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: